Туташхіа одірвав нарешті погляд від вогню й перевів на сліпого Мордухая.
— Пробував я по-твоєму. Сам знаєш, скільки разів пробував.
— Ну й що?
— Кого я одягнув-озув, той мене роззув-роздягнув. А не мене, то іншого, це вже однаково,— Туташхіа перевів погляд на сліпого Мордухая й налив собі горілки.
— Ну, а коли б не одягнув, не озув, що ж, ти гадаєш, та людина не пустила б іншого голим по світу? Чи навіть тебе — теж однаково?
Запала тиша. По тому Туташхіа мовив:
— Цього мені на думку не спадало.— І вихилив чарку.
Скінчили їсти. Туташхіа запалив люльку.
— Не піде він сам до братів Накашіа,— сказав Мордухай,— сміливості не вистачить. Але й спокою він не матиме, поки не помститься.
Ісак прибрав посуд. Витер на столі.
— Знайди, брате, Буду Накашіа,— сказав Дата Ісакові,— розкажи про все. А то сьорбнуть вони горя від того шакала.
На світанку Ісак набрав дрібного товару й вирушив у дорогу по гірських селах, але брати Накашіа замітали сліди, як ніколи раніше, спробуй знайди їх. Не встигли Датині слова дійти до них, як сталося те, чому судилося статися: Сарчимеліа вистеріг їх і одним пострілом убив Буду на місці. Лука, подумавши, що то поліція, втік. Сарчимеліа прийшов до посередника, помирився з поліцією, згодився служити і через два тижні вийшов полювати на розбійників.
Лука Накашіа ховався ще кілька місяців, час від часу повертаючись додому,— погостює з тиждень і знову йде в ліс. Отак він потроху звик до домівки. І ми його не турбували. Нарешті йому й зовсім обридло гратися в козаків-розбійників, і він взявся за мотику.
Як і було між ними домовлено, Туташхіа через місяць з’явився в хатині сліпого Мордухая. Гість привітався, сів, далі — ані слова. Старий зрозумів, що Дата знає І про вбивство Буду Накашіа, і про все інше.
— Що Сарчимеліа пішов служити поліції і тепер ганяється за абрагами — ти знаєш? — спитав господар.
— Знаю. Вивели з пацюка людоїда!
Мордухай не зрозумів, про що мова, й питати не став.
Трохи перегодом Туташхіа стиха спитав:
— Мордухаю-друже, скажи, що робити людині, котра не знає, як бути і як жити далі?
— Ваша віра дає вихід, ліпшого від якого в інших вірах немає нічого,— монастир!
Дата похитав головою:
— Усі релігії і наше євангеліє мені зрозумілі доти, доки вони говорять людині, якою їй треба бути. А що далі від цього — нікуди не гоже і нікому не потрібне. І ось що дивне, в ченці йдуть, щоб на цей непотріб себе марнувати. А для добрих справ треба жити мирським життям. Ото буде правильно. Чернецтво не для мене. Піду.
— Куди?
— Зі мною і навколо мене стільки всього відбулося, що не зрозумію я тепер, як жити й що далі робити. А знати треба, без цього не можу. Хочу глянути на все здалеку. Може, там, куди йду, зрозумію, що робити. Може, чекає на мене там те, чого шукаю? Піду подивлюся.— І трохи згодом Дата Туташхіа додав:— Мордухаю-друже, треба мені, і неодмінно сьогодні, десять тисяч. Якщо не вернуся — плакали твої грошики; а як тебе живим не застану — оддам Ісакові. А як обидва живі будемо,— неодмінно поверну, ти ж мене знаєш.
Сліпий Мордухай мовчки встав, узяв костура і, вернувшись через чверть години, поклав перед Датою Туташхіа гроші.
Іраклій Хурцідзе
— Того ранку після нічної гулянки я сидів у своєму кабінеті й гортав газети. Але рядки розпливалися, голова розколювалась, і я нічого не тямив. Найпростіше було лягти в постіль і добре виспатися, але замість цього довелося теліпатись у контору на побачення з клієнтом. Побачення призначено було на годину дня. Суперечка виникла за якийсь там клаптик землі й тяглася вже вісім років. Обидві сторони пройшли псі судові інстанції, але ніхто не міг довести свого права на землю. Нескінченні позови й судова тяганина геть повимотували всіх, і саме цю обставину я сподівався використати, щоб якось примирити їх.
