— Не треба турбуватися, Архипе-батоно! — заквапивсь я.— Ми й так тобі вдячні. Може, нам слід відпочити, а вже по тому ще побалакаємо.
— Та, мабуть, і справді, батоно, відпочиньте, а за вечерею я вам іще дещо розкажу,— пообіцяв Сетура.
Ми повернулися. Не знаю, як у Дати, а в мене в голові тисячі цвіркунів цвірчали, і кожен — на свій лад.
— Обід вам Топана принесе,— гукнув нам навздогін Сетура.
Ми йшли мовчки. У горлі зашерхло — добре, що трапилося по дорозі джерело.
Ми промочили горло, і Дата спитав:
— Що робитимемо, Мосе? Залишимося тут чи подамося ще кудись?
Абрагові кращого місця не знайти! І чого йти звідси? Поліція в ці забуті богом місця не добереться. Хазяїн не обділяє нас ні хлібом, ні дахом над головою, ні спокоєм. Що нам?
— Чого йти кудись в інше місце, Дато-батоно?
— Не можу бачити ні цього чоловіка, ні його людей,— сказав Дата.— Я себе знаю. На себе лихо накличу й другому зла нароблю. Цього так і жди, не вперше. Прожив я не так і багато, але світу побачив, обходив і об’їздив уздовж і впоперек, а такого дракона не бачив. Та що бачити — чувати не чував і читати не читав!
Я заходився сперечатись. Шкоди нам від Архипа чи як там його — ніякої, а якщо й буде, хіба важко нам відправити його на той світ?!
— Дато-батоно, яке наше діло, що там витворяє із своїми людьми Сетура? — пробував я умовити друга.— Звичайно, зло чинить, та коли всі ці холуї гнів божий за милість вважають, хіба Сетура винен? Ця потолоч ще й гіршого заслуговує! Піти рабами до Какошки Табагарі? Подобається їм бути рабами — от і все. Що, хтось тримає їх тут? Давай так домовимося: тільки нас зачеплять, хоч би хто, ми обох цих пройдисвітів на мотузочок через гілляку, сюди Сетуру, туди Табагарі,— і доганяй вітра в полі.
— Гаразд, нехай буде на твоє,— мовив Дата.— Посеред зими міняти місце не дуже мені й кортить.
Ідемо далі.
Втікачеві ходити дорогами й стежками заказано. Забути про це треба. Втікач мусить ходити так, щоб дорогу чи стежку згори бачити. Розумієш, про що я кажу? Згори! Отак і йшли ми лісом, тримаючись далі від дороги. Раптом Дата зупинився й почав пильно дивитися в глиб міжгір’я.
— Мосе-батоно, бачиш, що ген там у кущах діється?
Придививсь і я.
— Нібито діти чи то у війну, чи в розбійників граються. І чимало їх. З луками й стрілами.
— Душ сорок-п’ятдесят буде.
— А буде.
— Хотів би я знати, звідки в цієї жменьки нещасних людей стільки нащадків!
— Від бога, Дато-батоно, господь для злидарів дітворні не шкодує, ти сам це знаєш.
Якусь хвильку Дата помовчав І сказав:
— Ходити мостами нам не можна. Давай обминемо.
Обминули ми місток і пішли вгору. Косогір був досить-таки крутий. Міст залишився од нас по праву руку кроків, може, за двісті-триста. Ми здолали вже половину схилу. Аж ось чуємо... співають. З того боку, де міст.
— Та то ж ті, що там коло місточка,— сказав я.
— Ти про дітлахів кажеш?
— Еге.
Дата Туташхіа засміявся:
— Краще я помовчу. Може, мені все вчулося і я пальцем влучив у небо? Одно скажу: дай нам, боже, добратися благополучно до Топани. Не розумієш? Потім зрозумієш.
Потім, то й потім. Тільки точить мене якийсь хробак і не дає спокою.
— З чого ти смієшся, скажи, може, І я з тобою посміюся!
Бачить Дата, що я ніби образився, та й каже:
— Коло мосту зараз лише двоє чи троє хлопчиків,— ото вони й співають, щоб нашу увагу привернути. А всі інші в засідці на нас чекають. Ось-ось вискочать, побачиш.
Датині слова ще як слід не дійшли до мене, а біля самісінького вуха в мене пролунав дикий крик, та такий — аж мене в дрож кинуло, і хмара дрючків та стріл полетіла на нас. Репетували кругом так, що якби й небеса розверзлися, і то не помітив би. Ошелешений, я не міг зрушити з місця, поки камінь завбільшки з кулак не звернув мені вилицю. Дата кинувся тікати вниз... От уже не думав, що доведеться побачити Дату Туташхіа таким переляканим. Утік і не оглянувся. Накинулася на мене вся ота орава дітлахів, посипались невідь-звідки — як та саранча.
