Та одна річ — хотіти, а друга — зробити. Розшукати Дату Туташхіа Сарчимеліа було так само важко, як і поліції. Робота щодо компрометації Дати Туташхіа, хоч і повільно, але вже мала свої наслідки, і досить промовисті: в багатьох місцях, де колись зустрічали абрага з розкритими обіймами, він тепер не з’являвся; двоє чи троє колишніх його шанувальників сказали йому прямо у вічі, щоб на їхню повагу й довіру він не сподівався. Іншим такої сміливості не стачило, але Дата Туташхіа сам відчув холод і розірвав давню дружбу. Він ні перед ким не виправдувався, не спростовував чуток і не удостоював нікого своїми поясненнями. Був тільки один випадок: ігуменя жіночого монастиря дуже різко, як дозволяють собі лише ортодокси, звинуватила його в гріхах, які йому приписували.
— Я не та людина, матінко, щоб піти на таке! — тільки й мовив він їй.
І Датина відповідь, і його спокій спантеличили ігуменю.
— Люди повірили,— сказала вона уже не так упевнено.
Щоб версія, яку пустив Зарандіа, перетворилася на аксіому громадської свідомості, треба було зовсім мало. Хустка з прикрасами й спалений будинок Туташхіа перетворили невиразні балачки на факт, реальності якого вже ніхто не заперечував. Туташхіа побачив, що в людських очах з благородного абрага, якого всі шанували і якому співчували, він перетворився на злочинця, заюшеного кров’ю неповинних жертв. Йому не лишалося нічого іншого, як узяти на себе тягар вигнанця й самітника.
А Ража Сарчимеліа нишпорив, як шакал,— усе шукав його. У Туташхіа ще збереглися то тут, то там прибічники, люди із світлою і тверезою головою. Сарчимеліа обійшов їх усіх, умовляв влаштувати йому побачення з Датою. Туташхіа, звичайно, ці прохання переказували, але відповідь до грабіжника так і не доходила. Він не вгамовувався — шукав. Кінець кінцем чи то Туташхіа обридло ховатися від Сарчимеліа, чи то нові ідеї з’явилися в нього, але він призначив розбійникові побачення в Бандза, в хатинці сліпого Мордухая. Сарчимеліа прийшов після півночі. Двері були незамкнені, відчинив і ввійшов. Мордухай лежав на тапчані. Нічний гість його не здивував, але і вставати він не подумав, а лежав, простягнувшись, і був схожий на мумію.
— Привіт тобі, Мордухаю.
— Дай тобі боже здоров’я, якщо заради доброго діла ходиш по світу,— Мордухай показав рукою на другий тапчан — старий, давав розбійникові нічліг.
Більше він не мовив ані слова. Туташхіа змусив чекати себе три доби. Видно, кружляв десь поблизу, видивляючись, чи немає пастки. Лише третьої доби Мордухай заговорив. «Прийде»,— сказав він, відчувши, що розбійникові терпець уривається.
Туташхіа прийшов, коли Сарчимеліа спав. Перед його приходом Мордухай непомітно витяг з карабіна та револьвера розбійника патрони, поклав їх на стіл. Туташхіа скинув бурку. Влаштувався на лаві біля грубки. Мордухай розпалив вогонь, і коли затріщали дрова, розбійник устав, протер очі й сказав.
— Дай бог здрастуватися, Дато-батоно, але я пішов би звідси, якби ти й сьогодні не заявився.
Туташхіа нахилив голову. Розбійник не зрозумів, чи відповідав Дата на його привітання, чи щось інше було в нього на думці. Тримався Сарчимеліа браво — йому хотілося справити на Туташхіа враження людини хороброї і сильної.
— Я хотів би поговорити з тобою віч-на-віч,— мовив розбійник і показав очима на Мордухая.
Туташхіа помахав кистю руки, і Сарчимеліа зрозумів, що наполягати не слід.
— Скажу тобі зразу, Дато-батоно, не за тобою була правда тоді, коли на дорозі ти відбив у нас людей, яких ми взяли, але я зла в душі не тримаю. І то брехня, що говорять про мене, нібито я злигався з Бечуні Пертіа. То все вигадки! — Сарчимеліа зачекав відповіді Дати Туташхіа, але абраг мовчав, дивлячись в обличчя співрозмовника, освітлене вогнем.
Сарчимеліа вже подумав, що Туташхіа мовчить, бо пригнічений твердістю його тону, але в абраговій позі — тільки втома і спокій.
