— Хочете знати, що нам показали? Тунель! Ось-ось у колодязь вийде. Якщо не сьогодні, то вже завтра чекайте!
Заклякли всі, з місця не зрушиш, уп’ялися в мене очима, ніби я вістку про явлення Христа приніс.
— Хто це сказав? — спитала дівчинка так, наче їй язик у горло западав.
— Зебо! І добродій Поріа підтвердив. А знаєте, хто такий добродій Поріа? Добродій Поріа — перший у світі майстер з тунелів і всякої там чортівні. У Ліхській горі тунель знаєте? То добродій Поріа прорубав! Сетура просив мене негайно привезти добродія Поріа з Кутаїсі, і справа наближається до того, що Зебо ось-ось ударить у дзвін, і тоді...
Загаласували всі гуртом, аж земля здвигнулася, аж хитнулося небо. Хочете вірте, хочете ні, а з переляку я мало не впав: думав, вони знову на нас поперли, але ні, вони з радощів галасували, і в мене одлягло від серця.
— Стривайте, годі галасувати! — вискнула дівчинка.— Усім замовкнути!
Всі замовкли.
— Якщо ви не вороги Архипові, чому й ви не радієте? — спитала дівчинка.
— Ми не радіємо? Покажіть того, хто дужче від нас радий?
— Чому ж тоді не кричите з усіма разом?
— Кричали, як же не кричати? — сказав я, але в це вже ніхто не вірив.
— Ані з місця! — наказала нам дівчинка.
Надто вже близько стояли вони. В руках у одного був довгий затесаний кілок. Держати кілок, видно, було йому не під силу, і він прилаштував кілок гостряком мені до ременя.
Леле, ох і гострий був той кілок!
Дівчинка одвела набік трьох дорослих хлопців. Вони пошепотіли й повернулися назад.
— Зараз побачимо, чи ви раді. Давайте співати разом з нами!
Один зовсім сопливий хлопчисько змахнув рукою — теж мені регент хору,— і вони заспівали. То була та сама пісня, яку щоранку Табагарі змушував співати батьків оцих чортенят, де в кінці кожного куплета було ім’я їхнього хазяїна. Ні слів, ні мелодії тієї тарабарщини і Дата, і я не пам’ятали. А вони всі співали, і я відчув, як поступово вони починають сердитися й ось-ось знову на нас нападуть. Я прикидав і сяк і так, як бути, що робити, голова розвалювалась, а гострий кілок, притулений до мого ременя, помаленьку почав удавлюватися мені під ребро. Не перестаючи співати, без зайвих слів вони загонили нас на той світ.
— Не знаємо ми цієї пісні! — закричав я.— Навчіть спочатку, і будемо співати разом.
Заціпило їм. Сіли ми в коло, як добрі друзі, й почали розучувати псалом. Нічого важкого в ньому не було. Кривий Табагарі складав псалми на розум своєї пастви. Ми швидко вивчили його. Дітвора стала в стрій, нас поставили в голові, вибігло бісеня, схоже на джмеля, задзижчало, як Табагарі, і ми рушили. До садиби йшли з піснею і вигукували Архипове ім’я. Коло воріт нас примусили тричі крикнути «поліхроніон» і, уявіть собі, відпустили.
Ми увійшли до себе в кімнату й попадали на ліжка. Поки що нам було кепсько. Дата хоч і був напоготові, але сміх усе душив його, а як лишилися ми самі, він спохмурнів і змовк.
— До чого докотитися,— сказав я,— утік в абраги, щоб од солдатчини відкрутитися, і на тобі, змусили марширувати й співати.
— Ходімо звідси, Мосе-батоно, а то вони й землю примусять нас копати.— Дата казав це не жартома.
Ми довго не могли отямитися. Із землянок і вбогих халупок отих бідолах Архипа Сетури долинали пісні, бренькіт пандурі. Це тривало аж до ночі.
Прийшла Топана, принесла обід.
— Сьогодні — що? У когось день ангела чи святого якогось? Чого це всі розвеселилися? — спитав Дата.
— Які там ангели чи святі?
— А що з ними?
— Нічого! Тому й співають.
Ми ум’яли по шматку хліба, заснули й спали, поки відьма Топана не покликала нас до хазяїна.
Дата встав неохоче. Та й мені теж не хотілося йти, але відмовлятися не можна було.
