Якось уночі, місяць чи два по тому, на дорозі з Ахалеснакі до Зугдіді на багатого офіцера та його денщика напало двоє розбійників. Офіцер розпрощався з гаманцем, кіньми і прекрасною зброєю (шабля, кинджал, револьвер), інкрустованою благородним камінням. А денщик відбувся кількома штурханами за те, що вирушив у таку далеку подорож з трьома карбованцями в кишені. Зарандіа зразу ж прибув на місце злочину. Почерк пограбування без сумніву показував на Сарчимеліа. Ім’я грабіжника назвав і денщик — Ража Сарчимеліа! Тепер усе залежало від того, як пощастить, і від терпіння — привезе чи не привезе посередник до Тріандофіліді награбоване, а якщо привезе, то коли. За її домівкою почали стежити, дуже обережно й делікатно. Протягом десяти днів у лихварки побувало сім душ. Під пахвою в одного з відвідувачів стирчав згорток, у якому вгадувалася зброя пограбованого офіцера. Неважко було встановити, що із семи шестеро — звичайні клієнти лихварки, а сьомим був власник кав’ярні в Сухумі. Йому дали відійти кроків на сто і привели до слідчого в поліцію. Низькорослий, миршавенький чоловічок виявився міцним горішком і ніяк не міг визнати ні згортка, якого приніс мадам Тріандофіліді, ні навіть її самої. Різки і обіцянка відпустити зробили своє діло. По тому Зарандіа одержав від слідчого свідчення, згідно з яким Ража Сарчимеліа ховав награбоване в домовленому тайнику, а звідти власник кав’ярні переправляв його Євтерпії Тріандофіліді або в інші місця за проценти, що відраховувалися від награбованого. Виявили й інші адреси, знайшовся й чоловік, який повідомив, що в сховку з’явився награбований товар і його треба забрати.
У підвідділі Зарандіа від власника кав’ярні взяли підписку про нерозголошення, взяли завдаток, змусивши принести всі коштовності, які в нього були в домі, і, запевнивши, що простять злочин, якщо він і справді мовчатиме, відпустили на волю, наказавши, проте, не поривати стосунків з Ражею Сарчимеліа.
Тим часом Зарандіа разом зі своїми підлеглими розмовляв з панею Тріандофіліді в її власному домі. Один з підлеглих і був тим багатим офіцером, якого пограбував Сарчимеліа. Троє інших, нижчих чинами, робили обшук; офіцерську зброю знайшли одразу, бо заховати її хазяйка не встигла, але сховок вона так замаскувала, що знайти його ніяк не щастило. Проте Зарандіа це не турбувало. Він не мав сумніву, що змусить свою підслідну зробити все, що треба для здійснення плану.
Поєдинок слідчого вищого класу й досвідченої злочинниці тривав чотири доби. Видно, Гермес наділив Пандору лише малою часткою підступності, хитрощів, брехні й красномовства. Все пішло на мадам Тріандофіліді, але, на її біду, крім цих якостей, у неї за спиною нічого зараз не стояло. А Зарандіа, навпаки, крім витонченого професіоналізму й бездоганної чесності, мав у своєму розпорядженні солідний том донесень розшукного відділення й точно зроблені висновки з тих матеріалів, щирі зізнання чоловіка, який згодився за добрі гроші посидіти у в’язниці з приводу історії з мануфактурою, і вичерпні зізнання власника кав’ярні, підкріплені цілим списком клієнтів та співучасників лихварки; був і речовий доказ — зброя пограбованого офіцера та всяке інше. Отже, перед Євтерпією Тріандофіліді постала реальна загроза не лише втратити майно, нажите ціною постійного страху та риску, а й опинитися у в’язниці на досить тривалий строк. Люди з її моральними принципами в таких ситуаціях ідуть на будь-які компроміси, аби врятувати шкуру. Євтерпія Тріандофіліді, як виявилося, не була винятком, вона пішла на так зване щире зізнання й виявила в цій ролі стільки старанності, що навіть сам Зарандіа часом розгублювався, хто перед ним — звинувачена чи обвинувачка.
Ця операція дала казні прибутку двісті шістдесят тисяч карбованців: дев’яносто було конфісковано в Сарчимеліа, пайка Євтерпії Тріандофіліді становила сто сімдесят тисяч. Проте мадам Тріандофіліді залишилася володіти рухомим і нерухомим майном та векселями на десять тисяч карбованців, виданих на проценти. Вона дістала запевнення намісника, що її простять, та ще й маленьке місячне жалування таємного агента сухумської поліції. Зарандіа дістав те, чого хотів,— Євтерпія Тріандофіліді через власника кав’ярні надіслала Ражі Сарчимеліа добре складеного листа, в якому сказано було, що весь капітал їхнього альянсу захопили Буду і Лука Накашіа!
