— Ану вилазь! — пошепки наказав абраг, але той шепіт видався мені сильнішим від грому — все з незвички.
Я розсунув поліна в задній стінці й виткнув носа, щоб Дата Туташхіа побачив мене. Ми мовчки дивились один на одного. Потім Дата сховав маузер за спину й на мигах спитав — що ти тут робиш? Я знаком пояснив — стежу за Чоніа. Абрага розібрав сміх, він навіть рота рукою затиснув. Я покликав його у свій сховок, звідси — пояснив — зручніше стежити. Він подумав-подумав і вліз до мене.
— Що тут діється? — прошепотів Туташхіа.
Я розповів йому все по порядку. Абраг засміявся, прикривши обличчя башликом. У нього була одна дивна риса: він або впадав у глибоку задуму, або веселився. Скільки не спостерігав я за ним у лазареті, ніколи середини він не знав.
Ми досхочу нашепотілися, але я так і не зрозумів, навіщо йому треба було стежити за Чоніа. Я губився в здогадах, чекаючи побачення Чоніа та Цуци. Може, в Туташхіа заговорив потяг до пригод, зрозумілий в абрагові, і цікавість привела його сюди? А може, помітивши, що Чоніа збирається ушитися з лазарету, він вирішив з обережності простежити за ним — чи не піде цей негідник у поліцію, відчувши щось підозріливе у них із Замтарадзе?
Туташхіа штовхнув мене ліктем: не зводь очей з Чоніа. А Чоніа й досі сидів на поліні, пильно дивлячись на дорогу, що вела до Поті. Кілька разів він навіть долоню прикладав до лоба. А тоді встав, обсмикнув на собі піджачечок, знову сів і, схиливши голову, поринув у думки. Мені здалося, він навмисне вдавав із себе людину, що знемагає від чекання. «Яке нудне діло звалили на мене»,— ніби промовляла вся його убога постать.
Невдовзі й ми помітили те, що з таким зусиллям намагався побачити Чоніа. Дорогою простувала здоровенна молодиця. На плечі хурджин — якраз на її зріст. У руці — величезний кошик.
Вона йшла, як слон на водопій, ступаючи статечно й важко.
— Таку дорідну молодицю вам доводилося коли-небудь бачити? — спитав я Туташхіа.
Абраг широко всміхнувся.
А молодиця йшла, як великий корабель. Порівнявшись з нами, спинилася. Чоніа ліниво підвів голову, оглядів жінку зовсім байдуже й грубо спитав:
— Чого це ти витріщилася на мене?
Жінка поставила кошика на землю і взялася в боки.
— Тебе що, чоловіче добрий, батько з матір’ю кланятися не навчили?! Чого витріщилася! Maбуть, такого ладного та гожого зроду не бачила! — одказала йому молодиця.
— Іди лишень собі, куди йдеш, а то я тебе!..— Чоніа підвівся, обсмикнув піджачок і заходив сюди-туди.
Походжав він з великим вдоволенням, але руками вимахував, як ненавчений перволіток.
— Ой матінко моя, а походжає ж як поважно отой курдупель! — щиро здивувалася молодиця й сказала: — Хлопчику, чий ти, га? Мене тут один чоловік мав чекати — де кущі та дрова у вільшняку.
Чоніа спинився, вглядівся в жінчине обличчя, зійшов з узбіччя й спитав обережно:
— Ти часом не Цуца Догонадзе, жінка Спиридона Сіорідзе, а йдеш до Бесіа Квішиладзе?
— Еге, так воно і є.
— Так воно і є, кажеш? А де ж твоя совість, скільки часу її жди! Бесіа твій погнав мене, ще й на світ не благословлялося. Вранішнім поїздом, сказав, приїде. Я — Чоніа. Давай, та швидше, що там передати треба, часу в мене обмаль!
Квішиладзевська Цуца огляділа Чоніа, обвела руками все кругом себе й щиро засміялася:
— Бери, та он скільки приперти звелів той дурень мій. Я яка жінка і то ледве тягну, а ти, горобчику мій, і з місця не зрушиш!..
