— Вони їсти хотіли, що ж мені було робити? — промимрив Замтарадзе.
— Ти їх нагодував, вони й заходилися один одного жерти,— мовив Дата Туташхіа.— Не треба було до них лізти...
Увечері Чоніа знову приготував гомі. Цього разу він і Вараміа нічого не дав. Старий мовчав, але Чоніа сам почав пояснювати:
— Вараміа, ти все одно не їси, я й не став на тебе варити. Чого сам не хочеш, того нехай господь тобі й не дасть.
— Ви подивіться на цього прохача! — обурився Квішиладзе.— Гаразд, нехай ти на мене визвірився. Але що тобі, пес ти безсоромний, від бідолахи Вараміа треба? Він мені свою пайку запропонував — ти за це на нього напустився? А ти забув, як він для тебе останнього шматка хліба не пошкодував? Ти жебраком сюди приповз, а тепер ти турком над нами стовбичиш і голодом нас винищити хочеш? Бачили такого, га?!
— Квішиладзе-батоно,— перебив його Вараміа,— ти не забувай: поділитися останнім шматком — це не благодійність і не доброчесність, це обов’язок людини. Коли зрозумієш це, не докорятимеш, і совість твоя буде чиста. Усі наші сварки минуть, забудуться, а ти скільки разів згадаєш про свої докори, стільки разів і почервонієш, і тягар буде на душі твоїй. Не треба більше такого казати.
— Цей кровопивець обдирає нас і не червоніє, а мені чого червоніти? — мовив Квішиладзе.
— Стримайся від того, про що згодом шкодувати доведеться. Потерпимо. Прийдуть же до когось з нас. Раніше чи пізніше, а прийдуть,— умовляв Вараміа.
— Ну, базікайте, базікайте, скільки влізе,— сказав Чоніа впевнено й спокійно, і раптом я згадав, що через два дні він має зустрітися з квішиладзевською Цуцою на умовленому місці, про що він написав їй у листі.
У палату ввійшов Хосро з коробкою ліків, і сварка стихла.
— Дивися, Чоніа,— сказав Хосро, роздавши ліки й збираючись іти,— коли б не дізнався батоні Мурман про твої витівки, а то попросить тебе з лазарету!
Квішиладзе пирхнув од сміху.
— Чого смієшся, свинюко! — обірвав його Чоніа.
У Кучулоріа злякано забігали очі, він підвівся, стогнучи, й сказав:
— Господи, ніколи так живіт не болів. І що я таке з’їв?
— Якби я був на ногах, ти взнав би, хто свинюка,— одказав Квішиладзе Чоніа.
Тримаючись за живіт, Кучулоріа пішов на балкон.
— Гм, живіт заболів у цього пройдисвіта! — сказав Замтарадзе і, підвівшись, подивився у вікно на балкон: — Стоїть собі, вухо в двері встромив.
— А звідки Хосро про все дізнався? — спитав Туташхіа.
У його голосі я вловив докір Замтарадзе.
— Від мене взнав, але й без мене він уже про все здогадувався,— сказав я.— Хосро — мудра голова. Хтось же повинен повставляти їм клепки, а то вони кістки потрощать один одному або ще щось гірше. Шкода все-таки.
— Себе пожаліти треба — доводиться дивитись на їхнє неподобство,— промовив Туташхіа.— Вони роблять, що їм належить робити, без цього їм і життя не життя.
— Ти ось що, Чоніа,— голосно сказав Хосро,— пускай мимо вух, якщо хто тебе скривдить. Ти здоровіший за інших, ти й допомагай усім. А ви теж тримайте себе в руках! Я знаю, обридло щодня одному на одного дивитися, от і чвари. Та це спокуса. Не піддавайтесь їй.
— Хосро-батоно,— мовив Чоніа,— ніхто мені не обрид. І Квішиладзе отой, сучий він син, чи хто інший, начхати мені на всі образи. Зле мені, слабий я. Казан і помішуха не під силу стали. Скажете мені — кинься, Чоніа, у воду,— піду й кинуся. Якщо завтра з самого ранку буде мені отак зле, як сьогодні, не зможу я зварити гомі, клянуся могилами рідних на землі й богом на небі, правду кажу.
Рипнули балконні двері, і в притихлу палату ввійшов Кучулоріа.
— Гаразд, не будемо завдавати стільки клопоту Хосро,— сказав він, ніби й не виходив з палати.— Може, й справді зовсім охляв Чоніа. Останнім часом мені полегшало. Я варитиму. Що вдієш, всяко в житті буває.
— Оце добре. Давай, Кучулоріа, берися до діла,— Хосро всміхнувся лукаво й вийшов.
— Вернув собі Кучулоріа казан, помішуху і шкурку з гомі,— зауважив Замтарадзе.— Помінявся губернатор.
Минуло близько години, і Кучулоріа заявив:
— Мурман звелів вам харчуватися як слід. Усі, звісно, чули? Варитиму я, а ось ділити, Квішиладзе-батоно, будеш ти, не біда, що без ніг лишився. І щоб ніхто не сперечався... Харчі спільні, і відати ними треба гуртом.
Рішучий тон Кучулоріа й нова спільна дільба подіяли-таки. Усі їли з задоволенням, крім Вараміа; він розтуляв рота, коли Квішиладзе підносив ложку, жував очужіло й плакав.
На другий день Туташхіа сказав мені, що в діжці назріває новий канібалізм. Абраг так заповзятливо допомагав мені виводити людоїда, наче був моїм компаньйоном.
— Куджі-батоно, вони зголодніли й пожирають одне одного — це все зрозуміло. Але ви казали, що людоїда можна вивести і обжерливістю. Якби вони були ситі, ЩО Ж ТОДІ?.; Ось чого я ніяк не втямлю.
— Та ситими вони будуть, але та ситість від однієї їжі — від кукурудзи, скажімо, або від пшениці, байдуже. Коли вони наїдяться досхочу й роздобріють, тоді треба кинути їм шматочок прокопченої свинячої шкури. Хто сильніший, той і захопить той шматочок, але з’їсти не зможе — надто тверда, як кремінь, а випустити її теж не випустить — надто вже заманливо пахне. Той запах і притягає всіх. Господар того шкуратка, хоч убий, іншому пацюкові не віддасть його. Кінець кінцем пацюки гуртом нападають на того, хто захопив копченість. Починається гризня, а в гризні хоч одного пацюка та з’їдять, а шкураток знов одному комусь залишиться. Настане потім і його черга, і так один пацюк за одним.
Усе це добре, але назавтра мала відбутися зустріч Чоніа з квішиладзевською Цуцою, і це було найважливіше! Я і так прикидав, і сяк — що робити, як бути? Не повірите, але так мене все це непокоїло, що заснув я аж геть за північ. Прокинувся на світанку. Ні плану, ні рішення в голові моїй так і не визріло. Все сталося само собою. Я поснідав, спіймав свого Фараона, упхнув його в кишеню й поніс у Поті продавати.
Продав я його досить швидко і зайшов у духан — захотілося їсти. До прибуття Цуциного поїзда лишалося годин дві. Треба було квапитися, щоб прийти на місце побачення трохи раніше, а то Чоніа випередить мене, і мені тоді ні втекти, ні сховатися. Устиг я вчасно, швиденько все обійшов, обдивився й нишком підкрався до того самого місця. Чоніа ще не було. На узбіччі, у вільшняку, бачу, багато дров порозкидано. Я позбирав їх І склав маленький зруб, усередині в ньому можна було навіть лягти. Знадвору закидав меншими полінами — шукай, не знайдеш. Улаштувався хоч куди, одне непокоїло мене: аби Чоніа й Цуца Квішиладзе поставали так, щоб їх було чути, а видно було звідти на цілу верству.
Був кінець грудня чи початок січня. Вітри о цій порі року — з моря. Віяло, та все одно було тепло.
Незабаром з’явився добродій Чоніа. Видно, він добре знав, коли прибуде поїзд, та й на таке діло йшов, певно, не вперше — виступав він поважно, мов індик, упевнений у собі і в успіхові. Спочатку він подивився на дрова. Потім перейшов на той бік дороги, де кущі, й сів там на камінь. Мабуть, в сідниці йому холодно стало, він вернувся на мій бік, вибрав поліно, підклав під себе і вмостився на тому самому місці. Ще трохи згодом витяг кисета й закурив. Коли він виплюнув недокурок і замугикав собі під ніс, біля потійського семафора пролунав свисток паровоза.
Який же Чоніа був малий і немічний, коли пришкутильгав у лазарет. Я подумав тоді, що він дитина. Згодом він трохи зміцнів, та все одно аж надто вже був щуплий. Зараз я дивився на нього із своєї засідки й думав, за що жив оцей карлик. Якби взяв він лопату або сапу, впав би за другим помахом. Він був неписьменний, щоб служити. Певно, влаштувався десь сторожем або в духані на побігеньках. Чоніа почав насвистувати «Собачий вальс» та ще й з варіаціями, і тоді мене осяяло. А-а-а, знаю, де він служив! У справника, до його дочок був приставлений, порав коней панночок. Але ж і на те потрібна сила?.. Отак я розважав себе й чудово почувався при тому, поки не почув у себе за спиною шурхоту. Обернувся, та що я міг побачити, коли, споруджуючи свою фортецю, не зміркував, що підійти можуть і з тилу, і ніякого отвору для спостереження не лишив. Які були щілини в дровах, у ті й пробував я хоч що-небудь та розглядіти. Нікого я не побачив, а шурхіт тим часом перетворився вже на виразний тупіт кроків — хтось підкрадався до мого сховку. А що як це господар по дрова прийшов, подумав я. Сполохає побачення та й мене застукає — що мені тоді казати, що робити? Аж ось в одну із щілин я побачив чиїсь руки й ноги: хтось стояв рачки. Обличчя і тулуба не видно було. Я розгубився. Намагаючись хоч що-небудь розглядіти, я мотався від однієї щілини до іншої, поки не вдарився головою об верхнє поліно, і дуженько-таки, скажу я вам. І раптом — от тобі й на! — я побачив Дату Туташхіа! Очі в нього були як кинджали — це я й раніше за ним примічав. Він дивився прямісінько на мій сховок. Очевидно, він почув шамотню всередині зрубу, не знаю, чи злякався, тільки в руці у нього був величезний маузер. Клянуся, якби з необачності він спустив курок, куля влучила б мені якраз поміж брів.