Це був другий кут трикутника.
Мої службові обов’язки давали мені можливість добре вивчити будні кавказького життя. До мене доходило все більш-менш значне, і надто курйозні пригоди також. Охочих посваритися й побитися вистачало скрізь. Та сім’я Тодуа з мегрельського гірського сільця перевершила всіх. У сім’ї було шість душ: батько — Дороте Тодуа, мати — Нуца, вроджена Накашіа, і четверо здоровил, один за одного сильніших. Традицію створив Дороте Тодуа. Він ще замолоду вславився відчайдушним забіякою і неабияким майстром кулачного бою. Бійки були головним захопленням у його житті, його духовним поживком, це була пристрасть, що доходила до фанатизму, і, поки сил стачало йому битися, він не заводив сім’ї і гадки не мав жити, як усі, а тинявся собі по світу, шукаючи пригод. Бив і бував битий. Поки літа не взяли свого. В сорок років у нього вперше з’явився гурт, у сорок п’ять — жінка з дому Накашіа, в п’ятдесят він почав навчати кулачному бою чотирьох своїх хлопчиків. Дітки вдалися в батька, та набагато перевершили його. Через це уславилася й жінка Нуца Накашіа-Тодуа, і не лише як дружина й мати відомих майстрів кулачного бою, а найбільше як зцілителька, що вміла робити мазі й натирання від ударів, синців, наривів. Була вона і костоправом, вправляла вивихи й переломи. Одне слово, сім’я Тодуа була грузинським варіантом англійських Hooligan’s, з тією лише відмінністю, що всі вони були працьовиті й серед тодішніх селян вважалися заможними.
Та одним відрізнявся батько від синів: Дороте Тодуа любив у бійці помірятися силою, цінував у ній гру, змагання, азарт, як на нинішні уявлення, він любив спорт. Його синів приваблювала в бійці можливість принизити противника, познущатись, поглумитися над слабшим. Досить було їм з’явитися десь на весіллі, на гульні, скрізь, де збиралися люди,— всі, хто знав братів, поспішали піти звідти з богом. Не підеш — станеш їхньою жертвою. Отому й ворогів у них було тьма. Образу стерпить не кожен,— усі брати по одному разу, а то й по двічі бували поранені, хто кинджалом, хто кулею. Батько часу не шкодував — навчав їх уму-розуму, але брати від свого не відступали. Старому набридло, він махнув рукою: пас свій гурт і додому заявлявся рідко.
Дату Туташхіа звели з Дороте Тодуа вівчарські стежки. Вони глибоко шанували один одного: Дата Туташхіа поважав у Дороте старшого за віком, за високим благородством і добротою. Тодуа цінував Дату як преславного й справедливого абрага. Кілька разів Дата Туташхіа гостював у сім’ї Тодуа. Молодші Тодуа, зухвальці вдачею, намагалися запанібрата бути з абрагом і одного разу десь на гірських пасовиськах, коли у курені в Дороте Тодуа була гульня, за дрібницю причепилися до Туташхіа. Забіяки низького штабу аж надто полюбляють зачіпати таких людей; з одного боку, вони розраховують на витримку й небажання встрявати в марну бійку, а коли терпець і ввірветься,— все одно бою до крайності такі люди намагаються не доводити. А з другого — побити одну знамениту людину вигідніше, ніж десяток нічим не примітних людців. Це психологічний капітал, що пускається в обіг наступних бійок. Чіпляючись до Туташхіа, брати сподівалися, вклавши капітал малий, придбати великий. З поваги до Дороте Тодуа Туташхіа терпів до краю. Та брати лізли в бійку і таки поколошматили серйозного чоловіка. Угамувати їх зброєю, і навіть більше, ніж угамувати, абраг міг дуже легко, але він вирішив перетерпіти і, змивши з обличчя кров, сказав, відходячи: «Я ще побачу біду, яку ви на себе накликали!» З тих пір Дата розірвав усі стосунки з сім’єю Тодуа. Не минуло й двох років, як усю сім’ю Тодуа, крім старого, що бродив десь із своїм гуртом, вирізано за одну ніч — чотирьох братів і матір! Видно, вбивці поспішали — один з поліцейських, що прибув на місце злочину, підняв загорнуті в квітчасту хустку прикраси й непомітно сховав їх у кишеню. То були Нуцині прикраси. Не вдаючись у подробиці, скажу, що ще через рік прикраси разом з хусткою перекочували до сейфу повітового поліцмейстера. Про це доповіли Зарандіа. Він наказав не повідомляти Дороте Тодуа про знахідку, поки не розкриють злочину.