— Добродію доцент,— спитав Зарандіа,— чого ви чекаєте від революції для себе? Відповідайте, якщо вважаєте за можливе і якщо повністю розумієте смисл запитання.
Доцент осміхнувся:
— Конфіскації маєтків і всього іншого майна, що належить мені й таким, як я. Я сам її здійснив би давно, якби був єдиним володарем їх і, крім того, якби не вважав за фанфаронство одноособову передачу землі селянам за умов загальної приватної власності на землю. Я сподіваюся, що мене позбавлять звання, яке я ношу, як півень свій гребінь. Я жду, нарешті, духовного вдоволення від того, що кожна людина дістане однакові можливості для реалізації своїх достоїнств, а людський геній здобуде широку арену для використання своїх зусиль. Хіба не варто, пане офіцер, мати ці результати ціною того покарання, яке ви мені призначите?
— Варто б, якби все сталося так, як ви зводите сподіватися, але де гарантія цього? А самі ви цілком певні, що революція неодмінно принесе людині духовне вдоволення й щастя? Чи задумувалися ви коли-небудь над тим, що проповідь кожної нової ідеї має в собі значний елемент авантюризму, а оскільки це так, революційна діяльність суперечить певною мірою і добру, і моральності?
— Задумувався! Задумувався над цим і над багатьма іншими питаннями! — Відчувалося, що доцент нервує. Зарандіа, очевидно, намацав його вразливе місце.— Я задумувався і над тим, що революція повинна використати розум і знання чесних інтелігентів і аристократів, а потім порахуватися з ними, як Французька революція порахувалася з Мішелем де Лепелетьє та іншими. Я вважаю це закономірністю революції і при цьому лишаюся на її боці... «На цьому стою і не можу інакше!» — Доцента, очевидно, заспокоїла і додала йому сил його промова, І, вже усміхаючись, він спитав Зарандіа: — Знаєте, чиї це слова?
Зарандіа похитав головою. Він раптом заглибився в себе, і я побачив, як вразила його ця думка. Він і гадки не мав, кому вона належить.
— «На цьому стою і не можу інакше»! — повторив Зарандіа рівним голосом і додав: — Я не читав і не чув такого лаконічного і разом з тим вичерпного пояснення причини дій певного, досить рідкісного типу людей. Прекрасні слова! Чиї вони, добродію доцент?
— Мартіна Лютера.
Мовчання тривало досить довго.
— Добродію доцент,— звернувся до нього Зарандіа,— вашій вірі й тому, що ви «не можете інакше», випадає велике випробування. На жаль, уже тепер... Перед вами в цій кімнаті начальник Кавказького жандармського управління генерал граф Сегеді.
Від несподіванки доцент на мить зніяковів, а потім холодно злегка вклонився. Зарандіа мовчав. Присягаюся честю, я всім тілом відчув, що зараз стану свідком одного з тих трюків Зарандіа, якими він викликав у моїй душі замішання, захоплення, тривогу. Одним словом, усе, що хочете, окрім звичайнісінького спокою. Він щось задумав, інакше не покликав би мене вдруге.
— Ваші родичі,— вів далі Зарандіа,— всіма засобами намагаються врятувати вас і ваше громадське реноме. З нашої розмови ви зрозумієте, що ці дві речі треба рятувати поодинці, тому будьмо послідовні. До його ясновельможності графа Сегеді з проханням надати вам допомогу звернулися такі люди, що він, здається, внутрішньо готовий допомогти вам, досить лише трапитись нагоді. Вашою долею зацікавився й сам намісник. Зрештою, і в мене немає ворожості до вас, якщо це має значення. Все обертається так, що після незначних клопотів ви зможете вернутися до своїх звичайних занять. Нам тільки треба дещо з’ясувати і вточнити.
Зарандіа змовк. Не стану критися, я і доцент з однаковим напруженням чекали продовження сцени.
— Щоб убити в голови нову ідею або розповсюдити якесь політичне вчення, є шлях раціональний, неминуче пов’язаний із спритністю, хитрістю, брехнею, і є шлях мученицької жертовності. Це добре відомо. Ми хочемо знати, що обрали ви: можливість звільнення чи кару? Проте мушу застерегти вас, що вибору у вас немає, бо ваша доля була визначена ще тоді, коли ви вкладали літературу в чемодан. Мета нашої розмови і смисл мого запитання — лиш уточнення подробиць.
Зарандіа говорив, не підводячи голови, і подивився на доцента, лише скінчивши.