Ми ввійшли до Сетури. Він лежав на тахті в своїх барвистих подушках і мутаках. Біля нього на стільчику примостився Табагарі з книжкою на колінах. То була та сама книжка, з якої Сетура вичитував уранці тлумачення імен Абеля і Архипа. Табагарі перегортав сторінки і щось дзижчав своєму володареві. Сетура жестом запросив нас сісти й трохи зачекати. Табагарі чи то поринув з вухами у свій талмуд, чи то за людей нас не вважав, але навіть голови не підвів, коли ми ввійшли, а все шарудів сторінками й мимрив собі під ніс. Ніхто не запропонував нам ні попоїсти, ні випити. Залишалося тільки слухати Табагарі.
— Єфим означає добрий,— читав Табагарі.— Це підходить. Мелентій по-грецькому буде дбайливий, он воно що. Вуколе — волопас. Цього нам не треба. Ти й так табунник, пастух волів. Полієвкт... Добре, означає найжаданіший. І Доментій підходить — миротворець. Абесалом — єврейське ім’я — батько миру. Тихін — воістину добре! Дуже, дуже добре. Означає — той, що приносить щастя. А ось іще одно... Каленик — той, що блискавично переміг. Скільки разом? Сім виходить? Більше й не треба: Євтим, Мелентій, Полієвкт, Доментій, Абесалом, Тихін і Каленик. Залишимо їх?
— Залишимо.
Сетура, змахнувши рукою, благословив Табагарі. А коли той пішов, Сетура сказав:
— Людина, яка взяла на себе турботу про народ, має забути І сон, і відпочинок. Я помітив, дехто моїм піклуванням почав зловживати. Цього так залишати не можна. Інших за собою потягнуть, і всі потраплять у біду. Що в такому разі робити? Треба їх притиснути — ось що! Притиснути всіх разом. У Какошки Табагарі вони швидко вивчать усі імена, а потім він розкаже, що вони означають. Треба самому придумати, чим зайняти розум своїх людей, а то вони без тебе знайдуть і невідомо, які ще накличуть на себе нещастя.
— А чи не спитають твої люди Табагарі, навіщо їм ті імена вчити? — поцікавивсь я.
— А навіщо їм питати? Він їм наперед пояснить. Усі ті імена — мої. Мало мене називати Архипом. Тільки зайде мова про мене — зробіть мені ласку всі восьмеро імен називати. Ось воно як!
— Я повинен вибачитися,— сказав, підвівшись, Дата,— погане самопочуття змушує мене піти трохи відпочити.— Він попрощався й пішов.
Вийти разом з Датою я не зважився — боявся, що Сетура розсердиться. Просидів я в нього досить довго. Хазяїн говорив і про те, і про се. І я теж говорив. А пішов од нього вже після півночі.
Коли я обійшов будинок і наблизився до нашого балкону, то побачив Дату Туташхіа, він у напнутій на плечі бурці сидів, прихилившись до поручнів, на східцях і дивився на небо.
Прийшовши, я вклався в постіль І одразу заснув, не знаю, рано чи пізно ліг Дата.
На світанку нас розбудило бемкання дзвону й метушня у всьому будинку. Ми не чекали, поки прийде Топана, одяглися й вийшли на подвір’я, куди швидко сходилися люди й вишиковувалися в шеренги. Прийшов Како Табагарі, піднявся на свій пеньок і, одтарабанивши молитви, звістив про семеро імен, якими віднині називатиметься Архип, батько наш і годувальник. Хто їх не вивчить, матиме справу з самим годувальником,— пригрозив він. На подвір’ї довго мовчали.
— Допоможи вивчити, а то загинемо! — прорізався в когось голос.
— «... котрий є Архип»,— як це промовите, то стійте, далі слухайте мене!
— А дарувальник хліба нашого насущного, батько наш святий і преблагородний, котрий є Архип...
— А далі буде так: Євтим, Мелентій, Полієвкт, Доментій, Абесалом, Тихін, Каленик і, як і раніше: хай живе вічні віки.
Нічого не виходило з того, не запам’ятовували імен. І втретє, і вчетверте перераховував Табагарі — все марно, повторити не могли. Права рука Сетури розсердився, дуже розсердився.
— Ну як же отак зразу, Како-батоно?! — сказав хтось.
— Розмови! — обірвав Табагарі.
Знову стихли.
— Що ці імена означають, хоч це знаєте?
— Не знаємо.
— Звідки нам знати?
— З Архипом буде восьмеро, правильно? — спитав Табагарі.
— Хіба восьмеро?
— Восьмеро, восьмеро!
— Зараз я вам скажу, що означає кожне ім’я,— промимрив Табагарі,— і щоб до вечора знали напам’ять — усі до одного! Слухайте: Архип — начальник стайні — це всі ви знаєте.