Махнув рукою, гаразд, каже, нехай буде по-твоєму, може, й справді од ваших турбот полегшає людям. І пішов зі мною.
Барліг Кажі Булава був на околиці Поті. Інакше як барлогом його житла й не назвеш. Жив він у курурудзяному хліві, не повірите, саме в хліві, а не в будинку чи в якійсь там халупі. Хлівець був кроків, може, з п’ять завдовжки, три — завширшки, ізсередини і знадвору обмазаний кізяками, посередині висіло простирадло, брудне, геть позалатуване. Виходило начебто дві половини: по один бік простирадла жінка й шестеро дітей, по другий — сам із своїми грошима. Гроші в нього були тут, у хліві,— це точно, вірна людина напровадила, збрехати не могла. А ось де саме, в якому кутку,— сам чорт не знає. Пристрашити треба б гарненько, злякається сучий син і віддасть — де він подінеться.
Такий скупердяй був, що навіть собаки не тримав. Перескочили ми через огорожу. Місяць світить уповні, видно як удень. Зразу ж біля огорожі, під грушею, свиня припнута рохкає собі. Підкралися ми до халупи, маузери — напоготові. Одне-єдине віконце навстіж відчинене, а з нього таким смородом несе — мало з ніг не звалює. Прислухаємося: діти кожне по-своєму сопе. Зазирнули: сам їх благородіє господар на розкаряці сидіти зболять, мізинцем у носі колупаються, в каганець утупилися. Про що він думає, оцей скнара? Мабуть, про те, що заставу втричі більшу за позичку здер — ось тепер і сидить, мріє, щоб боржник хоч на один день терміну не дотримався — продасть Кажашка заставу, потрійний бариш хватоне.
Прикрив я обличчя башликом, просунув маузера у віконце:
— Ану відчиняй, швидко!
Ні, це самому треба бачити — словами не перекажеш: лихвар закляк, як гончак у стойці. Палець у носі, очі — в дуло, одвести не може. Клацнув я курком. Лихвар схопився, кинувсь одчиняти. Дата ввійшов, звелів господареві сісти. Оглядівся, скинув бурку, в куток кинув. Сів до столу, виклав два маузери й дивиться на лихваря, Оце б саме й тиснути на нього, давити, не дати дух перевести, а Дата мовчить собі, зволікає час. Отямиться він зараз, опам’ятається, і тоді пиши пропало — дідька з нього витиснеш, це вже напевно! А Дата мовчить. Обридло йому, видно, дивитися на Кажашку, знайшов собі діло — почав стіни, долівку, стелю роздивлятися — і довго так, задумливо. Бачу, вислизає здобич. Просунувсь я у віконце до пояса й лихвареві маузером у рило:
— Гроші на стіл, сучий сину! Швидко!
Кажа Булава обережненько обернувся й мармизу скривив — чи то всміхається, чи то зареве зараз.
— Де тим грошам узятися? Якби були гроші, хіба б я жив у цій халабуді!
І почав торочити — очумався, пес! Отепер тиснути б і тиснути, а то зовсім вислизне!
— Давай гроші, тварюко, кажуть тобі! А то зразу ж на той світ відправишся! Хутчій, кому сказано!
І знову маузером у рило, ніби курок ось-ось спущу.
— Згляньтеся, — канючить лихвар і підводиться помаленьку.
У кутку стояла велика скриня, окована залізними штабами.
Витяг ключа, підняв віко. І давай викидати черкески, сідла, шаблі, кинджали — цілу гору навернув! І так швидко — звідки й сила взялася? Стоїть скриня порожня, а Булава знову зітхає і мимрить:
— Ось... усе, що є... Все.
Я Даті киваю, нехай подивиться, чи немає ще чого. Він пошаргав по дну, витяг товстелезну книгу. Почав її гортати — всі сторінки списані, з помітками, навіть з малюнками, а поміж сторінок... записки, векселі, боргові зобов’язання.
— Ану, дай сюди, кажу.
А Кажашка як заверещить:
— Годжабо, Цабу, Бікі, Кіку, Цуцу, Доментію!.. Відбирають розбійники нашу книгу! Біда, діти мої, біда!
Дата закам’янів. Та і я, щиро кажучи, не чекав такого вереску — збентежився, ніде правди діти. А з-за простирадла як посипалася дітвора, одно від одного менше, худющі, клишоногі,— і давай горлати, давай голосити, боже ти мій милий! Шабаш!.. Кажа Булава хитрий, сволота, бачить, що ми розгубилися, впускаємо момент, упускаємо, і почав давити — гепнувся навзнак, копитами своїми молотить, горланить, мало не лусне.
— Біда! Біда!
