— Іди, потримай йому голову, щоб не смикався, та не відпускай, поки не скажу. Міцно тримай!
Хворий роззявив рота. Туташхіа однією рукою затиснув його голову, другою — притис руки до грудей. Іалканідзе ніяк не міг ухопити щипцями пеньок. Коли він нарешті вхопив зламаного зуба й спробував розхитати корінь, Тугуші смикнувся, і щипці зіскочили.
— Міцніше тримай, що я тобі сказав!
— Тримаю, як іще міцніше?! Ти хочеш, щоб я його роздавив?
Туташхіа, схопивши Тугуші за скроні, так стиснув йому голову, що тому здалося: череп у нього лусне зараз, як горіх. Він тремтів і смикався, а в Іалканідзе нічого не виходило.
— Та чого ти там длубаєшся?.. Чоловік богу душу віддасть! — нетерпляче мовив Туташхіа.
— А тобі що, не в тебе ж болить! Він, сволота така, до ясен приріс, ніяк не зрушиш! Ти його тримай! Не відпускай!.. І щипці нікудишні, будь вони неладні! — Іалканідзе сплюнув і продовжував операцію.
Тугуші не витримав болю від того подвійного тиску й схопив Іалканідзе за руку. Саме тієї миті корінь зрушився, але щипці від поштовху спорснули, і хворий, відчувши, що його відпустили, зарепетував як на пупа:
— Ті-тууу!!![49]
Іалканідзе не встиг вивергнути третю чергу брудної лайки, як Туташхіа зблід, йому стало погано, коліна затремтіли... Відчувши волю, Тугуші кинувся геть з кімнати, а Туташхіа впав на його стілець.
— Вай! Оце тобі й розбійник, абраг, зроду такого не бачив! — збиткувався Іалканідзе.— Та ти й курки не заріжеш! — крутився він, приводячи до тями приятеля.
Відтоді минуло вже багато років, а Туташхіа любив згадувати ту оказію й розказував Й завжди докладно, цінуючи в ній подробиці. А Іалканідзе все мовчав, чекаючи повернення Астіона.
— Ти пам’ятаєш, який носюра був у Тугуші?! — не вгавав Дата.
Іалканідзе швидко відійшов од вікна — грюкнули двері, що вели до підвалу.
— А пам’ятаєш, як він причепився — рви та й годі?..— озвався Іалканідзе, але голос його звучав дивно, він зовсім не про те думав.
Гості вечеряли, час від часу поглядаючи на кухню,— вина й досі не несли.
Рипнули вхідні двері їдальні, і Астіон поставив на стіл глеки. Відчувалася лакейська звичка: він затримався біля прилавка, чи не звелять іще чого, але гості мовчали, і він вернувся в кухню.
Чочіа поналивав вина, цокнувся з товаришем і випив одним духом. Квалтава надпив менше половини й поставив піалу на стіл. Усього того німий не бачив — він щойно ввійшов у кухню, не зачинивши дверей.
Тримаючи перед собою газету, Іалканідзе бачив і гостей, і Астіона, що метушився коло дверей.
Туташхіа дивився на Іалканідзе і по його обличчю намагався зрозуміти, що відбувається внизу.
Чочіа про щось спитав Квалтава, але Квалтава не відповів. Іалканідзе здогадався: Чочіа спитав товариша, чому той не допив.
Німий не одривав очей від гостей, розмірковуючи, чому вони не п’ють.
Раптом на обличчі в Чочіа промайнула судорога, він зблід, хотів щось сказати, але губи ворушилися, а звуку не було. Бодго Квалтава, заціпенівши, дивився на товариша, потім ураз про щось здогадався й закричав:
— На столі немає солі! Нехай принесуть солі!
Німий, зупинившись на дверях кухні, тремтів і не міг ступити з місця..
— Чого витріщився? Не чуєш? Тобі кажуть! — знову загорлав Квалтава, обернувшись до кухні.
Астіон зрушив з місця, підійшов до прилавка, схопив сіль і поставив на стіл.
Дата Чочіа сидів, заплющивши очі, дедалі більше хилячись, здавалося, він ось-ось упаде на підлогу. Квалтава долив свою піалу, витяг маузера й наказав служникові:
— Пий!
