Ще як навчавсь я в кутаїській гімназії, часто проводив канікули в лазареті мого дядька. До батьків у Самсун приїздив тижнів на два, і то влітку. У лазареті мені було цікавіше й корисніше. По-перше, я мріяв набути медичну освіту. Лазарет був мені практикою, а ще набирався я в дядька мудрощів східної медицини. На той час, про який я вам зараз розкажу, гімназію я вже закінчив і щойно приїхав до дядька Мурмана з Самсуна. У будинку в Мурмана було три кімнати. В одній кімнаті жив він сам, там була й амбулаторія, другого тапчана туди вже ніяк було всунути, тому Хосро спав на підлозі, до пояса висунувшись з-під столу. Та це бувало тоді, коли я гостював там. Друга кімната, велика,— була чоловічою палатою, на шістьох. Третя вважалася жіночою палатою, але жінки до Мурмана Торіа не приходили, і в тій кімнаті спав я, коли приїздив узимку на канікули, а як мене не було — Хосро. Стояло в тій маленькій кімнаті двоє ліжок, умивальник і стіл. Від чоловічої палати мене відокремлювали навіть не двері, а дверний проріз, завішений ширмою. Мені було видно й чути все, що відбувалося у великій палаті, а мене звідти не видно було.
Якось уранці мене розбудив галас. Чую, дядько, закінчивши обхід, розмовляє з хворими:
— Вам усім чотирьом уже краще. Щоб швидше видужати, треба добре їсти. Кошти не дозволяють мені годувати вас, та й немає тут такої можливості. Ви й самі це бачите, і ваші рідні — теж. Певно, вони й надалі носитимуть вам їжу. Якщо кому не вистачатиме, нехай інші з ним поділяться. Не поділитися з хворим шматком хліба означає наблизити годину його смерті. Ліки, які я вам приписав, буде, як завжди, приносити Хосро, їх треба приймати як належить. Квішиладзе, дивися, не застуди ніг, тримай їх у теплі. Бувайте здорові, не дозволяйте собі нудьгувати. Нудьга й сумні думки посилюють хворобу, не забувайте про це.
А як Мурман вийшов з палати, Чоніа й каже Квішиладзе:
— Кучулоріа і Вараміа вчора із своїх торбинок останнє борошно повитрушували. Що ж воно далі буде, хотів би я знати, що їсти будемо, як житимемо?
Годувати хворих дядько Мурман і справді не міг. Тих, кому потрібне було окреме харчування, він до себе не брав. Та й селянин на ті часи був бідний, якщо навіть і відчував кінець, все одно платити за повний пансіон не міг або не хотів. Хворі приходили із своїми харчами, а як підметуть останнє, їм з дому хоч трохи та принесуть.
Чоніа, про якого я говорив, прийшов у лазарет пізніше за інших. Страшенно худий був — сама шкіра та кістки. Правда, багато хто тоді жив погано, але такого зголоднілого, виснаженого треба було пошукати. Прийняв його Мурман у лазарет, прилаштувався Чоніа, де йому звелено. Ліг і ріски в роті в той день не мав — нічого в нього не було. На другий день уранці він забрав помішуху в Кучулоріа, котрий від болю в хребті блідий був як смерть,— все одно, каже, в тебе сил немає мішати гомі[11], та й не тямиш ти нічого в цьому ділі. Він зварив гомі, і шкурка дісталася йому. Квішиладзе — двадцятип’ятирічний Парубок, на смерть прикутий до ліжка,— теж підкинув йому трохи гомі із своєї порції. Новоявлений кухар у миг ока проковтнув і це разом з кусочком сиру, що його дав йому Вараміа. Так Чоніа заволодів обов’язками кухаря. Кучулоріа й слова йому не сказав — варити гомі він не мав сили, такий недужий був. У Вараміа обидві руки, від пахв до кінчиків пальців, були в гіпсі. Не те що готувати, а й їсти сам не міг. Його ліжко стояло між ліжками Квішиладзе й Кучулоріа, і вони годували його по черзі.
Коли Чоніа сказав: «Що їсти будемо, як житимемо?»,— Квішиладзе, звісно, зрозумів, що мова йде про його борошно. Видно, він про це вже думав і до такого повороту справи був готовий.
— Ось воно, моє борошно,— Квішиладзе тицьнув пальцем у торбинку, що висіла на стіні,— днів на два для всіх вистачить, якщо по-хазяйському витрачати, а за ці два дні прийдуть до когось із нас.
