— Безперечно,— відповів я.
Лаз нічого не сказав, лише кивнув головою.
— І що інстинкт самозбереження і страх смерті — де одно й те саме, і з цим ви теж згодні?
— Звичайно, згодний,— сказав я.
— Тоді простежте уважніше і ви побачите, що в моїй розповіді страх смерті викликав до життя лише егоїстичні пружини дії. Тут не було нічого схожого на любов до ближнього, на почуття обов’язку, вже не кажучи про добро.
— Але ж коли чоловік радив тобі повернутися, хіба він турбувався не про твоє щастя? Хіба виходив не з ваших спільних інтересів? — спитав я.
— Я знала, що хтось запитає мене про це. Зачекайте, відповідь прийде сама собою... Ми в’їхали глибоко в ліс, копі йшли ступою, ми знехотя перемовлялися одне з одним. Я не зразу помітила чоловіка на узбіччі дороги. Перед ним лежав хурджин, і схожий був той чоловік на подорожнього, що сів відпочити. Дуже швидко нам довелося дізнатися, що той тихий подорожній — розбійник і грабіжник Ража Сарчимеліа. Тільки паші коні порівнялися з ним, як він устав, витяг два револьвери й наказав нам спішитися й мовчати. Незважаючи на револьвери, розбійник мав такий мирний і доброзичливий вигляд, що чоловік не зрозумів, у чому річ, і по-французькому спитав мене, що він каже. Я переклала. Звідкись з’явився другий розбійник з рушницею. Ми позіскакували на землю. Заціпеніння минуло, і я уявила собі досить виразно, що чекає нас попереду. Спочатку вони звеліли віддати їм зброю, але в нас її не було. Потім той, що з рушницею, забрав коней. І, нарешті, Сарчимеліа наказав іти за ним — і нас погнали в ліс. Коли ми дійшли до пагорка і обминули його, то опинилися на невеличкій галявинці. Там сиділо душ сорок напівроздягнених чоловіків і жінок. Їх охороняв третій розбійник, теж з рушницею. Збоку валялося кілька мішків, напханих, очевидно, награбованим. У нас позабирали гаманці, коштовності й загадали роздягтися!., Ага, я забула вам сказати, що Рудольф Ширер — чоловік з багатим минулим. Не знаю — чи він з природи такий, чи постійні пригоди й нещастя викували його характер, але іноді,— і я точно знаю, коли саме,— він сповнюється самолюбної гордині, стає безоглядно хоробрим. І ось, коли нам загадали пороздягатися, Ширер спритним ударом збив з ніг Ражу Сарчимеліа, а по тому зразу ж сам почав стягати з себе куртку. Але в цей час другий розбійник ударив мого чоловіка ложею в потилицю, і він упав непритомний. А третій розбійник, котрий стеріг пограбованих людей, оголив кинджала й кинувся до нас, збираючись убити Ширера. Я заступила йому дорогу і спробувала збити його з ніг. На той час Ража Сарчимеліа прийшов до тями. Він підвівся й загадав розбійникові з кинджалом вернутися на своє місце. Той відступив, лаючись останніми словами. А Ширер уже опритомнів, схопився й продовжував, наче нічого й не було, роздягатися.
— І ви, пані, ви теж! — закричав Сарчимеліа.— Скидайте все, що є, мені це цікавіше!
Довелося виконати його наказ, не тому, що я злякалася, а просто не хотілося ускладнювати обставини. Наш одяг теж запхали в мішок, а нас самих посадили поруч з іншими пограбованими.
Була субота. А щосуботи й щонеділі в Очамчире завжди бувають ярмарки. Певно, люди ті поверталися з ярмарку. Знали бандити, кого й де спіймати!
Ража Сарчимеліа підійшов до нас і став на мене видивлятися. Він вивчав мене так, ніби я була неживим предметом, що його він знайшов на дорозі й не міг тільки вирішити, яка від того буде йому користь. При цьому дивився він тільки на мене, на Ширера й не зиркнув, ніби його тут і не було. Так тривало кілька секунд, а потім він сказав:
— А ви, виявляється, добре б’єтеся, пані. Ось відпущу оцих людей, а вас заберу з собою, і, поки ваш чоловік пришле викуп, ми будемо час від часу битися!
Сарчимеліа розреготався й пішов. Пішов по наступну жертву.
А мій чоловік зашипів мені на вухо:
— Це все через тебе. Через твої вереди. Через тебе маю я терпіти, що мене б’ють, грабують, а мою дружину зроблять наложницею й триматимуть доти, поки я ж таки не принесу викупу. І все це звалилося мені на голову через твою впертість. Тому що я знав, попереджав, передчуття мене не зрадило, я казав тобі — повернімося...— Він махнув рукою і замовк.
