— Що в мене вийде, а що ні, побачиш сам! Чоніа слів на вітер не кидає. Вам м’ясо жерти, а нам вовком вити, так? Не буде цього!
— Послухай, друже, немає в нас нічого. Ми домовилися з Хосро: він нас годує, ми йому, платимо готівкою. Чого ти від нас хочеш? Якщо ви голодні, то й нам голодувати?..— мовив Замтарадзе.
— Чорта пухлого, такий, як ти, на це зроду не піде!.. А коли б на твоєму місці був хтось інший, хоч трохи путящий, вихід знайшовся б... І годі тобі канючити. Від твого скиглення хоч тікай звідси.
— Бачу, тобі, падлюці, на той світ захотілося!
— Так уже й на той світ. Ти не дуже розпатякуй. На багато тебе, падла, все одно не вистачить. А якщо й вистачить, яка тобі вигода? Мені в зуби дай раз, я й одкину ноги. І гойдатимешся ти на шибениці — іншого замість себе не змусиш. Про це теж подумай, якщо макітра твоя ще варить!
Замтарадзе промовчав. Горів вогонь, і в тиші тільки хмиз потріскував у грубці.
Я вийшов на балкон. Дата Туташхіа никав по двору кругом будинку. Мені довелося воювати в першу імперіалістичну; оте, чим займався Туташхіа, на війні називається рекогносцировкою.
Я зазирнув у діжку. Пацюки перекинули банку з водою. Я налив води й поставив банку на місце. Побачивши мене, Туташхіа зійшов на балкон, постояв, поспостерігав за пацюками й спитав:
— Там... один з них стане людоїдом?
— Еге, батоно.
— Наголодувалися вже?
— Наголодувались, але до справжнього голоду ще далеко. Потрібен час, багато часу, щоб настав справжній голод.
Через годину я прийшов до Хосро снідати. Дядька мого не було, його повезли до хворого, а мені кортіло розказати, що коїлося в палаті і як голодували наші хворі. Попоївши, я вийшов на балкон. Бачу, Дата Туташхіа сидить на поручнях, пригрівшись на осонні, й читає. Треба було працювати, і я повернувся до себе в кімнату. Сів до столу.
Просидів недовго. Замтарадзе тицьнув мені в спину пальцем і поманив до себе. Бачу, хоче щось сказати, а чомусь не каже.
— Чим можу прислужитися, батоно?
— А що... Що ми далі робитимемо? — спитав тихенько Замтарадзе.
Я розумів, що говорити треба пошепки, але чому — не міг уторопати.
— Чув Отія мою розмову з отим падлюкою Чоніа, як ви гадаєте?
— Ні, не чув, він на подвір’ї ходив... гуляв там.
— Воно,— мовив Замтарадзе, подумавши,— хоч і блювотний отой Чоніа, а каже правду. Ми собі обжиратися будемо, а їм голодувати, негарно виходить...
— Мій дядько Мурман сам бідний,— сказав я.— Що має, витрачає на хворих і на ліки для них. Скільки людей треба йому прогодувати. Він тільки Хосро за вісім місяців жалування заборгував. Оддавати нічим.
— Та я вам не про те, бог з вами, батоно. Я ось про що думаю... Раніше траплялося тут таке, щоб голодували? І що ви тоді робили?
— Їй-бо, не пригадую, щоб таке було.
Ми замовкли обидва.
— А втім, якщо у вас є гроші,— мовив я через якусь хвильку Замтарадзе,— купіть із своїм товаришем у складку пуд кукурудзяного борошна й трохи сиру. Це обійдеться вам недорого. І вони будуть ситі, і вам спокійно. А там прийдуть до когось з них, хоч трохи та підкинуть. Це буде найпростіше.
— Я сам про це думав, але мій товариш нізащо в світі не згодиться.
— Чому?
— Це його спитайте.
— А як би він зробив?
— Як зробив би?.. Візьме й не доторкнеться до їжі, поки вони не матимуть, що їсти. Так і буде, запевняю вас. Але сам допомагати їм не буде і мені не дасть. Оце я знаю. Такий зарік він дав собі і від свого не одступить.
Що я міг сказати на це Замтарадзе?
У велику палату ввійшов Хосро, роздав ліки й заходився прибирати.
— Є в нашому селі один чоловік,— почув я з палати голос Квішиладзе,— був він на війні, з турками воював. Їв, кажуть, там шашлик з конятини. Не такий він чоловік, щоб брехати, та я й сам думаю, а чим поганий шашлик з конятини? Бо ж коли прикинути, чим годують армійських коней? Травою, сіном, ячменем, вівсом. Нічого іншого й не дають.
