— Чого задумався, Бікентію? — спитав Дата.
— Думка одна забрела мені в голову. Та про неї потім. Я тобі про Астіона скажу, коли вже ми про нього заговорили. Ні, не фіскалити його сюди посадили...
— Ти кажеш, він дурень. Це й поліція знає. Дурня вони за фіскала не візьмуть,— згодився Туташхіа.
— Не візьмуть — ти правду кажеш. То хто ж він, як ти думаєш? Я тобі скажу хто. Він — кат! Я це зрозумів ще до того, як він у мене служити почав. Він оселився в мене, пожив трохи, і я послав його в село, нібито в справах, а сам обнишпорив його пожиточки. Знайшов отруту в цього негідника!
— Ти бачиш! Чим тупіша людина, тим легше вбиває! Гарно вони дібрали,— сказав Туташхіа.
— Тепер ти зрозумів, навіщо він мені тут знадобився? Коли б я від нього одмовився, вони штовхнули б його в інше місце. Що мені тоді з ним робити? Нічого й не зробиш.
— Ти все зробив правильно,— тихо мовив. Туташхіа.
Абраг дивився на небо. Іалканідзе думав. Довго висіла тиша.
— Якось я подарував Еле, моїй сестрі, кусок матерії на плаття,— сказав Туташхіа, І в голосі бринів сум.— Такий він був синій, і по синьому полю розсипані зірочки, великі й дрібніші, як оті, що на небі.
А думки Іалканідзе все кружляли й кружляли навколо німого служника. Найбільше він хотів зрозуміти, чи впізнав Астіон Туташхіа, чи ні. Про це йому й хотілося поговорити, але він відчував, що гостева душа зовсім не тут, і не хотів заважати йому.
Пробіг вітерець, принісши з собою пахощі лісу із схилу, і Туташхіа відчув, який стривожений і схвильований друг.
— Він дуже пильно подивився на мене, але начебто не зрозумів, чи це я, чи хтось інший.
— З тих пір минуло скільки часу,— засміявся Іалканідзе.— У в’язниці в тебе була борода, а голеного спробуй тебе впізнати. Та й темрява яка... Скільки часу ви просиділи тоді разом?
— Два чи три дні. Арештанти розпізнали, що він за птаха, начальство перелякалося, що його пришпилять, і забрали кудись... Бікентію, я привів коня.
— Що ти кажеш! Значить, ти дізнався, хто він, той чоловік? Та кажи, бога ради...
Туташхіа довго натоптував люльку. Аж потім відповів:
— Сандро Карідзе сказав, але й інших треба спитати, тоді вже зовсім повірю. Я зараз, по дорозі, побачуся з одним чоловіком...— Туташхіа зиркнув на Іалканідзе і, помітивши, який він напружений, сказав: — З моїм двоюрідним братом — Мушні Зарандіа.
Іалканідзе схилив голову й тихо мовив:
— Я так і думав, Дато, та не стачило духу сказати тобі... Плоть і кров твоя!
Дужче повіяв вітер, і похолоднішало. Воші довго мовчали, поки Іалканідзе не змерз.
— Може, підемо?
Вони позабирали стільці й зачинили за собою двері. Туташхіа взяв зі столу газету, глянув на число, переглянув заголовки й почав читати.
— Я відчиню двері, тут жарко,— і духанник навстіж відчинив двері, що вели в залу.
У духані було два поверхи. На першому поверсі містилися обідня зала, кухня і всілякі служби. На другому поверсі — кімнати: по три з кожного боку вздовж фасаду і по дві — на причілках. Усі кімнати виходили на вузький внутрішній балкон, що галереєю оточував усю залу зсередини. З кожного боку до зали збігали з балкону сходи. З відчинених дверей було видно зараз майже весь балкон і частину обідньої зали внизу. Зала була освітлена великою гасовою лампою, що звисала зі стелі. Якщо відвідувачі хотіли, можна було засвітити маленькі лампи, порозвішувані на стінах, над столами.
— Це той самий Квалтава, що винищив сім’ю духанника?.. А потім ти зустрів духанникового сина в Тифлісі? Той?
— Еге, це він. Скільки ж тепер років тому Квалтава? Усе життя він тільки те й робить, що обдирає й грабує, майже вся здобич лишається йому самому, а яка частка його товаришів, я тобі сказав. Навіщо йому стільки грошей? Я хотів би знати, навіщо йому стільки? Десь його та пристрелять, і марно піде все оте награбоване й збите на крові багатство. Чогось я тут не розумію.
Туташхіа знову взявся за газету, а Іалканідзе почав ходити сюди й туди, щось обмізковуючи й прикидаючи. Нарешті, мабуть, щось придумав, сів до столу й сказав:
— Не хотів я тебе тривожити... тут, може таке трапитися, галасувати почнуть...
— Нехай галасують, коли тобі так треба,— сказав Туташхіа, не одриваючи очей від газети.
— Треба.
Абраг присунув до себе хурджин і знову став читати. З кімнати навпроти вийшло двоє в розкішних чохах, прикрашених коштовними поясами й кинджалами. У кожного — маузер.
— Не впізнаєш? — спитав Іалканідзе, коли пості спустилися вниз.