Коли це чую — рипнула хвіртка. Думаю собі: Кваква, Кажащина жінка, з порту вернулася. Таку грошву, мерзотник, мав, а жінку, в якої шестеро дітей на руках, посилав ще в чиюсь контору за троячку на місяць підлогу вилизувати. Мені, власне, на все начхати — чорт з нею, з Кваквою, з конторою, з її цуценятами, а тільки при експропріаціях та інших таких справах немає гірше, як на жінку нарватися. Завиє, заголосить — на п’ять верстов довкола поліцію сполохає. Я — до хвіртки, і під грушею, де свиня припнута, стикаюся з жінкою і мало з ніг не збиваю. Кваква! І вже репетує! Я їй маузером у зуби. Не повірите, крик, як струна, обірвався! І в хліві раптом усе стихло. І зараз не знаю, як зумів Дата втихомирити оту осатанілу ораву. Тільки і діти, й сварливий татусь ураз замовкли. Це добре, але що з молодицею далі робити? Гаятися не можна, бо ж вона ось зараз опам’ятається й почне кусатися, плюватися, дряпатись — тоді дай боже ноги, не до грошей буде! Зірвав я з себе пасок, скрутив дурепі руки за спиною — не розв’яжеш. На голові в неї платок, я платок стягнув, під ним — хустка. Хустку я їй у пельку, та якнайглибше, платком пику замотав, вузлом на шиї зав’язав і тут-таки, під грушу, й звалив її. Свиню, що була там прив’язана,— худюща, самі кістки та шкура,— спустив з цепка й тим цепком Квакву за руки прив’язав.
— Лежи! — сказав я їй.
Вона лежить, а я метнувся до Кажащиного барлога. Підкрався до віконця, поворухнутись боюся: а що як Кажащин виводок знов почне верещати. І що ж я чую? Кажашка Булава і Дата Туташхіа спокійнісінько собі, наче кумоньки на посиденьках, язиками плещуть.
— Самих розписок у тебе більше, ніж на сто з гаком тисяч,— виказує Дата Кажашці,— а дітей, плоть і кров свою, в гнилому кукурудзяному хліві тримаєш...
— Так я ж і сам з цього гнилого хліва, як ви кажете, Дато-батоно, не вилажу,— скиглив лихвар.
— Якраз про те й мова,— каже Дата.— Для кого складаєш оці гроші? Підведися й сядь. Тільки не здумай кричати, ніхто твого галасу не боїться!
Лихвар і сам знав, що ніхто того не боїться, але він жалістю хотів узяти Дату, тому й репетував.
Підвівся лихвар, сів до столу.
Дата при нагоді так говорити вмів — саму змію з нори виманить. «Нехай побалакає,— подумав я,— може, без галасу, тихомирно витрясе гроші в лихваря».
— Ні, ти відповідай, коли питають,— не відступав Дата.— Навіщо тобі стільки грошей, коли ти й себе, й дітей у цій норі гноїш?
І раптом свиня, яку я одв’язав, рилом відчинила двері хліва. На шиї в неї ярмо, щоб крізь паркани не пролазила. Тупцює на порозі, по долівці рийкою шарить. Ніхто й оком не повів.
— Сто тисяч, Дато-батоно, хіба це гроші? Он у порту грек Сидоропуло, чули, мабуть?..— Старша Кажащина дочка цикнула на свиню, а татусь їй: — Не гони її, донечко, нехай пошукає, може, що й знайде. Навіщо ж добру марно пропадати?.. Дато-батоно, так я ото про Сидоропуло, про грека. У того грека вже мільйон. На другий перевалило. На грошах гроші хоче заробити.
Кажашка все варнякав не вмовкаючи, але Дата вже не слухав його, він думав. Потім, як лихвар замовк, він підвів на нього очі й мовив:
— Знівечили тебе гроші, нещасний ти, Кажо! — І знову замовк Дата, а через якусь хвильку спитав: — Гас у тебе знайдеться?
— Гас? Де в мене гасові взятися, Дато-батоно, в багатих шукай гасу...
— Ну гаразд. А от скажи мені: якби трапилась пожежа і згорів би весь твій барліг — і сідла, й черкески, й кинджали, й книга з ними, й гроші, які, це вже напевно, десь тут заховані,— що б ти тоді робив, скажи мені, бога ради?
У Кажі сполотніло обличчя, а тоді, присягаюся прахом батька свого, він позеленів, як кукурудзяне стебло.
— Боже, твоя воля,— сказав він і заходився ревно хреститися.— Ви жартуєте, Дато-батоно! Скільки я сил на ці гроші вгробив! Удруге не зберу вже стільки сил!..
— Оце то так! Виходить, усе з самого початку почнеш? — засміявся враз Дата.
— Ви спитали про гас, Дато-батоно. Не беріть гріха на душу, не пустіть дітей з торбами!
З торбами, думаю собі, може, воно й краще, ніж дохнути з голоду при такому татусеві...