Дата Туташхіа справді прожив життя мученика й самітника, І, можливо, ми будемо близькі до істини, якщо визнаємо його добровільний прихід у в’язницю відображенням тих міфологічних моделей, згідно з якими кращим синам роду людського на шляху до досконалості довелося заглянути в страшну безодню. І знову в міфологічному плані: «І тоді полинула душа Туташха на небо й стала місяцем, а плоть лишилася на землі». Саме цими словами завершується текст епіграфів, і це підтверджує, що земне втілення Туташха — Дату Туташхіа — автор вважає особистістю, що піднялася до граничної духовної висоти.
І ще одне: вже з давніх часів грузинська література в кращих своїх зразках уміла провести своїх героїв через осягнення найглибших духовних істин, не завдаючи при цьому шкоди їхній психіці, вміла так розкрити перед цими героями найглибші безодні буття, щоб світ у їхніх очах не втрачав усієї своєї краси й не порушувалась прекрасна гармонія минулого й вічного. Продовженням цих традицій грузинської літератури є роман «Дата Туташхіа».
Усе сказане — це лише віхи, віхи на одному з можливих шляхів, які ведуть до розуміння цього роману. А щоб виправдати самі ці віхи, не можна не згадати в зв’язку з «Датою Туташхіа» і його автором таких слів Уїльяма Фолкнера: «Письменник повинен забрати зі своєї майстерні все, крім старих ідеалів людського серця — любові й честі, жалощів і гордості, співчуття й жертовності,— відсутність яких вихолощує і вбиває літературу... Я вірю, що людина не тільки вистоїть — вона переможе... Доля поета, письменника — писати про це. Його привілей у тому, щоб, звеличуючи людські серця, зроджуючи в них мужність, і честь, і надію, і гордість, і співчуття, і жалість, і жертовність,— які були славою людини в минулому, — допомогти їй вистояти. Поет повинен не просто створювати літопис людського життя: його твір може стати фундаментом, стовпом, який підтримує людину, допомагає їй вистояти й перемогти».
Реваз Тварадзе
Дата Туташхіа
роман
...І дано було людині:
Совість — щоби вона сама могла викривати вади свої; Силу — аби їй стачило снаги долати їх; Розум і Доброту на пожиток собі й близьким своїм, бо лиш те благо, що йде на користь ближнім; Жінку — аби піде не уривався й вічно жив рід людський; Друга — аби осягала вона міру свого добра і жертовності заради ближнього; Вітчизну — аби було їй чому служити і за що життя своє віддати; Виноградники й Ниви — щоби в поті чола трудитися, як і заповідав їй Всевишній; Хліб та Худобу всяку — аби прогодувати себе й наділяти ближніх своїх; і цілий Світ — аби було де все те вершити й величати любов ту велику, що й була господом богом її.
І, як було тут мовлено, так усе й збулося. Віра і звичаї батьківські сповнювали любов’ю тіло й душу людини. І був суддею над народом і правив ним чарівний юнак і статний лицар — Туташха[1]. Не будучи людиною в плоті, був він, одначе, духом людським, що в лоні душі пробував і в усі її куточки проникав.
І породила та віра розум, мудрість і проникливість у все суще: із зерня дикого виростила людина зерно, і хлібом насущним стало їй те зерня; степовому волові зігнула вона шию під ярмо, і потяг він покірно важкий тягар свій; і створила Людина колесо, і дорогами зв’язала племена, щоби поріднився між собою рід людський; вивчила вона рух світил і пізнала закони їх, і могла людина сказати близьким своїм: «Ось буде негода»; і вималювала обличчя Землі, і стало годі видно, де вода, а де суша, і які де стоять горн, і які де розіллялися моря; придумала письмена, щоби розказати про себе своїм нащадкам і зберегти для них свій досвід і знання; виплекала виноградну лозу й подарувала її творцю мудрості тієї.
І видів Туташху народ, як він у храмі пробував, але подібний був до людини і владаря, й дотримувався його заповідей як законів єства...
Переднє слово
Дитинство і юність мої минули в Тбілісі, в чотириповерховому будинку в Сололакі[2]. Глибокий напівтемний двір був оточений з трьох боків флігелями нашого будинку, а з четвертого — глухою стіною сусіднього. Граф Сегеді мешкав у одній кімнаті в напівпідвальному приміщенні нашого будинку. Колись, давним-давно, він був начальником Кавказького жандармського управління. У дев’ятисотих роках пішов у відставку і, геть усіма забутий, самотньо доживав свого віку. Подейкували, що в нього заслуги перед революцією і наша влада простила йому все минуле.
