Выбрать главу

Усе інше скоїлося за якихось десять секунд: Дуру вбіг у залу із зведеною двостволкою в руках. Дзоба відчував, що може статися нещастя: батько був такий розлючений, що міг убити.

— Відпустіть мою дочку, сучі діти! — закричав він і вистрілив.

Куру Кардава впустив маузер і схопився за праве плече.

Бодго Квалтава прицілився в духанника.

— Не стріляй, Бодго!..— крикнув Куру, але Квалтава вистрілив двічі.

Дуру крижем упав додолу, схопився за живіт і, корчачись, покотився по підлозі.

— Що ти наробив, Бодго... Навіщо вбив невинного? — мовив Куру.

— Зараз не час про це! — відповів Квалтава й закричав: — Казо, кинь ту шлюху!.. Одягайся негайно!.. Кому я кажу!..

— Від кого тікаємо? — Каза Чхетіа вийшов з кімнати, на ходу одягаючись і чіпляючи зброю.

Дзоба впав на коліна, з жахом дивлячись на вмираючого батька.

З кімнати Чхетіа вийшла Кіку. Вона йшла, поволі ступаючи, дивлячись кудись у простір мимо всіх нас, і белькотіла:

— Ось гроші, тату! Багато грошей. Ось вони, гроші, тату!..— і потрушувала капшуком, тим капшуком з золотими червінцями, що їх Каза Чхетіа висипав собі на долоню.

Вона підійшла, опустилась на стілець і так само дивилася кудись мимо. На підлозі корчився й стогнав Дуру.

У духан зазирнув Туташхіа, очевидно, хотів подивитися, чи не сталося чого в стрілянині.

Дуру побачив його і прохрипів:

— Ти осиротив моїх дітей... Твій гріх, Дато Туташхіа!..

Туташхіа зник, як тінь.

Дуру не промовив більше ані слова. Затих і сконав.

Бодго Квалтава і Каза Чхетіа витріщились один на одного, почувши ім’я Дати Туташхіа. І Куру Кардава остовпів, почувши це.

Знадвору долинув тупіт копит кількох коней.

Бодго Квалтава звів курок маузера й вискочив з духану. Його приятелі кинулися за ним.

— Він забрав наших коней!

— Ти навіщо погнав наших коней, Дато Туташхіа?

— Ану залиш наших коней!..

— Будемо стріляти!

— Ви — нікчеми, здатні стріляти лише в духанника! У мене ви не вистрілите, негідника. Не тієї ви породи, сучі виродки!

То була правда: розбійники жодного разу не вистрілили, вони й гадки не мали гнатися за ним. Лишилися біля входу в духан і нескліпно дивились, як Дата Туташхіа тікав з їхніми кіньми.

Каза Чхетіа забіг у духан, вихопив з рук у стеряної Кіку капшук і метнувся наздоганяти своїх.

Вони зникли й більше не поверталися в ті краї.

Дзоба одходив від заціпеніння, він знову тяжко заридав.

Кіку, навіть не відчувши, що капшук у неї відняли, все ще безтямно дивилася кудись у простір і бурмотіла:

— Ось гроші, тату! Багато грошей, тату!

Я повернувся в кімнату. Чернець так і не підводився.

— Вставайте, батюшко. Не час спати в день страшного суду!

— Коли людина грішить — господь німує! — мовив чернець і встав.

Ми винесли тапчан Дати Туташхіа в залу й поклали на нього небіжчика. Обидві кулі поцілили Дуру в живіт.

Чернець почав молитися.

У мене заболів живіт, і я вийшов надвір. Стояла спокійна ніч. На небосхилі червонуватим світлом горіла ранкова зірниця.

Я згадав, що у мене в кишені наган. Не роздумуючи і не вагаючись, я шпурнув його в дірку нужника. На серці враз одлягло. Якщо обшукуватимуть, подумав я собі, при мені вже не буде зброї. І понині не можу збагнути, як сама думка не те що вистрілити, а підняти зброю могла спасти мені в голову. Видно, щось підказало мені — якби я чинив опір, мені був би капець.

Помирати нікому не хочеться.

У тих краях я пробув ще рік. А може, й більше. Кіку після тієї ночі збожеволіла. Кілька місяців по тому Дзоба знайшов її в лісі, вона сиділа під вільхою. І була мертва. Як сиділа — так і померла.

Про дальшу долю Дзоби я не знаю. Казали, що його забрав до себе дядько з Кутаїсі.

