Мірошник увесь палав, сидів, увібравши голову між плечі.
— А що ти сам любиш, Дато-батоно, до чого в тебе любов? — скрадливо спитав він.
На це приховане єхидство мірошника Туташхіа й уваги не звернув. А подумавши, мовив:
— Ревна в тебе псина: Ось уже скільки я тут сиджу, а все гавкає. Годі їй, нехай перепочине, а то й голос так можна зірвати,— сказав Туташхіа, підвівся й вийшов надвір.
Дощ перестав, небо проясніло, світив місяць. Абраг затримався на порозі, призвичаївшись до темряви, оглядівся навкруги, ступив кілька кроків униз по схилу...
Коли Туташхіа вернувся, Боніа засипав зерно в кіш. Як рипнули двері, мірошник озирнувся й побачив, що під пахвою в абрага щось ворушиться. Він витрусив у кіш з мішка рештки зерна. Туташхіа пустив додолу кота із шворочкою на задній нозі. Револьвера на підлозі вже не було. Туташхіа глянув на Боніа.
— Я поклав його під голови,— прогугнявив мірошник,— раптом, думаю, прийдуть по тебе, спитають, як та що, треба ж мені сказати, що зброя в мене при собі, що сиджу-очікую. А то, чого доброго, й млина відберуть...
Собака затих.
Кіт струснувся і, пригрівшись у кутку, зажмурився й замуркотів.
— З оцим-о котом ти мене здолав, Дато, і розколов,— сказав Боніа.— Це через кота він так лютував? А я собі думав, він на твоїх товаришів кидається.
— А ти, Боніа, боягуз і хочеш брехнею себе втішити — обвів мене Туташхіа кругом пальця, і не зміг я його вбити! А ти згадай: ти ж спочатку все розказав і благав простити тебе, а вже потім до тебе дійшло, що пес скаженіє. І кіт тут ні до чого, і не для тебе я його приніс. Щоб зрозуміти, що не для добрих справ ти в цьому млині стовбичиш, Соломонової мудрості не треба, а то іще б котів перти в таку далеч.
— А навіщо ж, Дато-батоно, знадобилося, щоб мій пес увесь час гавкав без угаву?!
— На його гавкіт із села хоч хто-небудь та прибіжить. Не може ж бути, щоб тебе самого тут купили. Ніч, спали вони собі спокійнісінько, а почули гавкіт, подумали, чому це мірошників собака розходивсь, може, Туташхіа заявився, засів у кущах і видивляється. Поки собака гавкав, жодного з дому й не вигнав би. Сиділи собі, стискуючи казенні револьвери, і мріяли про п’ять тисяч. А тепер, коли пес замовк, вони вирішили: мабуть, пішов Туташхіа. Боягуз допитливий і до пліток охочий, як молодиця. Вони місця собі не знайдуть, поки по одному не повилазять сюди й не дізнаються, чого це пес гавкав, аж переривався. Шкода, часу в мене немає, а то я лишився б і подививсь на всю ту роту своїми очима. Я йду. На ось п’ять карбованців. Вони тобі згодяться, а більше в мене немає. Всі розтратив.
— Не треба, Дато-батоно, не турбуйся.
Боніа й справді не хотів брати грошей. Туташхіа це зрозумів і сказав йому:
— За інших обставин не було б різниці, чи взяв би ти ці п’ять карбованців, чи ні. Вистачило б і того, що я тобі запропонував, а ти вже робив би, як знаєш. Але тепер так вийшло, що запропонувати мало, треба, щоб ти їх узяв. Отож бери й ховай у кишеню. Та запам’ятай усіх, хто прийде цієї ночі й завтра раненько-вранці питатиме тебе, чого це собака гавкав.
Мірошник узяв гроші, витяг з кишені капшука й сховав туди ті п’ять карбованців.
— Гляди, Боніа, не обдури мене, а то я таке влаштую, що полетиш ти з цим млином, і не те що за посагом, за гомі тобі й твоїм дочкам шкодувати доведеться.
Боніа двома руками тримав розв’язаного капшука й не міг одвести від нього очей. Туташхіа підняв з підлоги кота й одрізав на нозі шворку.
— За що ти даєш мені ці п’ять карбованців, Дато Туташхіа!..— закричав Боніа.— Забери їх назад. Не треба грошей, я й так скажу, хто прийде й питатиме...
— Цить, Боніа, спокійно! — перебив його абраг.— Я заплатив тобі не тільки за це. Дивись у капшук!
Мірошник подивився в капшук.
— Дивися й міркуй. Побачиш, хто ти є і якою має бути людина. На те я й дав тобі ті гроші.
