Я позбирав аркуші рукопису графа Сегеді. Частина їх якимсь чудом уціліла, деякі обгоріли, а інші порозмокали. Я забрав їх додому й розіклав сторінки по порядку. Виявилося, що до рук мені потрапила лише п’ята чи шоста частина його записів. Тоді я не володів російською мовою настільки, щоб вільно читати розгонистий почерк свого вчителя. Та й освіти не мав такої, щоб збагнути основний зміст записів, але одне я розібрав — то була розповідь про життя абрага[3], і навіть та дещиця, яку я прочитав і зрозумів, назавжди запала мені в пам’ять.
Минуло багато часу. І якось мене осяяв здогад, що графів паноптикум — то персонажі його записів. Я спробував відшукати фігурки, хоча б кілька, та нічого не знайшов. І тоді я знову повернувся до уривків його врятованої праці, розшукав згаданих у ній людей або їхніх близьких, записав розказане ними й разом з уривками записів Сегеді пропоную в цій книжці читачеві.
Розділ перший
...Проникли вивідувачі з племені, що поклонялося Мамоні, і розсіяли скрізь зерна спокуси. Впало зле зерно в землю й буйно заврунилося, бо корінням своїм сягало геєни й живилося отрутою її. Виросла квітка красива, але згубна для плоті того, хто припадав до неї, бо дихання її було отруйне. А люд дивився й радів красі тієї квітки, п’янів від її пахощів і не думав про майбутнє.
Упали замки й заминки з тих темниць, де були позамикані вороги розуму й душі людської, і відкрилася дорога Скорпіонам, і розгорілася захланність. Позаздрили люди на чужий достаток, перейнялися злістю одне до одного, і скаламутився розум їхній. Здійняла людина меч на ближнього свого, затулилася щитом від друзів, і не стало народу.
І тоді Туташха вступив у бій з вадами світу. Багато добра зробив він бідним, повергнув у прах багатих; учинив правосуддя над неправедними й захистив зневажених; уселив мир у серця ворогуючих і вигнав зло з душ людських, але примножилося:
зради поміж братами, перелюбства між подружжями, невдячності удостоєних ласки, гордовитості можновладних, криводушності підлеглих, лукавства вчених, підлесливості неуків, лжі книжників
І збентежився тоді Туташха, бо не знав він, як внести мир і спокій у серця. І сказав він, розгубившись:
— Не знаю, що чиню, добро чи зло. Краще схрещу руки на грудях і закличу силу свою до бездіяльності.
І одвернувся Туташха від народу свого, перестав слухати стогін його, бо не був богом Туташха.
Граф Сегеді
...Трапляються люди аж надто обдаровані, але не вміють вони скористатися своїми здібностями розумно. Природжений хист — то одна річ, а вміння ним керувати — інша. Двоє людей, однаково обдаровані, можуть бути морально зовсім не схожі, і кожен з них на свій розсуд використовує наділене йому обдарування. Цінність будь-якого звершення визначається моральністю того, хто звершив його. Я не маю сумніву, що за всіх часів суспільство надавало простір орлові, грифові або пташці, і дорога кожного позначалася його моральними схильностями.
Тривала служба на посаді начальника Кавказької жандармерії, а після відставки певна близькість до тих кіл дала мені змогу від початку до кінця простежити історію, що слушно підтверджує вищесказане. Це історія життя і взаємин двох сильних осіб — абрага Дати Туташхіа та його двоюрідного брата полковника Мушні Зарандіа. Провидіння наділило їх рівновеликим талантом, але несхожість моральна розвела їх різними стежками.
Не забуваймо того, що хоч господь бог зробив прекрасне джерелом добра й чистоти, але й це правило має винятки, і цього разу прекрасне породило нещастя: врода юної грузинки — Еле Туташхіа — змусила поручика у відставці Андрієвського зробити необдуманий, зумовлений почуттям вчинок. Брат грузинки Дата Туташхіа смертельно поранив Андрієвського і втік у абраги. Це сталося тисяча вісімсот вісімдесят п’ятого року, коли Даті Туташхіа було дев’ятнадцять років.