Юридичну контору я завів років шість-сім тому. Контори як контора: двоє присяжних повірених, нотаріус, двоє комісіонерів і кілька дрібних службовців. Бравсь я за найрізноманітніші справи: складав документацію при великих комерційних угодах, був посередником у купівлі-продажу, вів комісійні справи., Не скажу, що я був дуже багатий, але грошей було досить для безтурботного парубоцького життя. І хоч мені вже виповнилося тридцять п’ять років, але весь свій вільний час я марнував аж надто легковажно: пив-гуляв, грав у карти й розважавсь як міг. На це, звісно, витрачалися кругленькі суми, і я їх тринькав, ніскілечки не шкодуючи за тим. Місяців два на рік я проводив за кордоном, їздив у Москву, їздив у Петербург. Звичайно, здебільшого то були суто ділові поїздки, які я здійснював з ласки своєї юридичної контори, не відмовляючись при тому від утіх нашого швидкоплинного життя. Коротше кажучи, я був на той час досить відомим адвокатом, що мав цілком пристойний успіх. Само собою зрозуміло, що двері до вельможного панства тодішнього Тифліса були для мене завжди відчинені, хоч я рідко коли користувався своїм становищем і переступав їхній поріг. Тому, певно, що я ніколи не надавав особливого значення чинам і посадам — у мене було своє мірило для людей, свої міркування.
Так що я розказував? — що сидів після нічних розваг у конторі й чекав клієнтів. Аж ось увійшов секретар і доповів:
— Турецький підданий. Родом лаз[18], дворянин-землевласник, пан Арзнєв Мускіа — наголос на «а».
— Арзнєв Мускіа? Наголос на «а»?
— Так, пане.
— У якій справі?
— Він хоче купити маєтки в Картлі та Кахетії — сади, виноградники.
Хоч такі угоди укладалися в основному через дворянський банк, я не дужо й здивувався: моя юридична контора що не день, то ставала популярнішою, і поява цього клієнта була ще одним свідченням того.
— Запросіть... через десять хвилин! — сказав я секретареві, бажаючи піднести в очах нового клієнта значення фірми, хоч, мушу сказати, мені самому важко було витерпіти десять хвилин, бо дуже кортіло побачити пана Мускіа.
Річ у тому, що в той час земельні проблеми здавалися мені надзвичайно важливими, вони торкалися не лише приватних, а й національних інтересів. На той час грузинські дворяни продавали свої маєтки. Купували їх здебільшого великі землевласники, але не грузини, і я вважав за патріотичний обов’язок врятувати землю якогось зубожілого дворянина, а з ним і скарби моєї країни від чужоземця. Саме тому прихід лаза схвилював мене, і я перебирав у пам’яті все, що зможу запропонувати цьому, як мені здавалося, рятівникові наших земельних угідь. Ну, звичайно, я не міг не думати і про те, щоб гідно зустріти свого багатого співвітчизника, та ще й патріота, не принизити себе в його очах.
Та ось секретар відчинив двері і, пропустивши лаза вперед, представив його мені. Я вийшов з-за письмового столу, подав йому руку:
— Адвокат, князь Хурцідзе. Прошу вас сідати. Я до ваших послуг! — Я попросив секретаря залишити нас.
Гість сів у крісло, а я вернувся до свого столу. Пан Арзнєв Мускіа пильно на мене глянув і, опустивши голову, ніби поринув у себе. Це мене не здивувало — ділові люди перед розмовою з адвокатом часом довго збираються з думками, проте мовчанка мого нового клієнта тривала без краю, перейшла всі межі, і мені видалося, що коли я порушу її, це буде просто неввічливо.
— Пане Арзнєв Мускіа! — шанобливо звернувсь я до нього.— Я слухаю вас уважно! Ми співвітчизники, і я вважаю за свій обов’язок допомогти вам у вашій благородній справі.
Гість доброзичливо подивився на мене і, лагідно всміхнувшись, сказав:
— Я прийшов не в тій справі, про яку вам доповіли. Я прийшов зовсім у іншій справі.