Туташхіа зняв зі стіни бурку, узяв її на руку. В мірошника 8 очей закапали сльози.
— Дато Туташхіа, краще б ти вбив мене,— щиро, схлипуючи, сказав Боніа.
Туташхіа був уже на дверях, коли Боніа гукнув йому:
— Зачекай хвилинку, Дато-батоно, послухай, що я скажу...
Абраг обернувся, подививсь на мірошника.
— Знаєш, хто зі мною говорив у Кутаїсі й на це діло вмовив?
Туташхіа вернувся.
— Хто?
— Сидів там кутаїський жандармський начальник, але він більше мовчав. Говорив твій двоюрідний брат Мушні Зарандіа. Тільки він своє прізвище назвав інакше, думав, я його не знаю. А я все знаю. І що він полковник, знаю, і що в Петербурзі великими справами орудує, теж знаю. Це Мушні купив мені млина в Шарухіа.
Дата Туташхіа стояв як укопаний, але це тривало лиш якусь мить. Абраг підняв каганця, підніс його до мірошникового обличчя, освітив йому очі й спитав:
— Коли це було?
— У червні.
Запанувала тиша.
— Ти правду кажеш,— прошепотів Туташхіа й поставив каганця на місце.
Абраг думав. Мірошник помовчав-помовчав та й каже:
— Невірний і хитрий він чоловік, твій брат, Дато-батоно. Стережися його, ой стережися!
— За мною не Мушні ганяється — його начальство за мною назирці ходить, а в нього служба така, змушений робити, що загадують. Мушні розумний чоловік, великий чоловік. Таких, як він, у них два-три, може, знайдеться, не більше. Ти про це повинен пам’ятати. А обережності мені вистачає. І коли смерть моя знайде мене, то не тому, що берігся погано, а тому, що той час долею призначено.
Туташхіа відчинив двері. Кіт плигнув через поріг і побіг навпростець до будинку Ноко Басілая.
— То порода в ньому грає! Ти тільки подивися на цю туташхіївську породу! — мовив Боніа.
Абраг обминув млина, збіг по схилу, перестрибнув через огорожу Бечуні Пертіа. Він навшпиньках піднявся сходами на задвірках і прочинив двері. В коридорі було темно. Абраг пошаргав по стіні, намацав двері, постукав. Зачекав трохи, ніхто не відповідав, і він взявся за ручку. Ззаду ледь чутно рипнула підлога. Туташхіа пішов на звук і припав вухом до дверей, із-за яких долинуло скрипіння. Знову цілковита тиша, але шкірою і нюхом абраг відчував, що за дверима хтось причаївся. Може, чужий? У кінці коридора світліло вікно. Місяця звідси не видно було. Тільки гілки горіха мигтіли сріблом, і далі, де кінчалося подвір’я, поміж фруктових дерев ховалися маленькі пацхи. Він раптом згадав свою череду й бичка Кору, що весь удався в своїх предків і став здоровенним чорним бугаєм з білим яблуком на боці. Кора повертав голубі, каламутні від старості очиська, і абраг, усміхаючись спогадові, милувався бравим бугаєм, який дістався ахалкалацьким молоканам і якого повернула йому зараз його уява.
Він постукав.
— Хто там? — почувся з-за дверей голос Гудуни.
Туташхіа не встиг озватися, як під помостом прокукурікав молодий півень — довго, переривчасто, мабуть, то був перший його спів. Туташхіа зачекав, поки він стих, і сказав неголосно:
— Це я, Дата, відчини!
— Заходь! — трохи зачекавши, відповів хлопець.
Клацнула защіпка.
Дата Туташхіа увійшов, замкнув за собою двері й став коло дверей, роздивляючись Гудуну Пертіа.
Хлопець зачинив щільніше віконницю, підійшов до каміна, розгорнув жар і заходився роздмухувати його. На гостя він навіть не глянув і ходив якось знехотя, наче його змушували.
Дата Туташхіа зосереджено роздивлявся на хлопця з висоти свого зросту. Потім скинув бурку й сказав:
— Я два роки тут не був... Скільки тепер тобі?
— Чотирнадцять, п’ятнадцятий,— відповів Гудуна Пертіа, одідрав від стіни шматочок старої шпалери і знов почав роздмухувати жар.
Шпалера спалахнула.
— Чотирнадцять, п’ятнадцятий... Ага, так і є.— Туташхіа пильно вдивлявся в хлопцеве обличчя, освітлене полум’ям від паперу.
Гість і господар як стояли, так і дивилися один на одного, поки від шпалери не лишився сам попіл і в кімнаті знову стало темно.