Квішиладзе кивнув головою.
— Була, видно, причина. Ні з сього ні з того взяти та й пропасти — кому таке на думку спаде? — мовив Чоніа.
— Була, видно, чому ж не бути? — погодився Квішиладзе.
— Ну, куди хоч спочатку пішов, не казав? — спитав Вараміа.
— Нічого не сказав, нічогісінько.
— Мабуть, така людина, жди — не жди, нічого не скаже! — висловив припущення Кучулоріа.
— Чому ж це?! — здивувався Чоніа.
Кучулоріа задумався, почухав потилицю:
— Чоловік, який візьме та й піде, провалиться невість-куди і перед тим, як іти, й слова не скаже, куди зібрався... такий хіба буде перед відходом язиком плескати, куди та чого йду? Ні, не скаже!
— Ет, що він оце верзе? Вуха болять слухати,— обурився Чоніа.— Щоб у такого здоровенного чоловіка та отакий мозок курячий. Лелечко, що він тут накудкудакав!.. Ну а що далі було? Заявився він хоч раз чи ні?
— Не заявлявся. Пропав. Може, його й живого немає, я не знаю.
— І що ж, ота берідзевська молодиця, ну, Цуца твоя,— що ж вона? Так нічого й не знає про свого чоловіка, про отого Спиридона Сіорідзе? — не повірив Чоніа.
— Ніяка вона не Берідзе, а Догонадзе, але порядок є порядок, і пишеться вона по чоловікові. Про Спиридона нічого вона не знає. Сказала б мені, якби знала. Що там Цуца, село наше Квеші яке велике, а що із Спиридоном Сіорідзе — жоден не скаже,— мовив Квішиладзе.
І знову стало тихо. Посиділи, помовчали, а тоді як загаласують... Отак днів чотири-п’ять і галасували, і все про Спиридона Сіорідзе, хто та що. Про все розпитали, усе взнали, навіть у що взувався, і чи любив поїсти, і чому з їжі-питва віддавав перевагу — все з’ясували. А ось чому й куди пропав — у цьому до згоди ніяк не могли прийти. Той Спиридон Сіорідзе вже кісткою в горлі мені стояв. Мене нудити починало від самого лиш його імені. Я вже хотів був якнайсуворіше ці розмови припинити, та Чоніа мене випередив. Скочив він з ліжка, схопив поліно та як загорланить:
— Якщо якийсь сучий син ще раз це ім’я продзявулить... Дровиняку бачите? Голову розсаджу!
Усі змовкли й більше про Спиридона Сіорідзе — ані слова, а то, їй-богу, я збожеволів би.
Усе це, як я вам уже говорив, сталося пізніше, четвертого чи п’ятого дня, а перед цим ось як усе було. Борошно Квішиладзе й справді з’їли за два дні. На третій день усі — хто як умудрився — поприлипали до вікон, але ні до одного з них не прийшли. Увечері, вже смерком, мене зуспів на балконі Чоніа й попросив конверта: напишу, сказав, сім’ї, нехай провідають, а то з голоду здохну. Я зайшов у дядькову кімнату — там лежали мої речі — й приніс Чоніа конверта, паперу, ручку, чорнило. Він зразу ж сів писати.
— Даремно ти, Чоніа, в темряві пишеш, очі зіпсуєш,— сказав Кучулоріа, очевидно, сподіваючись слово по слову випитати, куди й кому пише Чоніа.
— Нехай краще, братику, мої очі пропадуть, ніж ми всі — з голоду. Родич у мене тут у Самтредіа, може, підкине щось хоч по губах помазати, а то нікого не видно,— відказав Чоніа, зрозумівши, що треба задовольнити цікавість своїх сусідів.
Час уже було спати. Сидимо ми втрьох — я, дядько мій і Хосро,— лампа в нас світиться, вечеряємо. Бачу, на столі лежить конверт, якого я Чоніа дав, придивляюся до адреси: на конверті — ім’я коханої Квішиладзе Цуци Сіорідзе.
— Що це таке? — питаю я своїх.
— Та Чоніа приніс. Квішиладзе, бач, грамоти не знає, то він за нього написав. Прихопи, просив, як у Поті підеш, укинеш у скриньку,— сказав Хосро.
— Мабуть, харчів просить. Цього відтягати не можна, та й ліків з Поті привезти треба,— мовив дядько Мурман.
