Вівчарка, зачувши кота, ще більше розлютувалася.
Скрегогучи й потріскуючи, крутилися млинові жорна. Туташхіа скинув бурку, знайшов на стіні кілочок і повісив її над головою в Боніа, а той як сидів, так і не підводився з тахти.
— Посунься, Боніа, трохи відпочину,— мовив Туташхіа.
Боніа посунувся до узголів’я. Абраг кивнув у ноги. Боніа пересунувся на другий край тахти, не мовивши ані слова. Лівим стегном Туташхіа відчув якийсь твердий предмет, засунув руку під подушку, витяг звідти новенького револьвера й щиро засміявся; як було не зрадіти від своєї здогадливості. Боніа сповз додолу, зі сльозами благав абрага:
— Дато-батоно, нестатки змусили, узяв гріх на душу! Прости мене, не вбивай, не пусти жінки й дітей з торбами. Я все скажу... Живий буду — вірнішого за мене нікого в цілому світі не знайдеш!..
— Що вірності в тебе хоч відбавляй — це я бачу! — одказав Туташхіа.— Іди сядь на отой ослінчик. Я прийшов не розправлятися з тобою.
— А чого ж ти тоді завітав, Дато-батоно? — спитав Боніа, несміливо всміхнувшись.
— Що тобі обіцяли за мене, Боніа?— теж усміхнувся абраг.
Боніа хотів був придуритися, але зрозумів, що тут не схитруєш, і сказав:
— Млина купили, вівчарку дали, п’ятнадцять карбованців на місяць платять, ну і...— він хотів іще щось сказати, але йому забракло сил, язик затнувся, і він змовк.
— Говори!
— П’ять тисяч пообіцяли, якщо тебе вб’ю,— витиснув із себе.
— Гм, великі збитки маєш і ти, й вони,— сказав Туташхіа, на якусь хвильку задумався й спитав: — А ти коли-небудь убивав?
Боніа ледь помітно кивнув головою:
— Навчили, як стріляти... на цей випадок... у Кутаїсі.
— Як же ти на таке діло пішов, а кебети до нього катма, і вміти нічого не вмієш?
— Аби не злидні й горе, хіба я пішов би, Дато-батоно? Торік був тиф. Двох небіжчиків з дому виніс. Рік уже скоро, поминати треба, а я на могилу ще й каменя не поклав... Кукурудзи та ще чого там назбираю,— вистачає сім’ї на два місяці, на більше не розтягнеш. Четверо дітей, і всі дівчата. Поставлю я їх на ноги, викохаю, але без посагу кому вони потрібні? — Боніа мало не плакав.
Розлючений собака рвався з прив’язу. Під млином журливо хлюпотіла вода.
— Мабуть, на твоїх товаришів пес гавкає, Дато-батоно, нехай увійдуть... чого ж їм на дощі мокнути?
Туташхіа ніби й не чув того, і коли він заговорив, Боніа спочатку не міг зрозуміти, чи йому він каже, чи сам із собою розмовляє:
— Вовка з його лігва теж по здобич жене скавучання голодних вовченят. Та голодний і лютий вовк думає не тільки про те, щоб когось розірвати. Він міркує, як би не натрапити на такого, хто спритніший від нього і сам його зжерти може. А ось на більше вовчого мозку вже не стачае. Бо він — звір, а не людина з роду людського. А людина має думати: якщо вже я когось і з’їм, то того, чиє життя не дорожче від мого власного. Ось так.— Дата Туташхіа глянув нарешті на мірошника, що очей з нього не зводив, і сказав: — Щоб полегшити долю такого, як ти, може, й не варто вбивати такого, як я? Тобі це на думку не спадало, Боніа, га?
— Спадало! — жваво озвався мірошник.— Млин, знаєш, таке місце — сидиш, думаєш. Чого тільки в твоїй голові не перевернеться!..
— Ну і як?
— А я ось що надумав, Дато-батоно...— Миролюбність Туташхіа розігнала його страх, і він навіть ладен був погомоніти з розумним чоловіком.— Ти ж подивися, що виходить. Усе, ЩО ти хочеш і що тобі потрібне було, усе в тебе є, Дато-батоно, і нічого тобі вже не треба, і не знаєш ти надмірної нужди ні в чому. А чого я хочу і в чому моя скрута — у мене з того поки ідо нічого немає. Усі свої бажання ти сам уже здійснив, а коли б ти забажав іще чогось — багатства, знатності, маєтку,— тобі й це здобути не важко. А я моїм дочкам, як не дам хоч клаптика землі й трішечки грошей — хто їх візьме?! Такої жінки, як моя Дзабунія, в цілому Самурзакано не знайти була. А подивися, на кого вона тепер схожа — на облізлу сучку, господи, прости мене,— а все через злидні й клопоти...— Боніа проковтнув сльози й тяжко зітхнув: — А якщо в такого, як я, зменшиться горя від смерті такого, як ти... Тебе, Дато-батоно, он за якого розумного мають... Чи мені тобі казати, що рано чи пізно знайдеться ж негідник, у якого дотягнуться до тебе руки,— дістануться тоді ті грошики якомусь багатому та щасливому, де тоді бог і правда, скажи мені?