Еле Туташхіа я сам двічі допитував, і можу вас запевнити, що істота, породжена з морської піни, безперечно, була схожа на Еле Туташхіа...
З архіву вцілілих матеріалів
Щоденники поручика Андрієвського
У себе в установі я можу мати не більше як одного писаря. А справ тим часом без ліку. Я ніяк не міг знайти порядної, грамотної людини на постійну службу. І я за десять карбованців на місяць домовився з одним акцизним чиновником; він приходить тричі на тиждень вечорами і працює. Юнак той має гімназичну освіту, але своїми широкими знаннями не поступається тому, хто скінчив університетський курс. Він схильний до гуманітарних наук, а особливо цікавиться правом, виявляє навіть здібності до нього. Мушні його звати, а прізвище Зарандіа. Сидить він завжди в кімнаті начальника канцелярії. В неї виходять одні з дверей мого кабінету. Я часто лишаю їх відчиненими, щоб у разі потреби покликати чиновника.
Якось наприкінці дня, коли всі вже порозходились, я лишився чекати Зарандіа, щоб підготувати й переписати деякі документи. Він прийшов, як завжди, вчасно і взявся писати під мою диктовку. Через якийсь час, витягаючи носову хусточку, Зарандіа упустив з кишені червінець. Монета, дзенькнувши, покотилася по підлозі. Зарандіа подивився на неї й спитав, чи не моя... Я похитав головою й сказав, що бачив, як золотий випав з його кишені. Зарандіа вкрай здивувався — за його словами, він не брав грошей з дому.
Монета поблискувала на підлозі. Зарандіа дивився на неї, ніби розмірковуючи, як це вона могла опинитись у нього в кишені. Раптом згадавши щось, підняв монету й поклав на стіл. Ми вернулися до диктовки. Видно було, що Зарандіа хвилювався, він неспокійно совався на стільці. Коли я скінчив диктувати, він попросився вийти, пообіцявши вернутись через півгодини й переписати документи.
Я спитав, яка причина його хвилювання й поспішності. З’ясувалося, що вдень він ревізував якогось дрібного ремісника, виявив товар, прихований від оподаткування, і склав акта. Він був певний, що ремісник, не насмілившись прямо запропонувати хабара, непомітно поклав йому в кишеню того червінця, більше ніде було взятися грошам. Зарандіа сказав, що негайно повинен повернути їх. Усе це він випалив одним духом, зібрав зі столу папери, відніс у канцелярію і пішов.
Невдовзі, попрощавшись з начальником канцелярії, пішов додому і я. Годині о восьмій я повернувся, але зайшов у кабінет через чорний хід. Що я вернувся, очевидно, не помітили ні начальник канцелярії, який затримався в той день довше ніж звичайно, ані Зарандіа, що на той час теж уже повернувся.
— То що ж, узяв він золотого червінця чи відмагався? — трохи згодом почув я голос начальника канцелярії.
— Узяв. Він зніяковів,— мовив Зарандіа.
— Гм, зніяковів! Не зніяковів, я гадаю, а розгубився. Мабуть, подумав, що сума здалася вам мізерною, і тому ви повернули її,— сказав начальник канцелярії.
— Не знаю, може, й так.
— Не треба було повертати!
— А як же? — щиро здивований, спитав Зарандіа.
— Просто. Не треба було повертати!
— Не можна.
— Можна. А коли казна вам платить мізерне жалування — це можна?.. Вам його вистачає? — Начальник канцелярії став покашлювати, чекаючи відповіді.
— Немає такого жалування, якого вистачало б людині. Їй треба пристосовуватися до свого жалування. Скільки не дай, ще більше хочеться. Не буває великого й малого жалування. Є великий і малий апетит.
Видно, начальник канцелярії не одразу змикитив, що відповісти. По довгій паузі він мовив:
— А у вас, добродію, апетит утричі більший від жалування!