— Засвіти каганець, лампи не треба,— сказав Туташхіа.
Хлопець знову одірвав на стіні смужку шпалери, засвітив свічку і, стоячи спиною до абрага, втупився у вогонь.
Абраг оглядів кімнату.
— Коли ти був маленький, у цих двох кімнатах жила вчителька, її звали Тіко, Тінатін Орбеліані...— Він згадав давню, грозову для нього ніч і самовідданість квартирантки, яка хитро й спритно прикрила його.— Де Бечуні, Гуду?
— Індиків погнала вчора на базар. Уранці повернеться.
Повз камін Туташхіа пройшов у глибину кімнати, відсунув ширму, зазирнув у суміжну кімнату. У вікно дивився місяць, розливаючи по кімнаті тьмяне світло. Абрагові згадалося все, аж до дрібниць: тут стояло ліжко Тіко Орбеліані, тут він припав до стіни, коли Тіко виставляла козаків та їхнього осавула. І згадав він, як вчителька кинулась йому на груди і тієї ж хвилини у вікні жаринами блиснули очі Бечуні.
Абраг стріпнув головою і обернувся.
Хлопець був дуже стрункий і на свої роки здавався високим. Він дивився гостеві прямо у вічі, немов боявся пропустити хоч найменший абрагів рух.
— Ну, добре,— сказав Туташхіа.— Тепер давай розпалимо камін. Я намок до рубця, обсушуся й погомонимо. Мені треба піти звідси до світанку.
Туташхіа зняв зброю, поклав її біля себе, сів на маленький ослінчик і почав роздягатися. Гудуна поклав на жар сухі тріски й подмухав. Спалахнуло полум’я. Туташхіа порозвішував біля каміна шкарпетки й ноговиці, поставив до гарячої стінки чув’яки. Сорочку напнув на колінах, а блузу подав хлопцеві,:
— Візьми, допоможи, будь ласка!
Хлопець глипнув скоса на блузу, одсунувся разом з ослінчиком, на якому сидів, наприндив губи і втупився в камін.
— Чого це ти? Де тебе навчили так поводитися з гостем? — здивувався Туташхіа.
Запитання змусило Гуду отямитися. Він зніяковів і глянув абрагові прямо у вічі, але не побачив у них і тіні недовіри, а відчув тільки тепло, що струмувало з них. Страх минув, на душі стало легше, він заспокоївся. А заспокоївшись, зрозумів, що замість щирої гостинності, з якою, все обміркувавши, збирався зустріти гостя, він піддавсь затаєній у собі ненависті й зустрів його надто холодно, а це могло зруйнувати всі його заміри. Від блузи вже парувало, а він ніяк не міг витиснути з себе жодного слова, нехай не привітного, а хоч доброзичливого. Він злякався, що крутий поворот від неприязні до привітності міг видатися гостеві дивним і що чоловік, відомий своєю проникливістю й хитромудрістю, не міг не помітити навіть тіні фальші в хазяйській гостинності. Від усіх тих думок він дуже схвилювався, йому стало незручно сидіти на ослінчику, і він засовався, закрутився.
— Ти схвильований, Гуду? Через мене? Висушу бурку й піду. Не знайдеться в тебе дрібних сухих дровець?.. Щоб висушити бурку, треба багато жару.
Гудуну пройняв дрож, пробіг по всьому тілу, і від того пересмикнуло його в плечах.
— Ти не застуджений? — спитав Туташхіа.— Давай я сам принесу. Де вони в тебе?
— Тут, у комірці. Надвір виходити не треба. Зараз принесу.
Туташхіа почав одягатися.
— Ти народився в листопаді, під знаком Стрільця, як і я! — сказав абраг.
Гудуна Пертіа взяв щипці, попідкидав головешки в каміні, статечно підвівся й вийшов з кімнати. У коридорі він на мить зупинився. Потім відчинив двері в комірку і витяг з дров загорнутий у ганчірку револьвер. Серце в нього калатало, перехоплювало дух, та це швидко минуло; до нього вернулися спокій і рішучість, він розгорнув зброю, відкинув ганчірку, звів курок, сховав револьвера на грудях і навпомацки почав вибирати де дрібніші дрова. Вибирав і, грюкаючи, кидав їх на підлогу — хотів, щоб було шумно!
Під помостом у курятнику знову заспівав півень. Озвався й сусідів. Хлопець перестав вибирати дрова, подумав і прошепотів:
— Незабаром почне розвиднятися. Не буде він ждати світанку...
Він набрав великий оберемок дров і поспішив до каміна.
