— Що тут коїться? — закричав Хосро.
Чоніа дали понюхати нашатирю й привели до пам’яті.
— Та нічого такого, Мурмане-батоно, пожартував я трохи,— простогнав Чоніа й докірливо — Квішиладзе: — І як це жартів не розуміти?
— Ось, подивіться...— вигукнув Квішиладзе і враз осікся.
Мурман довго ждав, щоб йому пояснили, що тут скоїлося, та всі затято мовчали.
І на мене подивився Мурман. Знаком я пояснив йому, що все розкажу потім.
— Пустощів тут не допускайте. Обходьтеся без сварок! — сказав дядько Мурман і вийшов.
Вернулися в свою кімнату і ми.
Чоніа лежав під ковдрою, скрутившись калачиком, як пес. Перебравши всю провізію Цуци Догонадзє, Кучулоріа переносив її на нові місця: слухняно виконуючи все, що скаже законний власник, порозтикав харчі під ліжком і в його узголів’ї.
— Чоніа з’їли! — відзначив Замтарадзе.
Розіклавши все на місця, Кучулоріа поставив казан і почав готувати вечерю. Поки варилося гомі, Чоніа раз по раз, стогнучи й клянучи, вибігав на подвір’я. Щоразу це супроводжувалося жовчними кпинами Квішиладзе й Кучулоріа. Вараміа перевертався з боку на бік і тихо стогнав. Душа його була не на місці. Квішиладзе накрив на стіл по-царському, навіть по склянці горілки роздав. Наїлися досхочу. Потеревенили, пожартували, і стих лазарет.
Уранці мене розбудив Замтарадзе — він кликав до себе Чоніа.
Відсунувши занавіску, Чоніа зупинився на порозі.
— Підійди ближче! — сказав Замтарадзе.
Чоніа послухався.
— Що збираєшся робити з грошима, які Цуца Догонадзє передала Квішиладзе для лікаря? — спитав абраг.
Чоніа — на дибки, відмагатися, та раптом знітився і, засунувши руку за пазуху, витяг гроші Цуци Догонадзє.
— Звідки знаєш? — пошепки спитав він, подаючи їх Замтарадзе.
— Навіщо мені тичеш гроші, я що — Мурман Торіа?
Чоніа осікся.
— А як же бути?
— Треба хазяїнові повернути.
— А хазяїн хто, Квішиладзе чи батоні Мурман? — пошепки спитав Чоніа.
— Квішиладзе. Він повинен передати Мурманові.
— Утретє битимуть. Уб’ють мене.
Замтарадзе трохи подумав і, вагаючись, сказав:
— Не треба доводити до того, щоб тебе били. Ці гроші лікареві, але віддати їх має Квішиладзе.
— І вам не треба було доводити діло до того, щоб вас били... отам-о! — крізь зуби одказав Чоніа.
У Замтарадзе очі на лоба полізли.
— Де це, мій любий?
— А там, на Саірме.
Я нічого не розумів. Ясно було тільки, що Чоніа десь бачив, як били Замтарадзе. Інакше Замтарадзе мав би заперечувати, протестувати, а він мовчав, вдивляючись в обличчя Чоніа, і напружено думав про щось.
Чоніа ожив, розгубленість Замтарадзе була йому на руку, і, не гаючись, випалив:
— Коли Цуца мені гроші давала, вона сказала, віддай лікареві сам.
— Тоді однеси й віддай,— махнув рукою Замтарадзе.
Чоніа постукав у двері навпроти, до Мурмана, і ввійшов.
— Не кажіть Отії про нашу розмову з Чоніа,— попросив Замтарадзе.
Коли я після сніданку повернувся в палату, в Кучулоріа вже готове було вранішнє гомі. На стільці стояло чотири миски. Табуретку, на якій парував казан з гомі, він підсунув ближче до Квішиладзе, приніс сиру і, як це й повелося останніми днями, Квішиладзе почав ділити їжу, але в миску Чоніа нічого не вкинув. Він простяг руку під ліжко, витяг окіст і, понарізувавши тоненькі шматочки, порозкладав їх по мисках.
— Ткемалі засмачимо, отам стоїть,— сказав він.— Берегти треба, хто знає, як воно буде.
Кучулоріа свою миску поставив ближче до Вараміа. Він був явно не в дусі — очевидно, сподівався, що сніданок буде ситніший.
— Їсти разом будемо,— сказав він Вараміа,— Ложку з твоєї миски тобі, ложку з моєї — мені в рот, а то поки я тебе погодую, моє гомі вичахне, вже не той смак буде.
— А Чоніа чого не дали? — спитав Вараміа.
— Живіт у нього болить, не можна йому,— пирснув Кучулоріа.
— Учора мучився, сьогодні наче полегшало,— зауважив Вараміа.