Чоніа зняв торбинку з кілочка й поніс до плити. Квішиладзе сумними очима простежив, як зникають останні його запаси.
— Добрий ти, Квішиладзе. Віддавати, то віддавати саме отак — щиро, не думати, не рахувати, не марудитися,— сказав Вараміа по тривалій мовчанці й перекинув загіпсовані руки до стіни, мов поліна.
— Та вже не думав, не рахував,— треба було чути, як дихання йому перехопило, а зиркнув... наче яструб за перепілкою метнувся. Він як розмірковував? З’їм борошно я сам, не дам іншим — більше ніж на три дні мені все одно не вистачить. А як прийдуть до когось з них, вони мені дулю під носа. Ось він і розмахнувся, аякже!.. Самий розрахунок, брате ти мій,— сказав Чоніа й швидко закрутив помішухою.
Кучулоріа поправив був подушку, забувши, що найменший порух викликав у хребті гострий біль, і скрикнув.
— Звідки ти знаєш, чи так я подумав, чи інакше? — мовив Квішиладзе.— А коли навіть на думці в мене самий розрахунок, то й розрахунок не поганий, і вчинок не кепський. Якщо вже хочеш правди, то з такою нікчемою, як ти, ділитися останнім невелика радість для мене, але обов’язок є обов’язок, і я повинен поводитися по-людському!
— Такі, як ти, Чоніа, завжди ладні інших отрутою облити! — заступився Вараміа.— Квішиладзе поділився з нами борошном — хіба це погано? Ні, знайдуться ж охочі заплямувати, споганити добре діло. Якщо завелася в тебе лиха думка, жени її від себе. А ти не те що подумаєш, ти й наговориш поганого в обличчя.
— Годі гиркатися через дрібниці,— вгамував їх Кучулоріа.— На два дні нам вистачить, а через два дні прийде жінка Квішиладзе. Як жінку твою звати, Квішиладзе?
— Вона йому не жінка,— вдоволено докинув Чоніа.— Звати її Цуца, і жінка вона чужа, Квішиладзе мені сам сказав.
У палаті змовкли. Часто блимаючи очима, Кучулоріа переводив погляд з Чоніа на Квішиладзе. Правду кажучи, розмова їхня мене вже заінтригувала, і я дослухався з-за ширми уважніше.
Чоніа зібрав у всіх посуд, розділив гомі, сиру не лишилося й кусочка. Вони глитали саме гомі й мовчали.
— Ага, значить, Цуца ота не жінка тобі? — заговорив нарешті Кучулоріа.— А чия вона жінка?
Квішиладзе облизнув пальці й сказав:
— Була за Спиридоном Сіорідзе. Він запропастився, не знаю де. Мо’, й живого вже немає. А оженитися на Цуці я не можу, поки не взнаю, живий він чи ні. І священик каже, поки точно не дізнаєшся, женитись не можна, а взнаєш, тоді вже можна.
— Ну гаразд, а Спиридонові Сіорідзе, чи як там його ще, чого це йому запропаститися, га? — спитав Кучулоріа.
— Та будь вони всі неладні, все жіноче плем’я, винищити б їх, нинішніх, усіх до одної! — заторохтів раптом Чоніа.— Поїдом, мабуть, їла свого Сіорідзе коханка нашого люб’язного Квішиладзе. Терпіти, видно, не стало снаги, бідолашний і подався куди очі дивляться.
— Не коханка мені Цуца — жінка, тільки чоловіком своїм назвати не хоче: не можу, каже, поки перед богом і людьми тобі я не жона,— вів своєї Квішиладзе.
— Якщо вона іншому жінка, як же вона твоєю стала? — спитав Чоніа.
— Ану розкажи... Послухати б про отого Спиридона Сіорідзе, цікава, видно, пригода,— попросив Кучулоріа.
— Нехай буде по-вашому. Доїм і розкажу,— подумавши трохи, згодився Квішиладзе.
Усі напосудилися слухати. Чоніа швиденько позбирав миски, склав їх у казан і вмостився на табуретці.
Квішиладзе закінчив нарешті жувати, ще раз облизнув пальці, підіпхнув під спину подушку, обвів очима палату й почав:
— Не знаю, що й розказувати. Три роки тому Спиридон Сіорідзе взяв та й пропав. Ось і вся мова.
Усі сподівалися почути довгу історію і тепер розгублено дивилися на Квішиладзе.
— Отак просто взяв та й пропав? І більше нічого? — першим озвався Кучулоріа.