Настав день, коли на «Аделаїді», яка вийшла в море, перебували доцент, наш агент і два однаковісінькі чемодани, що належали двом цим особам.
Пароплав мав прибути до Батумі опівдні. Вночі напередодні прибуття агент замінив доцентів чемодан, у якому йшла література, на свій чемодан. Це було передбачено планом Зарандіа, бо на той час, перевозячи нелегальну літературу, підпільники вдавалися до такого маневру: за чотири-п’ять годин ходу до порту, поблизу судна, яким везли літературу, найчастіше в сутінках, з’являвся «рибалка» — легенький вітрильник або якийсь пароплавчик. Якщо на човні був умовний знак і він плив до місця призначення курсом пароплава, чемодан прив’язували до рятувального круга й викидали його в море. «Рибалка» підбирав рятувальний круг, і знайти літературу ми вже не могли. Нас уже кілька разів обдурювали в такий спосіб, і тепер, коли б і викинув доцент свій чемодан, до рук «рибалок» потрапив би цей порожній агентів чемодан, а не література. Хочу одразу застерегти, що доцент цим маневром не скористався і що обмін чемоданів нашим агентом мав інше призначення, згодом ви в цьому пересвідчитеся.
«Аделаїда» підійшла до пристані. Доцент зійшов на берег. Зійшов і агент. Кількох пасажирів з їхнім ручним багажем, а серед них і доцента, митні чиновники запросили в митницю. Звичайно, з тієї хвилини, як доцент зійшов на берег, за ним невідступно стежили — чи зважиться хтось узяти його чорний чемодан, а якщо зважиться, то хто саме, і якщо понесе — куди його доставить. Адресати, яким призначалася література, були oбepежнi, до доцента ніхто не підійшов. Наш агент, у руках якого вже був чемодан з літературою, замінений на чемодан з фальшивим вантажем, увійшов до митниці через чорний хід. Спочатку митники оглянули багаж інших мандрівців, а потім спитали доцента, що в його багажі підлягає обкладанню митом. Протягом усього цього часу Зарандіа уважно стежив за своєю жертвою. Доцент хвилювався і на запитання відповів, що в його гласному багажі немає нічого, що підлягало б миту, а ось що в цьому чорному чемодані, він і сам не знає,— незнайомий чоловік в Одесі просив передати чемодан тому, хто прийде по нього тут, у Батумі, або в Тифлісі. Поки оглядали інші чемодани, доцент тримався більш-менш бадьоро, та коли стали відкривати чорний чемодан, він, помітно збліднувши, опустився на стілець.
— Ви недужий, добродію? — спитав Зарандіа і зразу ж приніс йому води.
Доцент пригубив склянку і чекав тієї вирішальної хвилини, коли з чемодана виймуть літературу. Літератури в чемодані, звичайно, не було. Про доцентові почуття нема чого й казати. У чемодані лежали терпуги німецького виробництва, які відповідали вазі літератури. Цей товар підлягав миту, і поки доцент в іншій кімнаті виконував необхідні формальності, чемодан знову замінили.
Через півгодини доцент вносив у номер готелю чемодан з літературою, цілком певний, що вніс терпуги. Усе йшло за планом Зарандіа. В цьому не було ні цинізму, ні тим паче садизму, з яким кіт грається спійманою мишею: спіймав — відпустив, спіймав — знову відпустив. Зарандіа треба було, щоб доцент абсолютно впевнився, що тепер він чистий перед законом і для закону недосяжний, що за ним уже не стежать і обшук минув, а речовий доказ, який звільняє його од відповідальності,— при ньому. Мета першого обміну чемоданів полягала в тому, щоб обміняти їх удруге, але щоб доцент не знав про цей обмін, і, отже, щоб його психіка була приведена саме в такий стан, який і оволодів ним, коли він виходив з митниці: розгубленість, здивування, але водночас і відчуття недосяжності, що мало б спричинитися до послаблення обережності. Не буду затримувати уваги свого майбутнього читача на всіх варіантах дальшого розвитку подій, що були намічені й передбачені Зарандіа, але, перш ніж розповісти про фінал операції, зауважу: теоретично не було жодного шансу, що і література, яку перевозили, і люди, які доправили й прийняли її, будуть врятовані, хіба що стався б потоп або ще якийсь катаклізм, коли гине геть-чисто все. Ретельно проаналізуйте всю ситуацію — і ви впевнитеся в цьому. А тепер фінал, який виявився не дуже й банальним.