— Упізнав. Той негідник спаршивів. Другий — Дата Чочіа. Відбув п’ятнадцять років каторги і, повернувшись, ніби взявся за розум. Але бачу, набрів нарешті на ту смертну стежечку, що судилася йому. Він і до каторги живої душі дорого не цінував, а вже тепер за тридцять копійок хоч яку голову принесе. Коли вони прийшли?
— Сьогодні після обіду. Тримаються так, ніби всі гріхи, що на них висять, жіночими язиками понавішувані, а коли хто й ганяється за ними, то щоб наздогнати й спасибі сказати. Як їх звати, Астіон уже рознюхав, тепер — вуха сторчма — прізвища хоче спіймати.
— Замолоду я був знайомий з Чочіа,— сказав Туташхіа.— Ми з ним майже однолітки.
Загледівши Астіона, що наближався до гостей, Іалканідзе підвівся:
— Подивлюсь я, що там робиться, і повернусь.
Бікентій спустився в кухню й звелів кухареві Закарію, як йому, Закарію, відповідати, коли Бікентій заговорить з ним при Астіоні. Кухар не зразу второпав, чого від нього хочуть, а потім завчив свою роль, тричі повторив хазяїнові. Заспокоєний Іалканідзе пішов у залу до гостей і, побажавши їм доброго здоров’я, спитав, що подати їм на вечерю. Захопивши з собою Астіона, вернувся в кухню.
— Давай піднос, Астіоне! — загадав Іалканідзе, підходячи до плити, знімаючи накривки з казанів, куштуючи й нюхаючи.
Закарій щось робив у кутку, але, побачивши хазяїна, сполоснув руки, підійшов і спитав:
— Що пани замовили?
Іалканідзе сказав і, коли вернувся Астіон з підносом, спитав кухаря:
— Той, що обличчям сюди сидить,— Дата Туташхіа?
— Хіба я знаю, як він там сів, мені звідси не видно,— відповів, як було домовлено, кухар.— Одхилися трошки, дай гляну.
Астіон зблід і завмер з підносом у руках. Іалканідзе краєчком ока спіймав це, але удав, що нічого не помітив.
— Дата Туташхіа — той, що голений, а Бодго Квалтава — з цапиною борідкою,— сказав Закарій і пішов до своєї роботи.
— Хочеться мені знати, як це вони й досі на волі гуляють? — мовив Іалканідзе.
Астіон уже отямився й розставляв на підносі тарілки з вечерею.
— Прислужуй гарно, щоб комар носа не підточив. Дуже мені хочеться з ними зв’язуватися... Астіоне, принеси вина, з маленького барильця набери александреулі. А вечерю Закарій подасть. Та швидше!
Астіонові думки, очевидно, метались як у лихоманці,— щоб узяти отруту, треба непомітно вискочити з духану та ще встигнути всипати отруту у вино, а тут хазяїн — на тобі, сам усе влаштував. Він схопив два глеки з вузенькими шийками й метнувся з кухні так спритно й хутко, як наймоторніший слуга. Іалканідзе перечекав, поки Астіон вернеться в залу, й сказав Закарії:
— Ну, готовий піднос? Тепер бери, все інше візьмеш з буфета.
— Бікентію...— Кухар затнувся на секунду, але цікавість, мабуть, взяла гору, і він не стримався: — Богом заклинаю, то справді Дата Туташхіа?
Іалканідзе лиш покосився на нього і, вийшовши з кухні, сходами піднявся на балкон.
— Схоже, не минути війни,— сказав Туташхіа, відсовуючи газету й сідаючи на тахті.
Іалканідзе застиг біля вікна, вдивляючись у темряву.
— На тобі лиця немає, любий мій,— сказав Туташхіа схвильованому й занепокоєному Бікентію,— ти зустрів мене отим тугушевим «ті-ту», а тепер, бачу, мені самому доведеться тебе одкачувати.
— Ті-ту,— покірно згодився духанник.
Не здивування і не переляк змусили Бікентія просвистіти оте «ті-ту», коли на порозі його дому постав Туташхіа, який завжди тяг за собою небезпеку. Просто Бікентій мав таку пам’ять, він запам’ятовував людей через смішне. Цього разу він згадав Тугуші, який сидів разом з ним і з Датою. Тоді Бікентій був у в’язниці фельдшером, і якось увечері, коли вони гомоніли з Туташхіа, до нього прийшов Тугуші, в нього болів зуб. У зубній справі Бікентій нічого не петрав, та й інструменту в нього, звичайно, ніякого не було. Він тицьнув хворому пілюлю, щоб утамувати біль, але бідолаха невдовзі повернувся — біль не вгамовувався. Іалканідзе дав ще одну пілюлю, але Тугуші знов прийшов, і приходив через кожні десять хвилин, стогнучи й благаючи вирвати клятого зуба. У Бікентія були тільки старі затуплені кусачки, і він тицяв ними під носа бідоласі, пояснюючи, що цими щипцями не схопиш зламаного зуба, від якого лишилося саме коріння. А Тугуші стояв на своєму: вирвіть. Ніде не дінешся — Іалканідзе посадив Тугуші на табуретку, витер щипці об фартух і попросив Туташхіа: