«Дату Туташхіа» автор писав десять років. Десять років тривало єдиноборство Чабуа Аміреджибі і з самим собою, і з грузинським словом, поки він, як одержимий, долав страшні безодні, виходив на бажану вершину... А втім, не будемо забігати наперед.
Звернімося до епіграфа першого розділу роману: «Проникли вивідувачі з племені, що поклонялося Мамоні, і розсіяли скрізь зерна спокуси. Впало зле зерно в землю й буйно заврунилося, бо корінням своїм сягало геєни й живилося отрутою її. Виросла квітка красива, але згубна для плоті того, хто припадав до неї, бо дихання її було отруйне. А люд дивився й радів красі тієї квітки, п’янів від пахощів і не думав про майбутнє. Упали замки й заминки з тих темниць, де були позамикані вороги розуму й душі людської, і відкрилася дорога Скорпіонам, і розгорілася захланність. Позаздрили люди чужому достатку, перейнялися злістю одне до одного, і скаламутився розум їхній. Здійняла людина меч на ближнього свого, затулилася щитом від друзів, І не стало народу. І тоді Туташха вступив у бій з вадами світу. Багато добра зробив він бідним, повергнув у прах багатих; учинив правосуддя над неправедними й захистив зневажених; уселив мир у серця ворогуючих і вигнав зло з душ людських, але примножилося: зради поміж братами, перелюбства між подружжями, невдячності удостоєних ласки, гордовитості можновладних, криводушності підлеглих, лукавства вчених, підлесливості неуків, лжі книжників. І збентежився тоді Туташха, бо не знав він, як внести мир і спокій у серця. І сказав він, розгубившись: «Не знаю, що чиню, добро чи зло. Краще схрещу руки на грудях і закличу силу свою до бездіяльності». І одвернувся Туташха від народу свого, перестав слухати стогін його, бо не був богом Туташха». Це — в плані міфологічному. А в плані реальному: земне втілення Туташхи — юний Дата Туташхіа — через певні обставини стає абрагом. Характером своїм благородний лицар, він і в цій ролі намагається творити добро. Але в усіх випадках його спостигає гірке розчарування. І зрештою абраг, який мріяв про боротьбу з насильством, несправедливістю й корисливістю, наприкінці першої частини роману доходить висновку, що ніхто не гідний того, щоб втручатися в його справи, допомагати йому в біді.
Такий перший етап духовної еволюції Дати Туташхіа.
Повернімося до тексту роману. Подивімося, про що йдеться в епіграфі до другого розділу.
«І коли народ ступив на порочний шлях і малодушність взялася вершити те, що досі великодушність вершила,— сказали деякі: «Хто нас годує і викохує, тих ми і називаємо своїми близькими!». І тоді примеркло Добро й умалів народ — бо ж у душі навіть найправедніших згинули благі зерна, а любов стала схожа з бур’яном на грунті сухому і неродючому... І сподіялося: Совість — звуком пустим і брязкотливим, а в устах утискувачів — лайкою і обмовою; Сила — мечем, здійнятим на свою власну душу, і ярмом на ближнього; Доброта — ангельською личиною на виду диявола; Жінка — іграшкою пристрастей, блуду і безплідності; Друг — повірником у лиходійствах та пороках і побратимом у ницому страхові; Вітчизна — ареною користолюбців і порослою терням та дурманом нивою для сіяння лжі; Виноградник і Поле — місцем для присвоєння труда ближнього свого; Хліб та інше добро дісталися хабарникам і митарям; а весь Світ став царством заздрості й ненависті... І став народ молитися ненависті й помсті, бо вони й стали його богом. А жерцем того бога і вершителем долі й справ своїх народ назвав дракона Поживою його були плоть і серця людські. Дракон жер їх і не міг натлитися, Та був він, проте, не лише звіром, а й творінням божим, бо гніздився в глибині душі людської і сповнював усі її куточки... І прорік тоді Туташха: «Згубила любов не її ж слабість, а сила ворогова, бо не було в неї пі гострого меча, ні крилатої стріли, ні залізних лат, щоби захистити надбання своє. Не буде ж сього! Бо не добром, не мудрістю, а лукавством завоював дракон світ, розтоптав вільність, вибавив мужність. І сів Туташха на білого коня, здійняв списа до сонця і заприсягся віднині поражати й карати зло тільки силою, бо не був Туташха богом».