Шести-семирічним хлопчиком я знав про нього тільки те, що бачив: він рідко виходив із свого підвалу, коли я грався в дворі. До нього водили дітей, старших від мене й зовсім не знайомих мені. Деякі приходили самі. Сегеді навчав їх німецькій і французькій мовам. Він був високий, блідолиций, дуже худий дідусь, з прекрасною виправкою і посіченим зморшками обличчям. Незалежно від погоди і пори року носив чорне касторове пальто й котелок. Пальто було з плисовим коміром. Пенсне в залізній оправі й ковінька, що завжди звисала з руки, доповнювали його портрет. Ходив він неквапливо й легко, завжди нахиливши голову, і я довго не знав, які в нього очі. Взагалі я був чемний хлопчик, перший вітався з усіма, але Сегеді уникав, поки не став його учнем. Я боявся його — він схожий був на надгробок з чорного каменя.
Та настав час, і я із завмиранням серця постукав у двері підвального помешкання Сегеді.
— Прошу,— почулось у відповідь.
Я ввійшов нерішуче і, знітившись, завмер біля дверей, а вчитель устав і, всміхаючись, підійшов до мене.
— Сідайте, прошу вас! Вибачте мені великодушно, я залишу вас ненадовго.— Він простяг руку до незакінченої воскової фігурки, що стояла на письмовому столі.— Це моє маленьке захоплення, точніше кажучи — слабість, люблю ліпити, коротаю час. Не нудьгуйте, я зразу ж повернуся.
Сегеді пішов до комірчини. Його аж надто люб’язний тон збив мене з пантелику, я не міг уторопати, чи він жартує, чи каже серйозно.
В одному кутку кімнати від підлоги до стелі здіймалися полиці, заставлені восковими фігурками, завбільшки сантиметрів сорок кожна. І на столі стояли незакінчені фігурки. Сегеді саме виліплював їх. Не знаю, скільки їх було, але вони зображали людей різного віку, соціального стану й національності — жінки й чоловіки, веселі й нещасні, жалюгідні й горді, порочні й благородні, добрі й злі. Усі вони були мов живі. Здавалося, ось-ось заворушаться, заговорять, поперевертають тут усе шкереберть. І разом з тим увесь той стелаж був схожий на мумію, прихилену до стіни.
Мій учитель вернувся. Перший урок почався. Сім років учив мене граф Сегеді німецької мови й жодного разу не порушив делікатної чемності й приязної люб’язності. Наш час зліквідував суспільні стани, але я не пам’ятаю випадку, щоб до імені мого вчителя не додавали титулу «граф». Гадаю, що завдячувало цьому не його походження, а поведінка, його манера триматися з людьми.
Граф Сегеді помер дуже старим. Заснув і не прокинувся. Незважаючи на похилий вік і кволе тіло, він до останнього дня життя зберіг здоровий розум і ясну пам’ять.
Крім учнів, ніхто до нього не ходив; вони перші й дізналися про смерть графа. Комісія з мешканців нашого будинку знайшла в його квартирі певну суму грошей. Їх цілком вистачило на похорон. Описали майно: постіль, три пари білизни, повсякденний одяг, ковінька, посуд, паноптикум воскових фігур і великий стос списаного паперу. Колишній начальник Кавказької жандармерії більше нічого не залишив по собі.
Підвал опечатали. Почалася нескінченна судова тяганина, кому має дістатися «квартира» Сегеді. Я вже не пам’ятаю, та це й не цікаво, хто з ким судився, на чиєму боці була правда і хто зрештою поселився в підвалі. Скажу тільки, що, поки правосуддя доходило справедливого рішення, всюдисущі хлоп’ята перетворили підвал на місце своїх романтичних ігор і, звісно, не зважили на те, що майно покійника з доскіпливою точністю було описане в якомусь там акті. Воскові фігурки мали тепер нових власників. Голуби з аркушів графового рукопису табунами пурхали в небі нашого двору. Двірник, бувало, сварився з дітьми, що вони засмічують подвір’я, та на нього ніхто не звертав уваги, поки хлоп’ята не влаштували в підвалі пожежі і в діло не втрутилися пожежники з брандспойтами. Не знаю чому, але тільки після тієї події я зважився ввійти до помешкання свого покійного вчителя і тоді вперше зрозумів, що означало слово «погром».