Ми вечеряли, а я все думав про те, що Чоніа казав мені одне, а тут — друге і адреса на конверті зовсім не та. Але я нічого не сказав. Мені самому треба було в Поті — пацюків привезти. Торік улітку я вивів одного людоїда, назвав його Фараоном. Покупця на нього тоді мені не трапилося. Я його здуру й пустив у лазареті. Аж ось і покупець знайшовся, але розставатися з Фараоном мені було вже шкода — чудовий людоїд з нього вийшов, і коштував він набагато дорожче, ніж покупець давав. Так і лишився Фараон при лазареті, всіх пацюків винищив за верству в околиці — жодного не знайдеш. Тепер ось caмому доводиться йти по них у Поті — полювати в пакгаузах потійського порту, я там пастки на пацюків порозставляв. Я й надумав: заразом захоплю з собою і Фараона, в Поті в мене клієнт знайшовся новий.
— Я вранці в Поті збираюся,— сказав я Хосро.
— Тоді й ліки прихопи, а я по дрова поїду,— зрадів Хосро.
На тому й зійшлися.
Я поклав у спідню кишеню листа Чоніа, і ми порозходилися по своїх кутках. На світанку я став шукати Фараона, але його, негідника, і слід захолов: видно, полював далеко. Махнув я рукою і пішов у Поті. До міста було рукою подати, дядьків лазарет вважався тепер околицею Поті. Я відійшов уже далеченько від лазарета, і тоді почала заїдати мене цікавість. Витяг я з кишені листа Чоніа, обдивляюсь-обмацую, а розпечатувати соромно. Але слаба душа, не витримав. Конверт був заліплений дуже старанно, а я по заліпленому послинив його, клей розм’як, і я розпечатав конверта, зовсім його не пошкодивши. Чоніа писав Цуці Сіорідзе у Квеші нібито від імені Квішиладзе,— повідомляв їй, що, мовляв, твій Спиридон Сіорідзе знайшовся і лежить поруч мене тут, у лазареті. Харчі в нас усі кінчилися, приїзди, привозь чогось попоїсти — приїзди заради нашого кохання, тільки до лазарету не заходь, а то Спиридон здогадається, що ти до мене приїхала. А такого-то дня мій друг Чоніа зустріне тебе по дорозі до лазарету. Біля дороги вільшина невелика й кущі на узбіччі — там він і чекатиме тебе,— ти віддай йому все, що я в тебе прошу. А просив він у неї ще десять карбованців — для лікаря, писав — до зарізу треба. Як побачиш Чоніа, він тобі все розкаже і про Спиридона, і про мене, і про все наше життя-буття.
Став я думати, як бути. В першу хвилину хотів порвати й викинути. Потім думав-думав, а давай, вирішив, допишу наприкінці, як усе є насправді, й надішлю Цуці Сіорідзе. Думок — хмара насунула, і ні до чого я так і не дійшов. А ось уже й Поті. А ось — і пошта. Послав я все до біса,— розкрити всю цю брудну таємницю, думаю, ніколи не пізно, і вкинув конверт у скриньку. Вкинув і ще більше став мучитися — так чи не так зробив. Геть замучився, цілий день ні про що інше не міг думати.
Узяв я в аптеці ліки, зайшов у пакгаузи, зібрав у клітку пацюків і — назад у лазарет. Дома порозміщав свою живність як належало. Повечеряли ми, і я рано заснув, такий стомлений був.
Уранці — ще добре й не прокинувся — чую голос Кучулоріа:
— Уночі сон мені снився, не інакше як до котрогось з нас сьогодні прийдуть. Побачите — прийдуть.
Усі почали просити Кучулоріа розказати сон. Цілу годину він розповідав, аж задихався.
Пішов уже четвертий день, як вони голодували, і мені теж почало здаватися, що до когось з них неодмінно мають прийти. Та й цей день минув, а нікого не видно.
Того вечора й сталося це, а який був рік — хоч убийте, не пам’ятаю. Не хочеться мені тепер вираховувати, та й нагальної потреби не бачу. Вже давно смеркло, година так десята, певно, була. Сидимо ми з моїм дядьком, у нарди граємо. Поруч Хосро то носом клює, то за грою стежить. Як зараз чую, долинув здалеку тупіт копит.
— Хосро, а постелі ти приготував? — спитав дядько.
Хосро кивнув головою, мовляв, аякже.
— Кого ви чекаєте так пізно? — поцікавивсь я.
Помовчавши, дядько відповів:
— Хворих. Приїжджав тут удень один гуртівник, поїхав по другого. Мабуть, вони і їдуть. А хто б же інший?
— А що з ними?
Знову дядько Мурман не квапиться відповідати.
— Ведмеді їх порвали,— мовив він непевно.
Відчуваю, щось приховує дядько,— подивимося, думаю, чи надовго його вистачить.
А тупіт усе ближче.
— Мурмане-батоно! — покликали знадвору.
Дядько звелів мені присвітити лампою, а Хосро — забрати коней і одвести в стайню.
Один спішився сам. Другому допоміг зіскочити Хосро й завів його в будинок — нога в нього була дуже покалічена.