У тисяча вісімсот дев’яносто п’ятому році, тобто до десятиріччя перебування Туташхіа в абрагах і до п’ятиріччя слідчо-розшукної служби Мушні Зарандіа, завдяки анонімному листу до управління жандармерії нам стало відомо, що невловимий абраг і жандарм, котрий висунувся на посаді, були двоюрідні брати. Це повідомлення викликало певне замішання, і було одержано термінове розпорядження провести дізнання з метою з’ясування діяльності Мушні Зарандіа. Дізнанням доведено, що за Мушні Зарандіа від першого дня служби в акцизі не помічено було ніяких зв’язків з його двоюрідним братом...
Мосе Замтарадзе
— Якось побили мало не до смерті і його, і мене — двох знаменитих абрагів. Десять днів ми крижем лежали. У мене була переламана нога, Дата Туташхіа не міг повернути голови — роз’ятрилася рана на шиї. Втікачеві, сам знаєш, до лікаря ходу немає, а про лікарню годі й говорити. Власне, в тих краях про лікарів та лікарні тоді й не чули.
Оддубасили нас через Туташхіа. В біду завжди через свою провину вскочиш. Навіть приказки є... Забув, як це воно там... Одним словом, про дурнів, але частіше розумні в таку халепу вплутуються. Буває, все зійдеться одне до одного — не лізь тоді, не встрявай. А встрянеш — і тобі влетить, і хто біля тебе трапиться, тому теж попаде.
А було це взимку. Зима для абрага — важка пора. Де приткнутися? Я вирішив перезимувати в лісах Саірме, в одного спритного чоловіка. Одну зиму я в нього вже пересидів. Покликав з собою Дату Туташхіа,— він у Саірме ніколи не бував. Прийшли. Зброю свою сховали, залишили по одному револьверу й прямісінько до Сетуриної садиби,— так звали мого знайомого — він жив сам, сім’я його була в Кутаїсі. Стояла його садиба на особливій землі. Тієї землі накопають, промиють, висушать і в’юками відправляють у Кутаїсі. Там землю купували англійці. Подейкували, що користь від неї була, коли бурили колодязі, нафтові свердловини та при інших подібних потребах. Сетура на цьому ділі заробляв дай боже. Минулого разу, як я зимував, землю брали троє робітників, четвертим був сам хазяїн, копав землю нарівні з іншими. Коли я йшов від нього, Сетура запрошував мене знову приходити взимку. В ті роки в лісах Саірме лютували розбійники, і я для Сетуриного господарства був ніби затулою. А взяти в нього було що, інакше на якого біса я йому здався?!
Справжнього імені Дати я хазяїнові не відкрив. Так сам Дата захотів:
— Людина твердіша від кременю, коли їй таємниці не звірено. Дізнаються, що в Сетури зимував Туташхіа, битимуть Сетуру, поки не зізнається. Або ще посадять. А як він знатиме, що це Чачава або Поріа якийсь, то скільки не бий, нічого не виб’єш. Він своєї правитиме: Поріа в мене гостював, ніякого Туташхіа не знаю. Повірять йому кінець кінцем. Дадуть стусана й відпустять.
Я й сказав Сетурі: «Це мій друг Поріа». Він зрадів нам. Запросив до гостини. Познайомив з Табагарі,— моя права рука, каже. Минулого разу, як я зимував, Табагарі в садибі не було. Він служив дяком у церкві святого Квіріке. Даруйте, але щоб у чоловіка так соплі текли безупинно,— я зроду не бачив. Глянеш на нього раз — апетит відіб’є тобі до самої смерті.
Табагарі накрив на стіл і стоїть осторонь, поки Сетура не дозволив йому сісти. Сів мовчки, голосу його в той вечір ми й не почули. За столом Сетура сказав, що його права рука Како Табагарі, поки служить богові, вивчив усі імена, які тільки є на світі, і знає всі їхні значення. На це Табагарі, немов мале дитинча, якого приголубив чужий дядьо, зніяковів, засовався, губи оддув, пальцями перебирає. Цілий вечір він був сором’язливий і шанобливий. Табагарі пильно стежив за столом, усе було, чого душа забажає. Був Табагарі клишоногий, присадкуватий, неподобно товстий, але дуже моторний.
Після вечері Сетура одвів нас у кімнатку, де ми тепер мали жити. Пообіцяв прислати за служницю бабусю.