Розглядаючи загальний епіграф роману, ми говорили, що, хоч автор і веде в ньому розповідь у минулому часі, він зовсім не ставить за мету намалювати ідилічну картину минулого людства, а говорить про ідеальне буття його, можливе, якщо людина вважає совість хистом бачити свої вади, друга — мірилом власного життя і таке інше. Те саме можна сказати і про епіграф до другого розділу. Звеличення дракона, перетворення поняття «совість» на «звук пустий і брязкотливий», друга — на «повірника у лиходійствах і пороках» і такс інше — не є явища, які можна віднести до того чи іншого конкретного відрізку часу, а швидше — вічна внутрішня трагедія роду людського, яка безупинно розігрується в психіці кожної окремої людини. Так буває завжди, коли в душі людини бере гору зле начало.
І разом з тим роман побудований так, що, коли обминути епіграф і звернутися безпосередньо до тексту, то падіння моралі й піднесення дракона стає вже фактом емпіричним, явищем, локалізованим у часі. В цьому аспекті «Дату Туташхіа» можна прочитати вже як роман соціальний — багатоплановий твір дає нам і таку можливість. Тут необхідна конкретизація історичного моменту, і в романі є хронологічні орієнтири для цього. Дата Туташхіа народився, очевидно, 1866 року, в 1885-му став абрагом, в 1889-му на кілька років переселився на Кубань, 1907-го втік з в’язниці і в 1910-му — загинув. Дещо знаємо й про інших персонажів. Мушні Зарандіа в 1890 році почав служити в жандармерії, в 1907-му був уже таємним радником, у 1913-му помер; граф Сегеді народився десь близько 1850 року, служити в жандармерії почав у 1874-му, в 1904-му пішов у відставку (подальша його доля для роману не важлива). Отже, хронологічні рамки роману — кінець дев’ятнадцятого — початок двадцятого століття, точніше: 1885—1910 роки. Ширшої часової локалізації автор не дає, оскільки вона йому потрібна лише для того, щоб читач не втрачав орієнтації в часі, а разом з нею і відчуття реальності та реалій подій, що розгортаються в емпіричному плані.
І все ж автор досить повно і надзвичайно колоритно малює картини Датиної батьківщини: одного з чудесних куточків Грузії — Мегрелії, Грузії взагалі, а також Північного Кавказу, зокрема Кубані; село й місто тих часів, етнографічні деталі побуту й взаємин людей. І все це таке живе, майже відчутне, що починає здаватися, ніби запас знань автора невичерпний.
Але автора книжки, незважаючи на її багатий соціальний зміст, більше хвилюють проблеми етичні й філософські, а тому й ми простежимо саме цю лінію... Найперше з’ясуємо, що за людина земне втілення Туташхи — абраг Дата Туташхіа, які його прагнення, чим зумовлений його бунт.
Поручик Сергій Андріевський (коханий Датиної сестри Еле, мимовільне вбивство якого стало причиною того, що Дата пішов у абраги): «Трохи вищий від середнього зросту, дуже сильний. На вигляд — статечний. Очі голубі, ніс гачкуватий; трохи клишоногий, бо постійно їздить верхи. Одягається елегантно, до лиця, полюбляє грузинську чоху, здебільшого чорну. Часто міняє коней... Майже нічим не відрізняється від своїх співвітчизників аристократичного походження... У гімназії він не вчився, а проте досить освічений... У нього жвавий, ясний розум. Дуже порядний, справедливий юнак».
Такий дев’ятнадцятирічний Дата Туташхіа.
Мушні Зарандіа: «...До того ж він наділений великою силою волі, значно більшою, ніж я!»; «...Моральність, та що відгранена вихованням. Я знаю, люди не можуть досягти досконалості, але Туташхіа з тих, хто ближче за інших до неї».
Такий уславлений абраг Дата Туташхіа.
Іраклій Хурцідзе: «Людина ця може існувати за своїми, тільки їй даними, вищими законами й прагне лише одного — дії».
Такий Дата Туташхіа, який шукає смисл життя.
Беглар Гваліа: «...Дата Туташхіа таким уже на світ народився, щоб від істини своєї не відступати ані на крок, життя своє за неї віддати. За те й любили його люди. Але одного прекрасного дня він спиною до всіх повернувся: розізлився, чому всі не такі, як я, чому всі гірші, а не кращі за мене?! А якби всі були такі, як Дата або Магалі Зарандіа, що його виховав, про що іще міг би мріяти бог на небі й люди на землі? Та не виходить так».