Доцент влаштувався в номері й пішов у місто, замкнувши двері. Він завітав у гості до великого батумського мільйонера-грузина, відомого нам своїм фрондерством і великими пожертвуваннями на користь переслідуваних революціонерів. Доцент побув у нього годину-півтори. Стільки ж часу згаяв на прогулянку по місту й повернувся в готель. Невдовзі до нього прийшло двоє чоловіків. Господар упустив гостей і замкнув двері, але через п’ять хвилин змушений був відімкнути їх — до нього прийшов Зарандіа. З ним було двоє його підлеглих.
— Нас цікавить мета вашої зустрічі,— сказав Зарандіа по тому, як представився сам і показав документи, що засвідчували його повноваження.
— Вам уже відомо, що я прибув сьогодні з Німеччини пароплавом «Аделаїда»? Я привіз посилку цим людям,— мовив, подумавши, доцент.— Вони прийшли по неї. Оце й усе.
— Ви підтверджуєте це? — звернувся Зарандіа до гостей доцента.
— Звичайно,— не вагаючись, відповів один з них.
Другий кивнув головою, але якось неохоче.
Зарандіа записав у протокол запитання і відповідь.
— Прошу ствердити підписом правильність відповідей.
Доцент прочитав протокол і зразу ж підписав, а гості зволікали і явно вагалися. Нарешті один з них сказав, що посилка призначається йому, він і підпише. Зарандіа не наполягав, щоб підписав і другий.
— В якому чемодані посилка? — спитав Зарандіа.
— В отому, в чорному,— відповів доцент, очевидно, вже починаючи щось підозрювати.
— Ми повинні бути присутні під час передачі посилки!
Запала мовчанка. Господар і гості перезирнулися.
— Ласкаво прошу,— сказав доцент.— Тут комплект терпугів. Ви пересвідчилися в цьому ще в митниці.
Він поставив чемодан на стіл і відкрив його.
Очевидно, зайвим буде говорити, що для арешту й притягнення до відповідальності цих трьох осіб цілком достатня й обгрунтована документація була готова вже в Батумі, і успіхові нашої справи ніщо не загрожувало. Слідчий матеріал було вичерпано. З’ясувалося, а правильніше сказати, було ще раз підтверджено місцеперебування іноземного джерела забороненої літератури, імена емігрантів, які перевозили її, зв’язки осіб, котрі одержували і розповсюджували її, адреси явок, місця зустрічей — одним словом, усе, що в таких випадках цікавить розшукну установу.
Ми повезли винних у Тифліс, віддали до Метехської в’язниці як злочинців, котрі пройшли слідство й підлягають засудженню.
Доцент належав до заможного аристократичного роду. Його родичі мали великий вплив на всьому Кавказі. Серед них були й мої близькі друзі, й просто знайомі — генерали, високопоставлені посадові особи і звичайні інтелігенти. Вони багато разів просили мене допомогти їхньому родичеві, більше того, зацікавили долею доцента самого намісника. Та й окрім цього, у службових справах мені треба було самому ознайомитися із справою І з обвинуваченими, і я звелів Зарандіа один раз допитати їх при мені. Хто я, обвинувачені не знали.
На початку допиту обвинувачені, а потім і доцент цілком і без змін підтвердили попередні свідчення. Стало зрозуміло, що полегшити їхнього становища я не можу, а закрити справу й поготів. Я вернувся до себе в кабінет з важким серцем і з тим препаскудним самопочуттям, яке буває завжди, коли доводиться відмовляти в проханні допомогти. Цей мій стан погіршувався тим, що Зарандіа вів допит так, щоб з’ясувати моє ставлення до долі доцента. Він усіляко намагався дізнатися, чого хочу я, і разом з тим не виявити цього свого зацікавлення.
Через якийсь час Зарандіа прочинив двері мого кабінету і попросив дозволу ввійти. Не минуло й десяти-п’ятнадцяти хвилин, як ми розійшлися, і я не чекав його приходу.
— У мене до вас прохання, графе.
— Кажіть, Мушні.
— Зайдіть до мене, якщо маєте час і бажання... ще на півгодини.
— Гаразд,— одразу згодивсь я.
У кабінеті в Зарандіа був сам доцент.