— Ну, як живеш-поживаєш, Дзобо-браток? — Туташхіа засунув руку в кишеню. Щось шукав.
— Та нічого, дякую, дядю Дато, живу собі помаленьку.
Ось я тобі олівця привіз, цілком пристойний олівець,— Туташхіа дав хлопчикові половинку олівця.
Дзоба радо схопив той недогризок, щиро подякував, а тоді послинив його язиком і спитав:
— А папір у тебе є, дядю Дато?
— От паперу немає, але іншим разом привезу неодмінно.
Хлопчик усміхнувся і раптом змінився на обличчі й сказав:
— Ти привезеш! Ти мене ніколи не обдурюєш. То батько мене вже скільки часу обдурює: поїдеш, каже, в Кутаїсі, в гімназію вчитися...
— Я дам тобі паперу, Дзобо. Багато паперу, цілий зшиток,— пообіцяв я хлопчикові.
Духан стояв на перехресті доріг і був для подорожніх єдиним притулком на цілу округу. Клаптик орної землі — ось і все володіння. Тому Дуру сам вів буфет, сам і куховарив, бо жінка в нього давно померла. Кіку прибирала, прала, прислуговувала за столом і стежила за спальними кімнатами. Дзоба виконував дрібні доручення, та й то зрідка, а так товкся в духані, навчався премудрості трактирної справи.
— Постояльців у вас багато? — спитав Туташхіа.
— Лише троє. Ось і ви втрьох завітали. Буде тепер шестеро. Поставимо в кімнати ще по тапчану, і ви добре відпочинете, — запевнив нас Дзоба.
Дивувало одне: тутешніми дорогами можна було йти дві години, і жодної душі не стрінеш, а в духані в Дуру завжди були постояльці. Якби хто й хотів обминути його, то не зміг би — верстов на десять довкруг не було жодного села.
Біля входу в духан Туташхіа спитав Дзобу:
— Які там люди?
— Бодго Квалтава і двоє його людей! — якось таємниче прозвучала відповідь Дзоби.
«Бодго Квалтава і двоє його людей!» — мене як громом ударило. Це ж ті розбійники, що обібрали в Поті грецьку шхуну, поцупили гроші й коштовності?! Може, звичайно, це інший Квалтава? Але який збіг!
Дата!.. Цей чоловік від когось ховається або чогось уникає. Дзоба сказав йому, що вони не проїдуть раніше завтрашнього обіду. Хто не проїде? Зрештою, зовсім не обов’язково, що цей Дата саме той абраг Туташхіа. Але чому тоді в мене з голови не виходить Дата Туташхіа? Цікавість і та Дзобина відповідь непокоїли мене, як дикого звіра, що напав на слід.
Почувши ім’я Квалтава, Дата Туташхіа завагався. Він не поспішав переступати порога, позадкував, пропускаючи вперед ченця, ще постояв і, ніби махнувши про себе рукою,— коли прийшов, то заходь,— сховав зброю, глибше загорнув бурку й пішов слідом за ченцем.
Увійшов і я.
Духан являв собою досить велику кімнату з чотирма столами попід стінами й маленьким прилавком Дуру — по ліву руку в кутку. Двоє дверей в одному кінці зали вели до кімнат для приїжджих. Справжніх дверей, власне, й не було — самі прорізи. В другому кінці була кухня й дві кімнати, де жила сім’я Дуру. Тільки-но Туташхіа переступив поріг, як духанник Дуру вийшов із-за прилавка, підійшов зовсім близько до нього й тихо промовив:
— Ласкаво просимо, Дато-батоно! Прошу вас!
Аж ось і Кіку з’явилася, стала поруч батька як господиня дому цього, вклонилася нам і вп’ялася очима в мої ящики.
Дуру явно не хотілося, щоб його особливу пошану до Дати Туташхіа бачили інші, але я стояв близько і не міг не помітити, що він запобігав перед абрагом. Духанники звичайних гостей зустрічають аж надто гречно; відвідувачів славнозвісних — з тим захопленням, непідробно щирим, з яким Дуру зустрів Туташхіа.