Ми полягали, але спали, мабуть, недовго. Ще темно було, коли бамкнув дзвін і такий гармидер надворі здійнявся, немов кругом усе вогнем горить, дай тільки, боже, ноги. Не встигли ми посхоплюватися — стукають у двері. Заходить бабуся, а одяг — дірка на дірці, вся в лахмітті. Не знаю, від якої старості чи хвороби людей так скарлючує,— ніс у неї мало не в підлогу застрявав. Але ввійшла бадьоренько. Аж дивно. Здавалося, випрямити її тільки чудо може, а то випросталася, долоню до скроні, відкозиряла, як добре вимуштруваний солдат, і доповідає — що саме, добрати не можна: у бідолахи в роті немає жодного зуба. Прошамкотіла вона свій рапорт, руку опустила, стоїть по стойці «струнко».
Ми з Датою мовчимо, зрозуміти нічого не можемо.
— Ніби щось про сніданок і вмивання,— кажу я Даті.
Бабуся знову давай рапортувати. Але Дата спинив її, попросив зачекати, поки одягнемося.
Вона вийшла. Ми переглянулися, забули вже, що треба одягатися.
— Що воно за бабуся, Мосе, як ти гадаєш? — спитав мене Дата.
— Та, мабуть, Сетура нам цю бабусю за служницю прислав. Ким їй іще бути? Розум же в неї... теє... Це ясно. Не зрозуміло тільки, навіщо Сетурі цей вибрик здався.
— Та вона цілком при своєму розумі,— каже Дата.— Я повадки божевільних знаю.
— Повадки божевільних?
— Авжеж, знаю. І поговорити з божевільними люблю. Іноді таке скажуть — від розумного не почуєш. Ця жінка не божевільна. Щось тут не те... Ага... ось що: ти вчора у Сетури дуже налигався і, може, не пам’ятаєш, усе Абелем його називав. Абель він чи хто?
— Абель, звичайно. Я поки що сповна розуму.
— А чому він двічі поправляв тебе, Архипом, каже, називай мене?
— Архипом?! — Я почав пригадувати, що хазяїн і справді весь час поправляв мене, та мені начхати було. Абель чи Архип — велика важниця. Як хоче Сетура, так і називатиму його. Що мені?
Розмовляючи з Датою, я одягнувся й підійшов до вікна подивитися, що там скоїлося, хіба ми кури, щоб вставати на світанку? Підходити близько до вікна абрагові заказано, самі, здорові, розумієте,— я зупинився, не доходячи, але так, щоб усе подвір’я видно було. Нічого такого не побачив, усе нібито стихло. Пройшов якийсь чоловік і, наче вовк, уповз у землянку. Сніг скрізь — я його й помітив, а так нічого не видно, темно. З нашої кімнати виходили двері на балкон. Дивлюся, на балконі під дверима наша бабуся стовбичить. Стоїть, притулившись до стіни. Чого це вона, думаю, як фельдфебель перед генералом, виструнчується перед нами?.. Бачу, припала до замкової щілини — їй не важко це зробити, і так крючком зігнута. Відчуваю, зиркає по нашій кімнаті. Раптом зашамоталася — розумію, Дату побачила, а мене, другого постояльця, з виду випустила, як його й не зашамотатися. Стара відьма і те розторопала, чи не стежу я за нею. Стала навшпиньки, у вікно зазирнула, але, звісна річ, нічого не побачила. Я Даті мовчки показав, він попід стіною підкрався до дверей — і навстіж. Стара, як була коло щілини, так і вклякла — крючок крючком.
— Ану, матусю, розігнися й заходь! — сказав їй Дата.
Увійшла, причинила двері.
— Де це, тітонько, бачено — підглядати в чужі двері? — кажу я їй.
— У нас так заведено! — сказала стара мов відрубала, та як чітко.
— Хто й навіщо завів такий порядок? — спитав Дата.
— Прийшли ви в дім — два чужинці. Треба нам знати, про що думаєте, що робити збираєтесь?! Годувальнику все треба знати, не можна інакше!
— А хто ж отой твій годувальник, будь він неладний? — не втримавсь я.
— Ах ти, нехристе! Ти будь неладний! — розлютилася бабуся.— Поглянь на себе в дзеркало, тварюко бездомна,— це вона мені отак.— Хто наш годувальник? Архип Сетура наш годувальник — батько, мати і господь бог! Хто ж іще має бути?
Стара знов довго лаялася. Дата її слухав, наче то цар Соломок перед нами промовляв. Я пошарив очима по стінах — подивитися б у дзеркало, на кого це я схожий став, що навіть така мацапура пальцем у мене тицяє.