— Я повівся б так, як було б краще, корисніше для тієї справи, служіння якій привело мене до в’язниці. Мій вчинок випливав би з моїх переконань, з особливостей мого характеру. Хочу вас попередити, пане офіцер,— мовив доцент,— що не піду ні на яке угодовство, не визнаю ніяких компромісів, хоч ви маєте справу лише із співчуваючим, з дилетантом, а не з професіональним революціонером. Іще про що ви хочете спитати?
— Ми чекаємо значно конкретнішої відповіді.— Зарандіа, здавалося, пустив мимо вух доцентові слова про зговір і компроміс.— Уявіть, що перед вами сьогодні тут, саме в нинішній ситуації, дві можливості: будучи вченим і займаючись політичною діяльністю, що ви обрали б — волю чи заслання?.. Повторюю, саме в цій ситуації. Сьогодні й тут!
— Коли хочете знати — мені це байдуже! Переді мною зараз два завдання: я повинен закінчити досить солідну працю про течії старогрузинської філософії, і водночас я маю працювати на ниві освіти й розвитку політичної самосвідомості народу. Ці дві мети я зможу здійснити і у в’язниці, і на засланні, і в університеті.
— Очевидно, я вас засмучу, але другого завдання ви не зможете здійснити,— я маю на увазі політичну діяльність,— цього вам не пощастить зробити.
Доцент засміявся й спитав:
— Чому ж, пане офіцер? Це ж бо залежить лише від мого бажання й моїх здібностей!
— Не думаю,— відповів Зарандіа,— хоча вихід можна знайти. Ви, звичайно, пам’ятаєте, що якийсь софіст, котрому його колишній учень відмовився заплатити за навчання, сказав йому: «Я позиватимуся з тобою двічі і в такий спосіб одержу обіцяну плату». Ви можете здійснити свою мету, якщо після звільнення знову вчините злочин.
— Що ж, якщо доведеться, можна буде скористатися і цим способом, але я не розумію, до чого ви ведете цю майже безпредметну розмову?
— До того, що віддати вас до суду не можна!
— Чому? — підозріливо спитав доцент.
— Тому, що так було задумано з самого початку.
— Даруйте,— мовив після паузи доцент.— Як задумано... Ким?
— Планом задумано. Це було планом операції передбачено. У вашій справі залишено лазівку, яка поверне вас прямісінько в університет. Я викликаю вашого адвоката й повідомляю йому, що існує складений у батумській митниці протокол про огляд вашого багажу і обкладення митом знайдених там терпугів. У протоколі нічого не сказано про те, що знайдено заборонену літературу. У вашому багажі її не знайдено. Чи не свідчить це, що ви не привезли з Німеччини нічого схожого?
— Але ж,— заперечив доцент,— існує протокол обшуку, який проведено в моєму номері, вилучена література, а також свідчення — свідчення трьох осіб.
— Коли до справи буде долучено митний протокол, слідство змушене буде довести, що літературу в номер принесли ви. Таких доказів слідство не має. На суд ми не можемо виставити, а отже, розсекретити агента, котрий двічі заміняв ваш чемодан. А якщо й представимо його, суд не прийме свідчень співробітника охранки як передпосилку й підставу. Само собою постає запитання: хто приніс літературу доцентові в номер? На це має відповісти слідство. А інакше виявиться, що літературу внесла сама жандармерія. Це само собою виходить.
— А свідчення?
— Від свідчень завжди відмовляються, як тільки трапляється можливість виправдатися на процесі й уникнути покарання.
— А якщо я не відмовлюся від свідчень?
— Якщо? Ми не зможемо поставити під сумнів справу державної ваги...
— Пане офіцер, але ж ви, його ясновельможність і все ваше управління не маєте сумніву, що літературу привіз я...
— Ви бачите! — Зарандіа розсміявся.— Ми з вами помінялися ролями. Вам чомусь хочеться будь-що стати перед судом, тим часом як домагатися цього повинен я. Ваші зусилля передчасні і в цій частині нашої розмови — несподівані. Трохи згодом, через якихось хвилин десять, ваша позиція й бажання стати перед судом, можливо, будуть найкращим виходом. А поки що продовжимо розмову. Ми не допустимо, щоб процес відбувся, бо жоден з результатів того процесу нас не влаштовує. Якщо вас засудять, серед людей пошириться версія, що ви стали жертвою нашої провокації. Якщо вас виправдають, пошириться версія, що вас виправдано внаслідок провалу нашої провокації. За нинішнього стану справ у державі дискредитація її пошукної установи для держави небезпечніша, ніж очікувана шкода від того, що вас і ще десятьох таких, як ви, але вже викритих винуватців звільнять. Я маю на увазі саме винуватців вашого рангу, вашої популярності й можливостей.