Дата Туташхіа був уже вдягнений, підперізував чоху поясом з кинджалом. Присунувши стільці ближче до вогню, він розвісив на них бурку.
Хлопець кинув дрова перед каміном, поклав кілька трісок на жар і нахилився, щоб роздмухати під ними вогонь.
— Дай лишень я, подивишся, як у мене виходить,— абраг поплескав хлопця по плечу.
Хлопець випростався й поступився йому місцем. Туташхіа підсунув ослінчика, через плече всміхнувся хлопцеві, що стояв у нього за спиною, нахилився й почав дмухати на вогонь з протяглим свистом. Гуду Пертіа засунув руку за пазуху, витяг револьвера, прицілився абрагові в голову й натиснув на спусковий гачок.
Пролунав постріл. Він знову звів курок. Дата Туташхіа,— наче його кілком по голові трахнули,— лобом ударився об плиту каміна, вмить уперся долонями в підлогу й закам’янів. Хлопець знову прицілився, але вистрілити не встиг: Туташхіа якось скинувся і ще не встиг звестися на ноги, а револьвер Гуду Пертіа був у нього в руках.
Вони стояли й дивилися один одному в вічі — між ними було три кроки, не більше. Незмірно великий подив і глухий смертельний біль скривив обличчя Даті Туташхіа. Гуду Пертіа насторожено чекав. Він хотів тільки одного — залишитися живим — і шукав виходу. Він не виявляв ні розгубленості, ні страху і зовсім не збирався просити пощади.
— Що ти наробив, хлопче!..— спроквола мовив Туташхіа і, стогнучи, потер лоба.— Що ти зробив, Гудуно! — ще раз сказав з жалем.
Тепло крові, що стікала з потилиці на шию, змусило абрага доторкнутися до рани. Біль дужчав. Туташхіа заткнув Гудунин револьвер за пояс, тремтячими руками згорнув хусточку, перев’язав рану. Він відчув слабість, опустився на стілець. Сидів,, схиливши голову й втупивши очі в підлогу.
Гудунин погляд метнувся до каміна, де стояв, приставлений до стіни, карабін, але до нього він не міг дотягтися; між ним і карабіном сидів абраг.
— Не можна мені тут помирати,— тихо мовив Дата Туташхіа.
Хлопець не розчув його слів.
Зібравшись на силі, абраг підвівся і встав. Застогнавши, стиснув долонями скроні, немов хотів угамувати біль. Постояв так, поки біль не стих і голова не перестала паморочитись. Потім узяв біля каміна зброю і знову завмер.
— Це ж треба, що придумав!.. Здолав він мене все-таки,— сказав і замовк від слабості чи просто задумався.— Гудуно, ти матері не кажи, що я приходив і ти стріляв. Пожаліймо її.
Хлопець мовчав.
Уже відчинивши двері, Дата Туташхіа став на порозі, глянув на хлопця й сказав:
— Грошей не бери. Замучать тебе ті гроші, занапастять...— І затнувся. А тоді подумав і додав: — Я знаю, що робити! Мого трупа вони не знайдуть... І грошей ти не одержиш!
Вузьким путівцем абраг пішов у напрямі до моря.
Гуду Пертіа стояв як укопаний, не зводячи зору з дверей. Він опам’ятався від запаху горілого. Обернувся і вп’явся очима у вогонь, що палахкотів у каміні. В голові поступово розпросторювалося, ясніло, і він відчув упевненість, що йому треба усе-все зробити саме так, як велів, виходячи, Дата Туташхіа...
Хлопець схопив бурку, кинув її додолу й затоптав полу, що зайнялася. На підлозі він помітив калюжу крові; приніс ганчірку й відро з водою, гарно змив кров. Пильно все оглянув і ніде не знайшов більше слідів гостя. Згорнув бурку, взяв її під пахву, забрав відро з водою й ганчірку і вийшов з кімнати. Повернувшись, розгорнув головешки, прибив вогонь і сів на ліжко.
Він думав, перебираючи в пам’яті все, з самого початку, ще раз згадав усе по порядку і все зважив.
— Куди ж він пішов уночі!..— сказав він сам собі.
Хлопцеві чомусь спало на думку, що йому неодмінно треба побачити того, до кого прийде Дата Туташхіа. Він схопився, накинув на себе куртку й гайда.
Він вийшов з воріт, став, прислухався до нічної тиші. Ні кроків, ні собака не загавкає, і не чути, щоб хтось ішов,— ніде ані шелесне... Він метнувся праворуч, пробіг кроків тридцять, зупинився й кинувсь у протилежний бік. І перший, і другий напрямок він обирав безтямно, скоряючись тільки чуттю, і був певен, що обирає правильно.