— Коли вони проїхали? — тихенько спитав Туташхіа, і я зрозумів, що там, на дорозі, він не дочув Дзобиної відповіді, а все через отих клятих жаб.
— Були, були вони вже, Дато-батоно. Тепер раніше завтрашнього обіду їх не буде,— повторив Дуру Дзобині слова й додав: — А ці тебе в очі не знають, питали, чи не бачив я коли-небудь Дати Туташхіа.— Дуру повернувся до дочки й загадав: — Іди до гостей, та всміхайся їм як Належить...
— У них великі гроші, дуже великі! — Очі в Кіку заблищали весело й жадібно.
Мої здогадки справдилися: мій супутник був Дата Туташхіа, а ті, що вечеряли в духані, «Бодго Квалтава і його двоє людей»,— відомі розбійники.
Ті троє посідали за столом так, щоб ні в кого з них двері не були за спиною. У кожного на стільці висіла бурка. Два вінчестери із зведеними курками були приставлені до столу, третій — до стіни. Усі троє були озброєні маузерами в дерев’яних кобурах, за поясом у кожного — по пістолету й кинджалу, розкішно інкрустованому коштовним камінням. Вони були виряджені як на свято, і яструбиний погляд їхній не обіцяв нічого доброго. За якихось п’ять секунд ці молодці могли порішити на місці душ п’ятнадцять.
І я, і чернець були мало знайомі з Туташхіа, і було б природніше кожному з нас сісти за окремий стіл. Але ні мені, ні ченцеві й на думку цього не спало! Ми сіли до столу Туташхіа, — ні, ми ховалися за спину Туташхіа. Ця думка запала мені в голову і тільки розвеселила мене.
Я відчув себе впевненіше і міг спокійнісінько роздивлятися цих небезпечних гостей. Бодго Квалтава було років тридцять п’ять. Другому — років двадцять чотири, може, двадцять п’ять. А третій був безвусий хлопчисько, високий на зріст, і поводився по-дитячому безцеремонно. Стіл у них аж угинався від страв, вино наливали у величезні келехи, і все їхнє застілля здавалося здибленим і нашорошеним, як стривожений їжак.
Не знаю, як чернець, а про себе скажу: мене дедалі дужче брав страх. Я забув про намулені ноги, про ломоту в плечах і втому. Страх навалювався на мене, і була хвилина, коли я ладен був схопитися й тікати, куди очі дивляться. Раптом у мене зринула думка, що Туташхіа зовсім не радий нашому товариству, що ось зараз він устане й пересяде за інший стіл. Певно, і чернець боявся цього. Ми разом глянули на Туташхіа. Він був спокійний і байдужий. Його спокій передався мені. «А, ну їх до біса,— подумав я.— Нехай у них хоч гармати, а на тому рожні шашлик з людського м’яса. Чого мені боятися, коли я нічого поганого їм не зробив?»
Квалтава і його приятелі теж пильно дивилися на нас, повільно переводячи посоловілий погляд з одного на другого. Потім взялися знову до трапези, і цим нібито все обійшлося.
А Дзоба тим часом потроху перетаскував мої речі. Великий важкий ящик вони втягли разом з Кіку. Вона підійшла була до нас, але враз її спостиг окрик Бодго Квалтава:
— Ану, дівко, йди сюди. Чого ти там не бачила?
— Зараз, батоно. Вислухаю гостей і підійду. Одну хвилиночку.
— Чи ти не чуєш, що я тобі кажу?! — знову закричав Бодго.
— Стривай, Бодго,— заступився молодший, котрого звали Куру Кардава.— Ти ж не знаєш... які то люди!
Квалтава не зважив на пораду Куру Кардава, витріщивши очі, він знову хотів кричати. Це помітила й Кіку, вона підвела очі, ніби просячи в нас вибачення і за тих гостей, і за себе, й поспішила до столу Квалтава.
Туташхіа, здавалося, навіть не помітив нечемності Квалтава. І сліду роздратування не можна було вловити в ньому. Він сидів з байдужим і очужілим виглядом.