— За конятину не скажу, не знаю,— де говорив Кучулоріа,— а з дичиною часом буває: як зразу її не випотрошать, вона й дасть душок, подумаєш — зіпсувалася, а воно й ні, м’ясо як м’ясо. Було, уб’єш зайця, додому принесеш, а запах од нього — хоч бери й викидай. Та ні, не викидав. Випотрошиш, оббілуєш, промиєш як слід та й їси собі на здоров’я. Не згірше іншої їжа, а як правду сказати, то й смачніша. Нахромиш його на рожен, покрутиш над вогнем, і як піде аромат, а жирок як закапає та зашкварчить — ото смакота, скажу я вам!
Хосро обвів поглядом палату, похитав головою і вийшов.
— Ти як у воду дивився, Кучулоріа,— сказав Квішиладзе,— я саме про це думав. Пам’ятаю, знайшов я в горах убиту куріпку. Днів, може, три вже минуло, не менше...
— Ви розумієте, що голод штовхнув нас на цю розмову,— перебив їх Вараміа.— Не можна, коли голодуєш, балакати про їжу, від того ще гірше буде. Тільки дражните себе даремно. З божої ласки все владнається.
— Щоб я більше не чув тут про їжу ані слова! — мовив Чоніа.
Усі замовкли.
— А-у-у-у! Пропали люди,— Замтарадзе обернувся до мене й зашепотів: — Ось вам гроші, любий мій. Передавати їм з рук у руки — негоже; почнуть дякувати, Отія зрозуміє, де в них їжа взялася, і капець нашій дружбі з ним. Будьте ласкаві, оддайте ці гроші Хосро, нехай купить у Поті їжі й роздасть їм від імені Мурмана.
Не минуло й двох годин, як Хосро від імені мого дядька притирив хворим у палату чималенько кукурудзяного борошна й фунтів три сулгуні.
Усі в палаті завмерли, і лише Вараміа, отямившись, став дякувати Хосро, коли той уже виходив з палати. А потім знову всі замовкли.
На той час Туташхіа вже вернувся в кімнату й гортав «Витязя в тигровій шкурі», видно, вишукуючи улюблені місця в книжці, але весь він, як і Замтарадзе, був у великій палаті.
У палаті в наших сусідів ще довго мовчали і раптом — наче вибухнуло: Чоніа схопив казан, припер води, роздмухав вогонь у грубці, розв’язав мішок, попробував борошно на язик — чи не пріле... А всі інші навперебій давай вихваляти дядька Мурмана. Квішиладзе почав розказувати, як там-то й там-то такий-то чоловік зробив таке-то й таке-то добре діло. Кучулорія враз ударився в суперечку, брехня, мовляв, не може бути, щоб чоловік той був добріший і щедріший за Мурмана Торіа. Палату як вихором здійняло. Поки варили гомі й готувалися до їжі, язики не змовкали ані на хвилину. У той день Чоніа ще раз зварив гомі й нагодував усіх. Уже було далеко за північ, коли Кучулоріа висловив думку: а чи не зварити нам ще разок? Усі згодились, і знову галас і безугавний брязкіт дверцят у грубці.
Галасували мало не до світанку; сон одігнали геть, і о котрій годині прокинувсь я на другий день, тепер і не пригадаю. Година одинадцята була, а може, й більше, але знову парувало на тарелі гомі й палата гомоніла, не стихаючи. Дати Туташхіа не було. Замтарадзе всміхнувся мені й сказав:
— Довго ви сьогодні спали.— І додав трохи тихіше: — Зранку вже вдруге варять. Поки око не насититься, живота не напхаєш. Це голод.
— Чуже добро, от і жеруть, шкода їм, чи що,— відказав я.
Хосро приніс снідання для Замтарадзе й Туташхіа. Замтарадзе був бадьорий і жвавий, легко підвівся й зазирнув у миски.
— Як звелів Отія,— мовив Хосро.— Гомі й сулгуні. Сказав, нічого більше не подавати.
Замтарадзе бликнув на мене, потім на Хосро й спитав:
— А чи не пронюхав Отія... що я вам гроші дав? Ніхто не міг йому сказати?
— Нічого не казав,— відповів Хосро.
— Звідки він дізнається? — додав я.
Замтарадзе трохи заспокоївся, ліг горілиць і ждав товариша. Невдовзі прийшов Туташхіа, і вони почали снідати.
— Щось не пригадую, Отіє-батоно, щоб ти постив...
— Що трапиться, те й будемо їсти, скільки можна буде взяти про запас, стільки й візьмемо,— сказав, усміхнувшись, Туташхіа.
Наступні п’ять днів нічого примітного не сталося. У Замтарадзе одтухла нога, тріщина видно, гоїлася. Він сміливо взявся за патериці. У Дати Туташхіа теж перестала боліти рука, він ворушив нею майже вільно. Усе, що приніс Хосро, хворі з’їли до крихти. Замтарадзе довелося знову діставати гроші з гамана. Про конятину й дичину з душком ніхто й не згадував. Їли коли хотіли й скільки Влазило в шлунок. Розмовляли рідко, наростало якесь дивне напруження.