Одного ранку теревенили ми з Замтарадзе — він розпитував мене про грузинські племена, що жили в Туреччині. Туташхіа, як завжди, був надворі. У великій палаті збиралися снідати.
— Чоніа, ось уже з тиждень приглядаюсь я до тебе, і...— почувся з палати голос Квішиладзе.— Дивлюся все і... ти, звичайно, діли гомі й сир, та тільки не забувай, будь ласка, що всім порівну має припасти!
Чоніа саме подавав гомі Кучулоріа і враз закляк, а миска зависла в повітрі.
— Ось дивися, знову,— зашепотів Замтарадзе.— Їдять усі те саме, а очі голодні, йому й здається, що в його миску менше попало гомі.
— Ви подивіться на нього! — нагло зарепетував Чоніа.— Виходить, я тобі менше накидаю, а собі більше — ти це хочеш сказати?!
— Що ти собі накидаєш більше та ще й шкоринку завжди забираєш, то вже нехай так і буде — раз ти біля казана, тобі й годиться, а ось що Кучулоріа даєш більше, ніж мені та Вараміа, це негоже. Щоб цього більше не було! — сказав Квішиладзе.
— Що ти, він дає мені не менше, ніж іншим. Що ти вигадуєш? — залепетав Вараміа, злякавшись, що спалахне сварка.
— Не піде Чоніа на таке,— заступився Кучулоріа.— Та й дивитися треба в свою миску, а не в сусідову.
— Не подобається, як я ділю? Ось тобі борошно, сир, а онде вогонь, і вари собі сам. Я на тебе більше не варю, досить! — спалахнув Чоніа.
— Та не сваріться, прошу вас, не треба,— спробував утихомирити їх Вараміа.— Якби ми були голодні, і тоді треба було б стриматися, а то ж ситі по горло, і навіщо нам поїдом їсти одне одного. Мені й половини моєї пайки вистачить, і так через силу їм. Візьміть у мене, вам і буде вдосталь.
— Не варю я для Квішиладзе! — стояв на своєму Чоніа.
— Ні мені, ні Кучулоріа з куховарством не впоратися. Що ж тепер, голодувати, Квішиладзе? — спитав Вараміа.
— Не знаю я нічого!..
Двері палати відчинив Туташхіа, і розмова урвалася.
— Нажерлися, з горлянки лізе, тепер один за одного взялися,— прошепотів Замтарадзе.— Переситилися!
Видно було, що Туташхіа схвильований. Йому не сиділося на місці, до їжі й не доторкнувся, поникав по кімнаті й тихенько, немов звіряючи важливу таємницю, сказав мені:
— Щось коїться там, у діжці.
— Що? — спитав я спокійно.
— Один пацюк сидить посередині і, здається, здихає. А всі інші — кругом нього, сидять і дивляться... видно, ждуть, коли здохне.
Несподіванки для мене в цьому не було. Коли найголодніший пацюк починає здихати, інші накидаються на нього й зжирають. Ось тоді й треба запам’ятати, котрий рвонеться перший, його треба буде берегти, плекати, захищати. Коли всі пацюки накидаються на одного, між ними починається гризня, і в гризні найбільше можуть покусати того, котрий рвонувся перший. Від укусів він може ослабнути, і його з’їдять. Буває, коли виводиш людоїда, гине навіть останній пацюк — укус не загоюється, рана гноїться, тварина здихає. Тоді, вважай, уся праця пропала марно.
— Оце вже справжній голод, Отіє-батоно,— сказав я і пішов до дверей на балкон.
Туташхіа подався за мною, але в діжці нічого цікавого вже не було, тільки замість семи в ній сиділо шестеро пацюків. Одному з них припав хвіст з’їденої тваринки, і він ліниво покусував його. Каліцтва чи вкусу я не помітив на жодному пацюкові. А це означало, що канібалізм того дня вже не повториться.
Дата Туташхіа вмостився на поручнях і дивився на море.
Коли я вернувся і сів до столу, із сусідньої кімнати долинув голос Вараміа. Він говорив неквапно, обдумував, видно, кожне слово:
— Що й казати, добродій Мурман годує нас і не втручається, він не говорить: ось вам на один раз і більше не просіть. Чого ж нам сперечатися й сваритись? Якщо одному з нас не вистачає, зваримо трохи більше, та й по всьому. Даремно ти кажеш, Квішиладзе-батоно, нібито Чоніа тобі накидає менше, а іншим більше. Зраджують очі тебе, в тому твоя й провина. І ти, Чоніа-батоно, не ображайся намарне. Буває, в людини глузд за розум завертає, скаже не до ладу, справі на шкоду, а від твоєї образи й злості вона ще більше шкоди накоїть. Будеш упиратися, так і вийде. Навіщо кожне кривдне слово пам’ятати й рахунки зводити! Дріб’язкова суперечка ваша — ні до чого вона вам.
