Минуло ще днів три-чотири. Все йшло як і досі. Чоніа і Вараміа їли собі гомі та сир Мосе Замтарадзе, все ще гадаючи, що їх пригощає Мурман Торіа. Кучулоріа одержував з тих дарунків свою пайку, а Квішиладзе щоранку відрізував йому по шматочку м’яса. Зате сам Квішиладзе обжирався як міг і скільки влазило. Я спостерігав за ним, і в мене склалося враження, що він намагався якомога швидше з’їсти все, що одержав. Замтарадзе зовсім видужав, тільки трохи накульгував. Усе гаразд було із здоров’ям і в абрага. Минали дні за днями, і ніхто з хворих навіть слова не вимовив, наче заприсягайся мовчати.
Якось уночі, годині, може, о третій, у палаті пролунав крик Квішиладзе:
— Кучулоріа, засвіти лампу! Зараз же! Який сучий син пожартував, хотів би я знати! Засвіти лампу, швидко!
— Що сталося? Чого ти кричиш серед ночі? Яка муха тебе вкусила? — озвався Вараміа.
— Засвіти лампу, засвіти, Кучулоріа! — не вгаваючи, репетував Квішиладзе.— Стій, Чоніа, злодюга ти й падлюка! Ну, тепер не втечеш. Не смикайся даремно, не вирвешся!
У палаті вовтузились, дубасили один одного, та лампи, видно, засвічувати не квапилися.
Мосе Замтарадзе підвівся, засвітив нашу лампу й хотів був іти у велику палату.
— Постав лампу на місце і лягай, заради всіх святих,— крижаним голосом зупинив свого приятеля Туташхіа.
Замтарадзе здивувався, очевидно, не звик до такого тону, проте лампи не поставив.
— Переб’ють один одного і зжеруть самі себе.— Замтарадзе зустрівся поглядом з Туташхіа й осікся.— А ми сидітимемо склавши руки, так?
— І сидітимемо, поки не стане ясно, як бути.
— Ясно ніколи не стане,— сказав Замтарадзе, здаючись і ставлячи лампу на стіл.
— Несіть лампу, люди ви чи хто?! Ви що, не чуєте, що тут коїться?! — кричав Квішиладзе.
Я взяв лампу і вийшов у велику палату.
Вараміа сидів на постелі й дивився, витріщивши очі. Чоніа лежав на боці, долоня під щокою, і, єхидно мружачись, чекав розв’язки. Кучулоріа лежав ниць на підлозі, а його праву руку мертвою хваткою затис обома руками Квішиладзе.
Дядька Мурмана і Хосро тієї ночі в лазареті не було, їх повезли до хворого, досить далеко, а то швидше від Хосро ніхто не прибіг би на галас.
Квішиладзе відпустив свою жертву. Кучулоріа поволі підвівся, озираючись круг себе. Потім, зірвавшись з місця, вмить вискочив на балкон, і в нічній тиші шльопання його капців долинуло з дороги, що вела на Поті.
— А-у-у-у! — вирвалося в Квішиладзе.— Гадину я пригрів у себе на грудях, справжню гадину!
Мосе Замтарадзе розсміявся й знову влігся на ліжку.
— Стій, Чоніа, сучий ти сину! З моїх рук не вирвешся! — перекривив Чоніа Квішиладзе і, одвернувшись обличчям до стіни, додав згодом: — Якби Чоніа був здатний на таке, подивився б я на тебе!
Розвиднілося.
Ми з Датою Туташхіа стояли на балконі, стежили за моїми пацюками. У діжці їх лишилося двоє, і вже не було сумніву, котрого з них продадуть шкіперам. Туташхіа раніше від мене помітив молодого чоловіка, що йшов до лазарету, довго ще придивлявся і, збігши по сходах, пішов йому назустріч. Вони перемовилися кількома словами, і молодий чоловік пішов. Надвечір абраги осідлали коней і попрощалися з нами. (З тих пір жодного з них я не стрічав. Ось і все, що я знаю про Дату Туташхіа).
До Вараміа прийшов його брат, приніс силу-силенну всяких харчів, але Вараміа не схотів залишатися в лазареті, розплатився з Мурманом і, віддавши Чоніа все, що йому приніс брат, пішов.
Було по обіді, коли Квішиладзе, взявши патериці, спустився на подвір’я гуляти. Чоніа склав провізію, що її залишив Вараміа, все зв’язав, перекинув через плече й пішов собі в напрямку до Поті. Квішиладзе провів його поглядом, вернувся в палату, перевірив свої припаси, чи не прихопив хто з тих, що пішли, його добра. У банки, катхи, ворочечки, торбинки — в яку землі було насипано, в яку — попелу з грубки нагребено, а в одну Чоніа справив малу нужду.
Отак це було, і свідком тих пригод доводилося мені бути разом з Датою Туташхіа.