— Ох і сучий же ти син, Боніа... Як тебе послухати, то гіршого й злішого чоловіка, ніж Дата Туташхіа, немає на землі, а то сам завітав би він до тебе, побачив би твоїх дочок, рота роззявив і сказав: на тобі рушницю, Боніа, стріляй у мене, ради Христа, й готуй посаг своїм ангелятам!..
Абраг дотягся до револьвера, що валявся на тахті, й кинув його до ніг Боніа:
— Ось він... Бери й стріляй!
Боніа ніби зсудомило.
— Якщо боїшся, що я вистрілю раніше, від тебе... давай я ляжу на тахту, повернуся обличчям до стіни, а ти стріляй — якраз у спину.
— Я про друге думаю, Дато-батоно...— похитав головою Боніа.
— Про що?
— Тебе надворі твої друзі чекають... Що ж, я сам собі ворог, щоб убити тебе, а потім нехай усе прахом іде... Мені гроші живому потрібні. Ну, вистрілю я, хіба вони мене живого випустять? — Боніа кивнув на двері.
— Ти про мою смерть, як я бачу, думав більше, ніж я,— усміхнувшись, мовив Туташхіа мірошнику:— Але ж не вийде, щоб і мене вбити, і гроші взяти, а щоб люди не дізналися, хто вбив і за скільки. Доля, якої ти боїшся,— зараз вона тобі випаде чи згодом,— однаково від неї не втечеш, раз вона на роду тобі написана. А гроші все одно твоїй сім’ї дістануться — чого ж тобі ще?
— Якщо я живий не лишуся, а моїм дочкам — посаг...— махнув рукою Боніа.
— Ти цих грошей собі хочеш. Дочки тут ні до чого. Але ти й не такий жадібний, щоб заради грошей піти на смертельний ризик. Читав я одну книжку — про піратів. Пірати — це морські розбійники. У них скопичується неймовірне багатство. За ті гроші цілі царства можна купити, а їм усе мало. Вони гасають по всьому світу, грабують і гинуть або вмирають своєю смертю, але це рідко. І прахом ідуть усі їхні бог знає де закопані скарби. Які то люди, як ти думаєш? То люди пристрасті: вони люблять небезпеку і люблять знати, що десь у них — сам чорт знає, в яких океанах, на яких островах — заховані величезні скарби. Вони люблять не самі гроші, а добувати їх вони люблять. Добувати! Коли б вони любили те, що можна за багатство купити, то кинули б усе й пішли б на спочинок. Нехай вони захоплені безглуздою пристрастю, але — пристрастю. Дехто називає ту пристрасть жадібністю, бо жадібність зрозуміліша людям. Ось ти хочеш роздобути грошей, але знаєш, чого тобі для цього бракує? Я вже не кажу про любов до небезпеки. Людина твоєї породи й не може її мати. Тож хоч гроші ти повинен так любити, щоб заради них не боятися небезпеки? Так ти й цього не маєш. Живе в Кутаїсі швець. Звати його Семен Сапкарадзе. Сорок років сидить він у підвалі будинку Аданаіа й шиє чоботи. З цим ремеслом Семен виростив уже шістьох дочок. Усіх повіддавав заміж, усіх прилаштував, а з підвалу не йде й сьогодні. Якби ти був такий самий добрий чоловік, твоїх дочок, Боніа, вирвали б з рук без ніякісінького посагу. Та не для цього я почав розмову і не про те хочу повідати. Якось пошив він мені чоботи. Зважив їх — а вони більше фунта затягли,— і хоч як я, його впрошував, а він мені їх не віддав. У Сапкарадзе жадоба до свого ремесла велика. Це про нього Филимон Табатадзе сказав. Багато хто думає, що любов буває лише до сім’ї, до жінки чи до філейного шашлику. Дивлюсь я на тебе, Боніа,— не любиш ти ні небіжчиків своїх, ні дочок, ні своєї Дзабунії, яку ти довів до того, що вона, як ти сам кажеш, на облізлу сучку тепер схожа. Немає в тебе до них любові, а інакше не став би ти за гроші, одержані за вбивство, викладати кам’яні надгробки, купувати жінці шовк і придбавати дочкам посаг. Коли немає любові, і на вбивство не підеш; коли не любиш батьківщини, то й на ворога рука не здійметься... Але такі, як ти, Боніа, цього все одно не зрозуміють.