— А скажи, матусю,— втиснувся Дата в бабусину лайку,— твого Сетуру Абелем чи Архипом звати?
— Колись звали Абелем, а тепер Архипом! Сам того захотів. Так треба!
— Гаразд,— мовив Дата, помовчавши,— давай умиватися.
Стара одвела нас за ріг будинку, злила на руки, і тільки почали ми втиратися, як знову бамкнув дзвін і пішов по околиці гук. Ми визирнули з-за рогу.
Коли я зимував у Сетури, він жив тоді в тісній землянці. Нічого, крім землянки, на цьому місці не стояло. Тепер тут зведено добротну оду, п’ятнадцять-двадцять сліпих напівземлянок колом обступили її. Знову полинув дзвін, із землянок посипали чоловіки і жінки, старі й молоді. Всі затрюхали до Сетуриного будинку. Як вони метушилися й бігли!.. Виповзали вони звідусіль і дріботіли, мов кроти, викурені сіркою з нір. Одна мить — і метушні наче й не було, все стихло, анічичирк. І нараз якийсь чоловік, не видно хто, почав говорити. Та ще як! «Путь-путь-путь» — спробуй добери. Побелькотав він, змовк — і враз усі як загаласують! Кожен шварготить не вгаваючи, так наче йому треба лише одне — перебалакати сусіду. Тарабанить майдан — нічого не второпаєш.
— Давай підійдемо ближче, Мосе,— каже Дата,— подивимося, що там таке.
Підійшли, і що ж бачимо: кривий дячок, Сетурина права рука,— той, що вчора на вечері жодного слова не мовив,— стоїть на пеньку, якого, видно, задля цього і обтесали, і бурмоче, слова не добереш. Перед ним витяглися в дві шереги душ двадцять чи двадцять п’ять жінок і чоловіків і теж бурмочуть, як заговорені. Побурмотіли й замовкли. Як вони замовкли, знову вискочив на пеньок Табагарі й зачиргикав:
— А даритель хліба нашого насущного — батько наш і добродійник Архип — хай живе повік-віки! — Табагарі подав знак, і люд знов забурмотів.
З того бурмотіння я нічого не міг розібрати, але одно запам’ятав добре: наприкінці кожного казання «Архип», а потім: «поліхроніон, поліхроніон, поліхроніон»! Я це слово добре знав, бо одного Імедадзе із Сачхере так було звати. Він мені й сказав, що, виявляється, грецьке «поліхроніон» означає «многая літа».
Закінчили молитися, і Табагарі сказав «вільно» тому людові.
Усі зігнули ногу в коліні — справжнісінькі тобі солдати.
— Спиридоне Суланджіа, сучий ти сину, немає для тебе сьогодні роботи! — своєю тарабарською говіркою завів знову Табагарі.— Пілате Сванідзе, жени його втришия із строю.
Пілат Сванідзе, не гаючись, стусонув Спиридона Суланджіа межи плечі. Бідолашний упав на сніг і заголосив, приказуючи: «Ой що ж буде з моєю жінкою і дітьми, ой горенько мені!» Ніхто й уваги не звернув на Спиридона Суланджіа.
— Струнко, направо, кроком руш! — скомандував Табагарі, і рушив солдатським кроком увесь той осатанілий обшарпаний люд.
— Куди вони йдуть, оті люди, матусю? — спитав Дата стару.
— На роботу.
— А ота каракатиця теж працюватиме? — спитав Дата.— Що воно за карлик?
— Він і є найголовніший.
— А чого накоїв Спиридон Суланджіа?
— Мало йому ще всипали, будь він неладний. Нехай Архипові подякує...— Стара враз прикусила язика й давай на нас горлати: — Не ваше діло. А то хазяїн як узнає, то швидко звідси вилетите!..
Не повірите, ми немов язики проковтнули.
Дивимося, як дячок Табагарі, накульгуючи збоку від своєї пастви, викрикує:
— Лаз, два, тли! Лаз, два, тли!
Повела нас стара в Сетурин дім.
Господар лежав собі на тахті, геть закиданій яскравими мутаками й подушками. Він підвівся нам назустріч, поважно вклонився й запросив до столу, на якому знову було все, що душа забажає. Вставши й оглянувши все, господар спитав стару:
— Чи догодила ти гостям. Топано?
— Погані вони люди!
Сетура насупився і, подумавши, сказав:
— Ну... гаразд, іди звідси! Сам розберуся.
А як стара відьма Топана зникла за дверима, Сетура впав на тахту, одкинувся на подушку та й ну реготати.
Досхочу насміявшись, Сетура витер сльози й сказав:
— Отак-то, братці, погані ви люди. Чули, як Топана вказала?
Від усього, що ми побачили цього ранку, настрій і в мене, і в Дати був хоч плач, а Сетурин жарт трошки підбадьорив нас. І справді, подумав я, мало нам свого лиха, то ще через цих людців переживати. А вголос кажу, так наче жартома, як сам Сетура:
— Чого це, любий друже, твоя Топана посеред ночі нас побудила?