«Біда, Мосе Замтарадзе, тримайся!» — подумав я собі. Вихопив револьвера з-за пазухи і вистрілив. Тільки раз і вистрілив, а вистачило на всіх: одні зразу ж одбігли, інші, покидавши каміння, зупинилися мов укопані, стоять, пороззявлявши роти, бліді як смерть.
— Ніхто ані з місця, а то всіх перестріляю, по одному переб’ю, шакалячі виплодки! — крикнув я про всяк випадок.
— Мосе, отямся, не бери на душу гріха дітовбивства, не гніви бога!..— долинув знизу голос Туташхіа.
— Чого їм треба, щоб вони пропали? — крикнув я, але у відповідь почув голосний сміх Туташхіа.
— Хто ви такі, бісенята, і чого вам треба? — спитав я тих дітей.
Ані слова. Стоять, понадувалися, губенята стиснуті.
Дата Туташхіа виліз з яру й каже:
— Воші ж дикуни. Чужої людини не бачили, та не тільки людини. Покажи їм паровоз або карету — камінням закидають. З отакими дітлахами та ще з жінками ворогові не побажаю зустрітися. Ти сховав би револьвера — стріляти не доведеться...
— Ти що, з глузду з’їхав, Дато-батоно? Ці щенята мало не загризли нас. Та я їх усіх у миг ока... на той світ відправлю. Іншим не закортить! Перестріляю всіх! Щоб на мене та руку підняти, такий чоловік у Грузії ще не народився!..
Леле моя рідна, на кого вони були схожі! Обірвані, брудні, самі кістки стирчать. Бачив я лисиць у клітках — отакий самий хижий і гострий погляд був і в тих дітлахів.
— Не бійтеся, діти! — почув я дівчачий голос. Нівроку — дівчинка! У таких дівчаток у наших краях уже троє бігають і четвертого ждуть.— Ми — діти. Вони в нас стріляти не зважаться.
— Що будемо робити? — спитав я Дату.
Він мовчить, нічого не каже.
— Хто ви такі й чого від нас хочете? — звернувся я до обірванців.
— Ви Архипові вороги,— закричала у відповідь та сама дівчинка, і всі знову схопилися за каміння й дрючки.
— Це ми, дівчино, Архипові вороги?.. Та ми гості його, він нас як рідних братів любить. Звідки це ви взяли?.. Велика дівчинка, а таке говорити не соромно?
— Бабуся Топана сказала. Вона завжди правду каже.
— Ти бач, горбата відьма!.. Чуєш, звідки ця напасть, Дато-батоно?!
— Ну годі, діти, йдіть гратися,— сказав Дата.
— Не пускайте їх! — крикнув хтось, і кроку ми не ступили, як вони оточили нас з усіх боків.
— А таки правда, дехто з них зараз підніметься на небо,— мовив я.
— Кинь, Мосе,— сказав Дата.— Ти ж добре знаєш, на дітей у тебе рука не зведеться.
То була правда, я сам це знав, але вони лізли й лізли, і як одчепитися від них,— бог їх знає!
На каторгах та й на волі, за довге життя в абрагах стільки всього випадало на мою планиду,— але з дітьми доля не зводила. Подивився я на один бік, на другий, помітив хлопчика, котрий цілився в мене гострою, як рожен, стрілою... У всіх у руках голяки, і за пазухи повно каміння понабирали. А що в них у головах, що за хвилину втнуть — спробуй зрозуміти! Таку кровожерну юрбу, може, хто й бачив, не знаю, а мені не доводилося!
Подивився я на Дату — лиця нема на ньому.
— Скажіть, рідненькі, що ви з нами думаєте робити? — спитав я.
— Кинь, Мосе-батоно, не до жартів, так ми нічого не доб’ємося. Щось придумати треба. Палити по дітворні я не буду — як хочеш, не можу цього гріха на душу взяти, а що вони нас на шашлик пустять, то це вже повір мені!
Дата Туташхіа, хоч би йому і царський трон обіцяли, брехати не став би. Та і я не великий був мастак до хитрощів і брехні. Але ж біда і коваля навчить чоботи шити. Що правда, то правда. Як притисне біда, мозок так закрутиться — потім сам не повіриш: невже це я придумав?!
— Ось ви кажете, ми Архипові вороги, а ми тільки що стояли втрьох біля колодязя: Архип, я і добродій Поріа...— почав я, і, уявіть собі, оті бісенята трошечки стишили ходу.
Гаразд, думаю, стишити стишили, але не зупинилися, треба щось іще підкинути. Що б його... що?.. Ну, або пан, або пропав.