Розділ другий
І коли народ ступив на порочний шлях і малодушність взялася вершити те, що досі великодушність вершила,— сказали деякі:
— Хто нас годує і викохує, тих ми і називаємо своїми близькими!
І тоді примеркло Добро й умалів народ — бо ж у душі навіть найправедніших згинули благі зерна, а любов стала схожа з бур’яном на грунті сухому і неродючому. А сталося це тому, ідо багато було обложників, та мало обложених. І сподіялося:
Совість — звуком пустим і брязкотливим, а в устах утискувачів лайкою і обмовою; Сила — мечем, здійнятим на свою власну душу, і ярмом на ближнього; Доброта — ангельською личиною на виду диявола; Жінка — іграшкою пристрастей, блуду і безплідності; Друг — повірником у лиходійствах та пороках і побратимом у ницому страхові; Вітчизна — ареною користолюбців і порослою терням та дурманом нивою для сіяння лжі; Виноградник і Поле — місцем для присвоєння труда ближнього свого; Хліб та інше добро дісталися хабарникам і митарям; а весь Світ став царством заздрості й ненависті.
І коли збулося все назване, померкло навіть сонце, бо затьмило його сяяння золота. І став народ молитися ненависті й помсті, бо вони й стали його богом. А жерцем того бога і вершителем долі й справ своїх народ назвав дракона. Поживою його були плоть і серця людські. Дракон жер їх і не міг натлитися. Та був він, проте, не лише звіром, а й творінням божим, бо гніздився в глибині душі людської і сповнював усі її куточки.
Тоді зубожів Розум і страшні стали діяння його: вільний віддався в рабство заради хліба насущного; зняли ярмо з шиї вола й наклали на шию людині; рушили орди, спустошуючи землю, і забрали з собою наймудріших і найвродливіших, а інших обклали непосильною даниною; мудреці забули батьківські заповіти, і вміння читати зорі стало слугувати поневоленню душі людської; підлесники й безумці об’їздили моря і сушу, аби ще помножити багатство і розкоші своїх поневолювачів; псевдопророки та святоші навчили народ чаклунству і знахарству, аби задушити справжню віру; безумні спалили виноградну лозу і посіяли отруйні злаки, щоб ті, хто споживе їх, забули розум і совість.
І народ вочевидь бачив дракона яко живущого в палатах і садах, але шанував його не як звіра, а як стража Мамонового царства — йому ж і краю не буде, бо для маловірних і слабких духом був той дракон бажаний і улюблений, хоч живився він кров’ю і душами народу.
І прорік тоді Туташха:
— Згубила любов не її ж слабість, а сила ворогова, бо не було в неї пі гострого меча, ні крилатої стріли, ні залізних лат, щоби захистити надбання своє. Не буде ж сього! Бо не добром, не мудрістю, а лукавством завоював дракон світ, розтоптав вільність, вибавив мужність.
І сів Туташха на білого коня, здійняв списа до сонця і заприсягся віднині поражати й карати зло тільки силою, бо не був Туташха богом...
Граф Сегеді
...Розшук змушений класифікувати розбій за видами й різновидами, бо без цього не можна визначити і метод боротьби. Дата Туташхіа належав до абрагів. На підставі тривалих спостережень я можу сказати, що простий люд досить діяльно співчуває абрагам, і не лише тим з них, хто хоч один раз виявив себе народним заступником, а й тим, хто, рятуючи свою шкуру, пустив у переслідувачів кулю і втік. Таке співчуття зроджується на грунті вічного й перманентно діючого протистояння владі, незалежно від способу правління і правових умов. Кожен чинить опір владі притаманними йому засобами. Діапазон способів непідкорення і протистояння досить широкий — від приховування доходів і звичайних крадіжок до приковування абрага, котрий, відбиваючись, може схопитися за зброю. Названий психологічний стан людей зумовлений, з одного боку, загальним засновком: стихійною жадобою змін, розвитку, а з другого — конкретним мотивом, коріння якого треба шукати в матеріальній зацікавленості.
Якщо правильно, що близькі стосунки людей тримаються на тому, що вони одне одному потрібні, то згодитися треба й з тим, що слава абрага в народі зростає у тій мірі, в якій він заступається за народ, і як наслідок — зміцнюється його опора серед населення. Народ не відмовляє в допомозі навіть грабіжникам і вбивцям, але така допомога викликана переважно страхом. Допомога, надана абрагові, народному заступникові, живиться і страхом, і повагою. Допомога — це турбота, послуги, труд заради щастя абрага, вона ставить під загрозу власні інтереси, а часом і життя. Усе це разом і є тим, що називають любов’ю. У випадку з Туташхіа людьми керував страх і повага. Про нього турбувалися, через нього ризикували і зрештою починали любити, доти, звісно, доки були потрібні одне одному.