— Чоніа мого, хвалити бога, удосталь покуштував. Так нажерся, що й на користь не пішло. Все — моє, і мені краще знати, кому давати, а кому — ні! — твердо мовив Квішиладзе.
— А хіба я кажу, щоб ти його своїм годував? — заступився Вараміа.— Гомі та сир — від лікаря Мурмана. Він на всіх дав. Що винен Чоніа перед богом і тобою — то одне. А гомі та сир йому належать, і його пайку ви повинні йому віддати. Коли вже йдеться про справедливість — ось воно, справедливість.
— Ти що, здурів? Яка там справедливість, годі патякати! — спалахнув Квішиладзе.
— А так-так,— заторохтів Кучулоріа.— Чого це ти заступаєшся за того негідника? Як це розуміти, га?!
— Я ніколи і ні за кого не заступаюся,— спокійно відповів Вараміа.— Що скаже лікар Мурман, як дізнається? Я за справедливість. Віддайте Чоніа його пайку з того, що дав Мурман.
І знову стихла палата.
— Що ще потрібно отому нещасному? — сказав я Замтарадзе.— Сам він без сторонньої допомоги шматка хліба в рота не може вкинути. Озлить усіх, і нікому буде його годувати. І жалітися він не буде, не такий це чоловік, швидше з голоду богові душу віддасть.
— Ось що! — зміркував тим часом Квішиладзе.— Кучулоріа, переклади з миски Вараміа шматок моєї свинини собі. Отак. Тепер іди сюди і це гомі поклади Чоніа.— Квішиладзе повитягав із своєї миски шматочки окосту й відсунув миску від себе.— Вараміа-батоно, я не їстиму гомі та сиру, які нам дав Мурман, мені свого вистачить, і я вдячний лікареві Мурману, він допоміг мені перебитися, поки в мене свого не було. Ну, як? Тепер справедливо?
— Отепер справедливо. Нехай так і буде! — згодився Вараміа, але видно було, що на такий поворот справи він не сподівався.
— Неси сюди свою миску, Кучулоріа. Дай спокій отим справедливим і чесним людям! — наголошуючи на кожному слові, промовив Квішиладзе.
Кучулоріа з’їв гомі з шматочком сиру й пожував маленькі шматочки м’яса. Квішиладзе уминав, аж за вухами лящало. Вараміа сидів на своїй постелі й сумно дивився в свою миску. Чоніа лежав спиною до всіх, не ворушачись, і, очевидно, міркував, що йому тепер робити. Нараз він схопився, пересів до Вараміа й підніс до його губів ложку гомі.
Увійшов Туташхіа.
— Вихололо все, Отіє-батоно! — зустрів його Замтарадзе.
— Ну й розписали тебе, бідолаху,— почули ми голос Вараміа.— Це ж треба так!
— І тобі, Вараміа, дісталося не менше. Їж та помовчуй.
— Найбільше за всіх і найболючіше за всіх перепадає завжди отаким вараміа, можете мені повірити,— тихо мовив Туташхіа.
— І все-таки твоя правда, Отіє-батоно,— озвався Мосе Замтарадзе трохи згодом.
Дата Туташхіа здивовано зиркнув на Замтарадзе.
— От і владналося все,— сказав Замтарадзе.— Як то кажуть, кожен цвіркун у свій запічок попав. Дивіться: Квішиладзе любить що солодше; солодшого йому й перепало. Кучулоріа — лисиця, такі з лакейства живуть. І він своє місце посів. Чоніа, правда, не дісталося, скільки він заслужив, але все-таки вибили йому бубну — дай боже. Тільки чесний Вараміа — нещасний. У справедливого хліб має бути, але самий тільки хліб — більше нічого. Подивіться, Вараміа нічого, крім гомі, й не дісталося. Вода сама собою ввійшла в свої береги. Так воно мало бути, так і склалося.
— Що так склалося — це правда,— мовив Туташхіа.— Та невже тільки так усе й має виходити? Вони зжерли один одного, і тепер вони вже не люди.
— Ти, Отіє-батоно, надто добре про людину думаєш. А вона он яка! — Замтарадзе кивнув у бік великої палати.— Які вони є, таке по собі й життя влаштовують. Ти перший сказав мені про це, і тепер я сам зрозумів — ніколи не треба втручатися в чужі справи і в чужу долю.
— Я не казав, що ніколи не треба втручатися. Я не втручатимуся доти, доки не зрозумію, що краще: втрутитись чи лишитися осторонь.— Туташхіа взяв книжку і пішов на балкон.
А в лазареті й справді запанував спокій. На другий день мій дядько призначив Квішиладзе прогулянки по годині тричі на день і зняв гіпс з рук у Вараміа.