Німий глянув на Чочіа, потім на піалу, повну вина, а тоді на Бодго Квалтава й заревів. Тієї миті пролунав постріл. Астіон упав, звівся був на руку, та Квалтава вистрілив іще раз.
Туташхіа вихопив з хурджина обидва свої маузери й спитав Іалканідзе:
— Що тут діється?!
— Вошивий Іалканідзе! Ану йди сюди, ти в мене сьорбнеш цього вина, або я сам тебе спущу й змушу пити за здоров’я поліції, яка найняла тебе! — долинало з зали.
Туташхіа рвонувся до балкона, та Іалканідзе, штовхнувши ногою двері, зачинив їх і засунув засув.
— Астіон насипав їм отрути у вино! — сказав духанник.
У залі знову пролунав постріл, куля пробила двері в Бікентіевій кімнаті, слід від неї залишився на правій стіні, а сама куля зникла.
— Іалканідзе, спускайся сюди! Не змушуй мене підніматися! — знову долинув голос Квалтава.
— Він випустив уже три кулі,— сказав Туташхіа і спитав Іалканідзе: — А ти знав про отруту?
— Знав. Я обдурив Астіона — сказав, що голений — Дата Туташхіа! — Бікентій витяг з кишені револьвера.
— Раз ти пішов на це, мав би й мене попередити!.. Дружба дружбою, а діло передусім. Я ж не міг сам тебе питати, Бікентію!
— Іалканідзе, відчини двері! — закричав Квалтава уже коло дверей і випустив ще дві кулі.
— Уже п’ять,— рахував Туташхіа.
— Одійди звідси,— сказав йому Іалканідзе.
Кімнатні двері були вже геть зрешечені, але ні Туташхіа, ні Іалканідзе навіть не шкрябнуло. Абраг показав Бікентію на мигах — у маузері в Квалтава лишилося дві кулі. А Іалканідзе показав, що піде в обхід, передибав через кімнату навшпиньки, вийшов на балкон і зник у темряві.
Туташхіа відсунув засув і відчинив двері.
Квалтава і Дата Туташхіа постали один перед одним.
Сторопілий розбійник стояв перед Туташхіа, опустивши маузер дулом униз.
— Чого тобі треба, Квалтава? — холодно спитав Туташхіа.
— Ох-х-х! — Ще якусь мить Квалтава роздивлявся Туташхіа, потім приплющив очі й прихилився до стіни.
Іалканідзе навшпиньках скрадався вгору по сходах, весь час тримаючи розбійника на мушці. Коли він зійшов на балкон і Квалтава постав перед ним на повен зріст,— опустив револьвера й Засунув його за пояс.
У Квалтава підкошувалися ноги, і він повільно опускався на підлогу. Ледве одсапавшись, підвів голову, розплющив очі.
— Ох-хі — прохрипів він і ледве промовив:— Дато-батоно, скажи, ти не знав про це,— правду скажи, не знав?!
— Не знав! — твердо сказав Туташхіа.
Посинілі губи Квалтава розтяглися в посмішці. Розбійник звалився навзнак, маузер випав з рук, покотився з балкона, і чути було, як стукнув у залі об підлогу.
Зсунувся із стільця й бухнув на підлогу труп Чочіа.
Туташхіа стояв на порозі, обіпершись плечем об одвірок, і дивився вниз, у залу. Іалканідзе відпустило напруження, слабість розлилася по тілу, він сів на верхній приступці сходів, прихилившись спиною до стіни, і втупився в стелю.
Стояла важка тиша.
У стайні заіржав кінь — і знов усе стихло.
З кухні долинув якийсь шурхіт, Іалканідзе згадав про свого кухаря.
— Не бійся, Закарію, виходь! — покликав духанник.
Закарій визирнув з кухонного віконця, ступив на поріг, обдивився залу й підвів очі на балкон.
— Піднімися сюди, чуєш? — рішуче покликав Іалканідзе.
Кухар одірвався од порога, швиденько ступив кілька кроків по залі й завмер на її середині, зирячи на трупи. Ще кілька кроків — і він досяг сходів. Йому лишилося до балкона кілька приступок, коли він побачив Квалтава,— той лежав горілиць,— і знов заціпенів. Кухар увесь був у борошні, і Бікентій зрозумів: після першого ж пострілу Закарій сховався в коморі між мішками з борошном.