Тепер ви, сподіваюся, переконалися самі, що Ширер — нехитрий, нелукавий? Він прямо назвав усе своїми іменами й пояснив, чому хотів повернутися. Коли б був хтось інший на його місці — той сказав би: не думай про мене, аби лиш тебе виручити з біди! Але не такий мій чоловік. Ось, пане адвокат і пане мораліст, відповідь на запитання — про кого думав Ширер, коли хотів повернутися назад. Дивуватися тут можна тільки одному — прямоті, з якою Ширер виявив те, що інші вміють приховувати.
Несподівано відбулися події, які переплутали всі карти. Та перш ніж розповісти про них, я хочу разом з вами дослідити те, про що розповіла вам. Я гадаю, ми не будемо сперечатися, що таке пограбування й насильство, і згодимось, що вони були злом за всіх часів. Цього ніхто не заперечить. Але чим породжене це зло? Я можу відповісти лише одно: егоїзмом. Бо ж ніхто не скаже, що Ража Сарчимеліа зі своєю ватагою напав на нас з любові до ближнього? Цього, на мою думку, не треба доводити. Але коритися насильству — хіба це не таке саме зло! І не кажіть, що ми — беззбройні, безсилі перед озброєною ватагою...
— А хіба не безсилі,— перебив я її,— що ви могли тоді зробити?
— Ну, хоча б померти,— відповіла Нано.— На це ж ми маємо право. І я певна, що коли б з усіх людей, приречених на пограбування, хоча б третина була здатна чинити опір озброєному злочинцеві — не на життя, на смерть,— багато чого змінилося б у світі. Жертви, звичайно, були б, але поступово, зрештою, що залишилося б від самого насильства?
— Звичайно,— сказав я,— страх смерті змушує людину коритися насильству й гнутися перед ним. Ти маєш слушність, пані Нано.
— Хіба в цьому можна сумніватися!— вигукнула Нано й вела далі: — Пам’ятаєте, як мій чоловік ударив розбійника і збив його з ніг? Як ви вважаєте, що таїлося в тому ударі? Хіба не розумніше було вдарити його там, на дорозі, коли Сарчимеліа був один? Ви скажете, Ширер, можливо, спочатку розгубився, а потім, біля мішків, узяв себе в руки і вступив у бій. Але це не так. Я бачила не раз, як Ширер потрапляв у небезпечні історії, але ніколи не бачила, щоб Ширер розгубився. Він володіє собою, як бог. Але бог цей — марнославне дитя і може вчинити свої подвиги, лише коли кругом — юрба, публіка, товариство, тоді він хоче показати, який він великодушний, безкорисливий, благородний, який сміливий, хоробрий, багатий, він кращий за всіх, розумніший за всіх, і дружина в нього така, якої ні в кого немає! Але це тільки на людях, коли всі бачать, а коли нікого немає і він сам або вдвох зі мною, то це зовсім інша людина, можете мені повірити, я знаю це добре. І той удар був зважений і розрахований на секунди. Мій чоловік усе зумів завбачити — і хоробрість показав, і за наказом куртку скинув,— розумів, що розбійники не захочуть здіймати галас, не захочуть стріляти і вбивати, що їм потрібні наші речі, а своя честь їх непокоїть дуже мало. Бачите? Все відбулося саме так, а не інакше. Проникливість Ширера могла б викликати захоплення, коли б у його поведінці рушійною пружиною був не егоїзм. І внаслідок егоїзму — знову зло! Убивство, яке мало не сталося, і не одно, а двоє. І мене залишають заложницею, щоб відомстити Ширерові. А крім того, Ширер показав усім поганий взірець...
— Як це поганий! — перебив я Нано.— На мою думку, взірець був гарний, взірець непокори, опору, боротьби.
— Ні, ти не правий,— втрутився лаз.— Взірець міг бути гарний, якби він довів справу до кінця. Ти ж знаєш, Іраклію, що таке людина? Якщо в одному вчинкові є і погане, й гарне, вона буде наслідувати погане, а гарного не наслідуватиме нізащо. Знаю я це.
— Я про це й думала, пане Арзнєв,— звернулася до нього Нано,— коли сказала, що він подав поганий взірець. Тепер ви погодитеся зі мною, що всі вчинки героїв моєї розповіді породжені себелюбством і страхом смерті, що, крім зла, в них немає нічого, немає ані крихти добра. І так завжди в житті, скільки я не спостерігаю,— страх смерті й егоїзм, що випливає з нього, приносять саме лише зло...