— Ти часом не піп, Вараміа? — спитав Чоніа.
Вараміа знову переклав негнучкі руки до стіни й повернувся на бік, а трохи згодом промовив:
— Ні, не духовна я особа.
— Тоді облиш свої проповіді. Тебе не питають, що робити!
Кучулоріа голосно засміявся, але сміх той був такий, що Чоніа, й Вараміа — обидва водночас — могли подумати, нібито Кучулоріа на його боці.
Опівдні Чоніа поставив казан на вогонь і відміряв борошна стільки, як і в попередні дні,— на чотирьох чоловік. Я вже подумав, що він відмовився від своєї погрози. Та помилився. Не знаю чому: чи тому, що Чоніа й так уже вирішив нічого не давати Квішиладзе, чи тому, що Квішиладзе перед тим, як Чоніа почав накидати гомі в тарілки, завів уже таку балачку, що й зовсім ні в тин ні в ворота,— але Чоніа поділив їжу на три пайки, а не на чотири.
А говорив Квішиладзе ось що:
— Вараміа-батоно, по тобі видно — чоловік ти порядний. От і скажи. Євангеліє вчить нас: потопаючому подай руку й витягни з води. А в житті ж усе не так було. Чув я, нібито той, хто віру та євангеліє вигадав, сам колись тонув, а той, для кого він віру і євангеліє вигадав, проходив мимо. Шкода йому стало потопаючого, він і подав йому руку й витяг його з води. А той врятований узяв та й з’їв свого рятівника, мов курчатко. Звісна річ, що написано в євангелії і чому віра вчить, людині знати треба, але робити вона повинна навпаки: побачиш, потопаючий уже вилазить з води,— ти його ногою назад, нехай собі тоне, а то видереться, одсапається й тебе ж із’їсть.
Вараміа хотів був відповісти, але, помітивши, що Чоніа не дав Квішиладзе гомі, підвівся й сказав:
— Візьми, Квішиладзе-батоно, мою миску, з’їси половину, а потім і мене погодуєш.
Чоніа всміхнувся у вуса.
Квішиладзе затявся — помру, каже, а не доторкнуся. Вараміа од свого не відступає: не візьмеш, тоді і я не їстиму. Але Квішиладзе ані руш.
Кучулоріа з’їв свою пайку та й каже Вараміа:
— Я вже попоїв. Повернися, тепер я тебе погодую.
Вараміа відмовився. Кучулоріа упрошував, напоумляв — даремно, Вараміа нізащо не хотів їсти. Правду кажучи, милосердя Кучулоріа відгонило фальшем. Він ніби й хотів, щоб Вараміа попоїв, але не був і проти того, щоб Вараміа до їжі не доторкнувся. Кінець кінцем Кучулоріа тицьнув пальцем у миску Вараміа й сказав:
— Як не їстимеш, Вараміа-батоно, захолоне твоє гомі, весь смак пропаде.
— Воно вже не моє,— сказав Вараміа спокійно.
— Якщо не твоє, тоді нічиє...— Кучулоріа взяв гомі й швидко закутуляв щелепами — видно, боявся, що Вараміа передумає і попросить миску назад.
На тому й скінчилася суперечка.
— Це гомі занапастить їх. Ось побачиш! — шепнув Замтарадзе Туташхіа.
— Видно, так тому й бути. Усе від напханого черева. Вони приречені,— відповів Туташхіа.
Замтарадзе не зрозумів, що хотів сказати Туташхіа, і на мигах попросив його пояснити.
— Осюди б Сетуру з його дев’ятьма іменами, хоч сяку-таку надію цьому людові підкинути. А можна й не надію...— Дата засміявся і, щоб відвести душу, повів далі: — Якби знайшлася добра душа й підкинула до їхнього гомі та сиру ще ткемалі з підливою, вони й заспокоїлися б — на якийсь час. На якийсь час, кажу я.
Перегодом Туташхіа знову звернувся до свого приятеля:
— Коли б, Бесо-батоно, не попасти нам у таку саму халепу, як і на Саірме. Боюся тільки, що другого такого лазарету ти не знайдеш. І де нам тоді діватися?
Що мав на увазі Дата Туташхіа, я не зрозумів, але Замтарадзе почервонів, немов хлопчисько. Дата Туташхіа вже не мав сумніву, хто нагодував велику палату.