— Дато Туташхіа,— заговорив він, уже хвилюючись,— ні ти, ні я не зацікавлені у наших з тобою чварах. У нас спільний ворог, і якщо нам разом притиснути його, ліпше буде.— Сарчимеліа знову замовк, чекаючи, що скаже Туташхіа, але відповіді все не було.
До розбійника, видно, дійшло, що не так пішла його мова, і він зніяковів:
— Дато-батоно, Накашіа спалили твій дім. Тебе знайдуть — уб’ють. Я в Сухумі в однієї жінки гроші ховав — Накашіа їх забрали. А було тих грошей стільки, що за них отаких будинків, як твій, сотню можна поставити — не менше!
І знову — аніякісінького враження. Жоден м’яз не ворухнувся на обличчі в абрага. Він так само, не зводячи очей, дивився в обличчя Сарчимеліа.
— Давай разом вимагати в них кожен своє. Я гадаю, так буде краще,— мовив Сарчимеліа.
Мордухай сів біля Дати. Розбійник утупився в сліпого, ніби поглядом хотів змусити його витягти з Туташхіа хоч слово. Звичайно, погляду цього Мордухай не міг бачити, і жодного слова він не сказав, але розбійник відчув, що старий ось-ось змусить його піти звідси.
— Ти що гадаєш, Дато-батоно, я розправлюся з братами Накашіа, а ти й пальцем не кивнеш? Може, так воно й вийде, та все одно твої гріхи на тобі й висітимуть. Ти послухай лишень, що про тебе люди кажуть. Ти ж розумний чоловік! — Сарчимеліа аж захлинався словами.
А Дата все ще мовчав. Розбійникові зовсім увірвався терпець.
— Дато-батоно, тільки тебе послухають Накашіа. Допоможи мені забрати в них гроші, і половина — твоя.
Млява усмішка майнула на обличчі в Туташхіа, а може, іскра мигнула в його очах і згасла. Сарчимеліа зрозумів, що його задьористий тон давно вже перейшов у благання, що не піде з ним Дата Туташхіа до братів Накашіа, але все одно розбійникові хотілося почути від Дати хоч слово!
— Іди, Ражо-брате, своєю дорогою,— промовив Дата Туташхіа.
Мордухай пошарив по столу руками, намацав патрони й подав їх розбійникові. Сарчимеліа зачекав якусь хвильку, перш ніж устати, порозтикав зброю і вийшов.
Почувся гавкіт сусідських собак, спочатку поблизу, потім здалеку. Невдовзі все стихло.
Увійшов у хату Ісак — Мордухаїв онук. Він почав готувати вечерю.
— Усе це одних рук діло, Дато,— сказав Мордухай.— Одна голова придумала; усе якось одне до одного.
— Хто ж вона, та людина? І чому такі розумні йдуть до неї на службу, хотів би я знати? — спитав Дата Туташхіа.
— Кожному своє. Бог багатьом дав розум, а тямущістю обдарував небагатьох. Яка тяма в людини, такі її й діла. У тих, про кого ти кажеш, погана тямущість. То які ж мають бути діла їхні? — мовив Мордухай.
Дата потер руки, подивився на вогонь і сказав:
— А коли ти жити починав, Мордухаю-батоно, що ти тямив?
— Вигоду та прибуток.
— Ну, а потім?
— Потім зрозумів, що все те — прах, та нічого кращого мені не трапилося, і тоді пішов до краю — збирав і множив нажите. І отак мало не до ста років.— У грубці сичала сира дровина.— Гарне їв, гарне пив, у гарному одязі ходив, але на другий день про це вже не пам’ятав. Усе перетворювалося в ніщо.— Мордухай змовк і задумався.— А знаєш, що з усього того в пам’яті лишилося?.. Якось у Мартвілі на базарі хлопчик козу продавав. Одежина на ньому була така брудна й порвана, якої я зроду не бачив. Торгувала козу старенька вдова: мор вибив усю сім’ю, лише онук зостався, немовля. Щоб виходити його, і купувала вона козу. Слізьми вмивалася — просила хлопчика продати худобину за шість гривеників, більше в неї й гроша не було! А хлопчина — нізащо. Я саме черкеску продавав там, дісталась вона мені дешево. Оддав я хлопчикові черкеску даром, нічого не взяв. Забути не можу його очей: і вірити не вірить, і радий до смерті, а здивуванню — краю немає. І ще пам’ятаю: взяв він у мене черкеску — зразу ж віддав старенькій козу за шістдесят копійок. Я — йому. Він — їй.