— О п’ятій годині в мене побудка,— мовив Сетура,— люди повинні бачити, що порядок є порядок, для всіх однаковий, а інакше кожен захоче валятися на постелі до обіду і справа постраждає. Не так справа, робота непокоїть мене, як люди. Їхнє життя і добро... Довга це історія, Мосе-батоно!.. Вип’ємо лишень за перше євангеліє, від Матвія, ось сулгуні, беріть — чудова закуска до горілки!
Ми випили, і я знов питаю Сетуру:
— А Спиридонові Суланджіа дали сьогодні в потилицю і як паршиве кошеня викинули — що, це теж для його блага?
— А ти думаєш як?! Позбав людину страху, вона одразу ж відчує себе нещасною. Знаєш, що Спиридон Суланджіа сказав? Архип, мовляв, дає нам саме стільки, щоб ми від голоду не поздихали! Багатство і розкіш — ось від чого вся шкода й аморальність. Ну, дам я цьому мугирю Спиридонові більше того, що даю. Він зразу ж скаже — дай іще; не одержить більше — знову лихо: заздритиме й крастиме. Правду кажуть: нагуляв козел жиру, закортіло вовчого м’яса покуштувати. Що ж виходить? Хочеш людині добра — не дай їй обжертися. Чому Спиридон Суланджіа сказав те, що сказав? Вигодував він молочних поросят. Дев’ятеро було. Шестеро забрав я, троє залишив йому. Він їх продав, у сім’ю гроші прийшли — звідси й думки. А якби я забрав восьмеро поросят, залишив йому одно,— і мовчав би сучий син, де б він дівся. Отакі, брате, справи. Тепер тиждень-два Какошка Табагарі не братиме на роботу цього базікала Спиридона, дітки його поскиглять, він і пошкодує, що зайвого наплескав. А іншим — це приклад, не кортітиме ляпати язиком чого не слід, і сам Спиридон радий буде до смерті, коли його знову до діла допустять і заробити дадуть. Те, що сказав Спиридон,— воістину гріх великий. Сам спіткнувся, зазнав збитку — це ще сяк-так. Але ж і іншого тим самим підбив: і ти, мовляв, скажи таке, наклич на себе біду. Ось що головне. Коли я й справді годувальник цих людей, то повинен розуміти: все, що людей може збити з путі істини, від чого народові — саме страждання,— все треба під корінь підтяти, в зародку знищити, а то виросте, силою наллється. Навіщо мені товктися тут, коли вдень і вночі не піклуватися про людей, про те, щоб їм жилося добре?! Прийти в цей світ їсти, пити і не принести людям добра — хіба то життя? Ну, вип’ємо за друге євангеліє, від Марка! Ось осетрина, пригощайтеся, сулгуні добре на закуску, а рибка краще. Скажіть, хіба не так?
І я, і Дата слухали, боячись мовити слово, а Сетура, захопившись, вів далі:
— Отак-то, ласкаві добродії! Коли людина не знає страху, коли їй немає чого боятися,— вона приречена. Та самого страху мало. Треба іще дещо. По-перше, зібраність: у людині має бути все натягнуте, як струна чонгурі. Дай людині волю — вона розслабиться й занепаде духом. О-хо-хо! Тисяча недуг накинуться на тіло й понесуть його в інший світ. Неодмінно понесуть. Забери в людини її клопоти, розслаб волю й дух — і життя її обірветься. Це так, повірте мені. А інакше з якої речі будити їх удосвіта й муштрувати, як солдатів? Візьміть горбату Топану, в іншого хазяїна вона давно віддала б богу душу. Розуміє, що я життя їй продовжую, тому вдячна мені й віддана. «Розумний шукає наставника, а дурному він клопіт»,— так каже часто Какошка Табагарі, і правильно каже. Людина нерозсудлива. Ти — за неї, а вона з дияволом — проти тебе. Так усе й заведено! Хочеш людям добра — сій у їхніх серцях любов. Та хіба нерозумному прищепиш любов? Самим страхом нічого не доб’єшся, ну, а як же? Треба, щоб ім’я твоє людина повторювала щодня, щоб чула, як інші тебе вихваляють, тоді й сама тебе хвалитиме. Задля цього з церкви святого Квіріке і привів я Табагарі. Він мені молитви пише — які віршами, які на музику кладе, а інші — просто так. До ладу в нього виходить — краще не придумаєш. Мої люди тричі на день моляться: уперше — вранці, удруге — під час роботи і втретє — дома, ввечері, як повернуться з роботи. Час від часу молитви треба міняти. Якщо довго повторювати одно й те саме, молитва набридає — і сила її втрачається.— Сетура подивився на нас пильно й поналивав горілки.— Вип’ємо за третє євангеліє, від Луки! І я скажу вам найголовніше. Чому не берете оливок? Не любите? Даремно. Дуже приємне відчуття від них у роті.