— Годі базікати! За два рази заберу, як треба буде.
Квішиладзевська Цуца знову всміхнулась, взялася за кошика й спитала Чоніа:
— Ну, як там мої чоловіки живуть?.. Ходімо лишень туди, до дров, посидимо, розкажеш по порядку.
Молодиця поставила свою ношу прямо в нас перед носом. Чоніа вмостився з другого боку від хурджина й кошика. Поки Чоніа брехав про життя-буття Квішиладзе й Сіорідзе, молодиця витягла з хурджина варену курку, свіжий сир, копчену свинину й кварту горілки. Де й узялися дві гранчасті склянки. Цокнулися, випили.
Що говорено в лазареті про Сіорідзе, Чоніа, звісно, добре все запам’ятав. Інший наслухається всякої всячини про незнайому людину, а переказати так, щоб повірили, ніби сам він ту людину знав, нізащо не зуміє. Але в правдивості Чоніа сам чорт не засумнівався б. Та навіщо далеко ходити, навіть я повірив був, що вони із Спиридоном Сіорідзе друзі-нерозлийвода.
— Зголодніли, он воно що,— дійшла висновку молодиця. — А Спиридон, сучий син, знає, що Бесіа в чоловіки до мене набивається?
— Та ти що, сповна розуму? Вони ж повбивають один одного.
— Повбивають, аякже. У Спиридона ж, мабуть, і сивина вже в чубі?
— У твого Спиридона вже п’ять років, як на голові й волосинки немає, чому там сивіти, скажи мені?
— А звідки ти знаєш, що на голові в Спиридона п’ять років тому було?
— А як мені не знати, коли ми з ним на Аджаметській станції разом служили. Спиридон стрілочником був, поки в нього паровоз з рейок не зійшов. Я там шпалами відав. Як Спиридона прогнали, я хотів на його місце влаштуватися, та не взяв мене Ертаоз Ніколадзе.
— А що той у Аджаметі робив?
— Що робив? У Спиридона твого на ногах пальці лічив! А що ж йому було ще робити, коли він начальником станції був, Ертаоз Ніколадзе, та й понині, кажуть, там сидить. Давно я в тих краях не бував, може, й справді там, а може, й ні.
Квішиладзевська Цуца й Чоніа перехилили ще по скляночці горілки.
— Ти правду кажеш, Спиридон по шість пальців мав на ногах. Тільки одного я не второпаю: як це ти, чоловічок завбільшки з овечу бруньку, шпали на собі тягав?
Молодиця, заскаливши око, подивилася на Чоніа.
— Хвороба та недуга як опадуть, хоч кого здолають. Хіба я тоді такий був!
Молодиця подумала-подумала, хильнула ще скляночку, але Чоніа не дала — надто вже ти кволий, сказала, в чому тільки та душа тримається, звалить тебе з ніг, не дотягнеш моєї ноші до лазарету.
— Ну, то що ж він каже, Спиридон Сіорідзе, де пропадав стільки часу? — спитала.
— А нічого не каже. Мовчить собі. З твого Бесії слово честі взяв, що нічого тобі про нього не скаже.
Запала мовчанка. Чоніа невпинно кутуляв щелепами — жував і глитав. А жінка поринула в свої думки.
— А Бесіа мій скоро додому повернеться? Що лікар каже, коли відпустить?
— Лікар сказав, через два тижні ходитиме, от і прийде.
— Дуже вже ти брехати вдатннй, а такий миршавенький! — здивувалася квішиладзевська Цуца.— Годі, вставай. Перекладу з хурджина в оцей мішок, а ти вже хутенько, а то поки туди доповзеш, та назад, та ще раз сходиш, тим часом і поїзд відійде.
Молодиця швидко переклала з хурджина, ще ковтнула горілки, засунула пляшку в мішок Чоніа й піддала йому на спину.
— Ну, швидше!
Чоніа і впорожні був не ходок, а як він отакий мішок збирався доперти до лазарету,— було незрозуміло. Але жадібність і успішно здійснений задум, видно, додавали йому сил, і він закрокував на диво бадьоро.