Мабуть, він і забрав.

Граф Сегеді

...На той час Мушні Зарандіа вже працював на посаді офіцера особливих доручень. Нас було запрошено до намісника, ми прийшли в призначений час. Ад’ютант доповів, і нас прийняли без затримки. У кабінеті намісника на нас чекав один з помічників шефа жандармів — полковник Сахнов, він прибув з Петербурга. Його присутність не здивувала мене, бо вже три дні, як він жив у Тифлісі, хоч і не сповіщав нам про це. Це було більш ніж зневага до мене. Я про його приїзд знав з повідомлень агентури. На той час на Закавказзі не відбувалося нічого примітного, що потребувало б візиту такої поважної особи з Петербурга. Тому приїзд полковника Сахнова інкогніто викликав у мене цікавість. Відмінність нашого становища в службовій ієрархії не була надто значною і важливою для мене. До того ж він був людиною, що не мала великої ваги. Мені не раз доводилося переконуватись у його розумовій убогості. Висока посада, яку він обіймав, зумовлювалася тим, що хрещеникові великого князя прощалося все. На довершення всього скажу: коли згодом Сахнов подав у відставку, його місце посів Мушні Зарандіа; діяльність Зарандіа в Петербурзі почалася з тієї посади.

Я не міг не помітити, що серйозність, з якою тримався намісник, була вдаваною. Таємничість, яку напускав Сахнов, могла викликати тільки посмішку. Не було сумніву, що намісник і полковник мали намір провести нараду особливого значення. Щоб заволодіти моєю увагою, навряд чи треба було розігрувати таку комедію; очевидно, це стосувалося Мушні Зарандіа. Але, на свою біду, автори фарсу не знали, з ким мають справу; я тільки один раз глянув на Зарандіа і переконався, що він розуміє все. Він уже знав, куди спрямувати хід подій. Спрямувати, кажу я, бо не пам’ятаю жодного заходу, де справи, що його турбували, набирали іншого ходу, ніж той, якого бажав сам Зарандіа. В мені ворухнулася жалість до намісника й Сахнова, і власна добросердість потішила мене: бо ж милість до дурня — найперша ознака доброчесності. Як би то не було, а на душі в мене стало світліше, хоч усупереч усім нормам етики намісник не повідомив мене заздалегідь про справи, якими мали ми займатися, і, навіть заходячи до нього, я не знав, про що йтиме мова. Щоб дати уявлення про моє становище, скажу, що мене пойняла безтурботна цікавість і передчуття забави.

Ми люб’язно привіталися, перемовилися кількома словами про світські новини петербурзького й тифліського походження, перш ніж намісник запропонував почати, попросивши полковника Сахнова керувати нашим засіданням.

— Які ви родичі із злочинцем Туташхіа? — зразу ж спитав полковник Зарандіа.

На такий початок навіть я не чекав. Я помітив, що Зарандіа був дуже потішений глупотою полковника.

— Його мати і мій батько — рідні сестра і брат,— спокійно відповів він.— У Грузії — це найближча рідня. І він, і я виросли в сім’ї мого батька. Дата Туташхіа і його сестра Еле лишилися сиротами ще в ранньому дитинстві. І хоч я і Дата Туташхіа росли як рідні брати, мушу довести до вашого відома, що відтоді, як Дата Туташхіа пішов у абраги, я з ним не бачився жодного разу і не побачу його, якщо цього не вимагатиме мій службовий обов’язок.

Друге запитання, яке мав поставити чоловік з таким убогим розумом, як у Сахнова: в яких стосунках перебували на тон час Зарандіа та його двоюрідний брат, що пішов у абраги. Але Зарандіа встиг відвернути запитання, яке ще тільки готувалося. Сахнов мав такий вигляд, ніби він збирався сісти, а в цей час у нього за спиною забрали стілець. Щось подібне кілька разів і за інших обставин Зарандіа проробляв і зі мною. Тоді він пояснював це бажанням зберегти час, а насправді намагався внести плутанину в думки супротивника. Зараз, у розмові з Сахновим, він блискуче досяг цієї мети. Полковник довго сидів розгублений. Потім, отямившись і зазирнувши в папірець, що лежав перед ним, спитав:

— Чи правда, що брати єврея-контрабандиста, якого ми заарештували, піднесли вашій дружині діамантові сережки вартістю п’ять тисяч карбованців?

— Абсолютна істина! — потвердив Зарандіа, відкрив портфеля й почав щось шукати в ньому.