— І з Гогі знайомий?
— Гогі я знаю років шість. І сюди ходжу звичайно до нього.
Але Гогі почав служити тут років три-чотири тому. Значить, лаз і Гогі познайомилися в іншому місці. А де?
— Дивіться, дивіться, хто прийшов! — вигукнув Елізбар Карічашвілі, коли ми порівнялися з їхнім столом.— Нікуди я вас не відпущу, ви повинні бути з нами!.. Сандро, Вахтанг, познайомтеся: моя двоюрідна сестра — Нано, мій приятель Арзнєв Мускіа, лаз. З Іраклієм ви знайомі... Ага, а це Сандро Карідзе і Вахтанг Шалітурі — мої друзі. Сідайте, сідайте. Де хто хоче. Де ж це Гогі?!
Нам хотілося відмовитися.
— Поки що посидимо окремо,— сказав я,— а потім приєднаємося до вас.
Та від Елізбара Карічашвілі не так легко відчепитися. Коли вже щось спаде йому на думку, він нізащо від того не відступить. Що зробиш — довелося прийняти його запрошення. Власне кажучи, сам Елізбар був мені до душі, добрий хлопець, з розумом, компанійський. Та і з Сандро Карідзе можна було посидіти за одним столом, він мав серед грузинів славу високоосвіченої людини, тримався осторонь від визвольного руху, до того ж перебував на службі і був цензором. Мені він подобався, хоч, я знаю, не всі поділяли мої симпатії. А ось кого я побоювався, то це Вахтанга Шалітурі. Я знав: досить йому випити, він починає заводитися. Його й тверезого важко було витерпіти, завжди ображався за дрібниці, характер мав чванливий і дріб’язковий, усім грубіянив і поводився по-хамському. Не хотілося мені, щоб мої гості опинилися з ним в одному товаристві, та було вже пізно.
Тим часом прислужники злетілися до столу й почали його знову накривати. А потім і хор заспівав. Завжди він починав з пісні «Шен хар венахі»[23] і закінчував теж піснею «Шен хар венахі». Елізбар Карічашвілі замовк і на мигах показав нам; слухайте. Сам він не вмів співати, голосу не мав, а був дуже музикальний, тонко відчував і любив грузинську хорову музику. Я помічав, що в ресторані Гогі тости, які виголошував Елізбар, були ніби навіяні щойно проспіваною піснею, її ритмом, її настроєм. А в Сандро Карідзе і голос був, і слух, і досить було заспівати хорові грузинську пісню,— дивишся, а сльози вже течуть у нього по щоках, та й годі, своєрідна реакція, нічого не скажеш. Пам’ятаю, якось Гогі подивився на нього й сказав:
— Що ж це, братику мій, виходить, удень ти цензор, покірний властям, у руках твоїх меч, і ти караєш тих, кого вони хочуть карати. А ввечері приходиш сюди і оплакуєш тих, хто впав від твоєї руки вдень, чи не так? Не знаю, що це, може, садизм особливий...
Та на такі слова Сандро Карідзе завжди тільки рукою махав, мовляв, що ти тямиш у цьому, хотів би я знати!
Поки звуки «Шен хар венахі» райдугою мінилися над нами, поки Сандро Карідзе витирав сльози, Елізбар Карічашвілі поринув у себе, слухаючи пісню. А коли вона скінчилася, взяв у руки келех і сказав:
— Я запросив вас до свого столу і хочу, щоб перше слово було за мною. Я буду тамадою тільки на цей один тост, щоб запропонувати вам розпорядок нашого вечора, а потім скласти свої повноваження. Тут зустрілися такі люди, яким є що сказати одне одному. Я гадаю,— ви всі погодитеся зі мною,— нам не личить звичайна гулянка. Перший тост — за нашу зустріч — хочу піднести я. Хочу познайомити вас одне з одним і випити за здоров’я кожного з вас. А потім келехи ми підійматимемо по черзі.
І кожен говоритиме те, що йому подобається. Отже, я буду перший, я подаю приклад. Дорогі друзі, у нас є не лише вино та їжа, а й божественні пісні, з нами прекрасна дама, наша Нано, присутність якої робить кожного з нас кращим. Незабаром прийде й Гогі... Будемо ж веселитися, і нехай кожен відкриє свою душу друзям. Нехай буде так?
— Нехай буде! — в один голос підхопили ми всі.
Тільки Карідзе хихикнув:
— Не можеш без мудрування, хи-хи-хи! Який ти, їй-богу! Люди хочуть смачно попоїсти й випити вина, дай їм таку можливість...
Мав Елізбар Карічашвілі одну рису: на великих, багатолюдних церемонних вечорах йому бувало не по собі, він мовчав і слухав пишномовні тости з таким виглядом, ніби йому було незручно за тих, хто їх виголошував. А в невеликому, дружньому колі його не можна було впізнати, він спалахував якимсь внутрішнім світлом, і потік його красномовності лився нестримно. Почне, бувало, говорити про страждання людства, потім несподівано підведе до висновку, який змусить усіх задуматися, а після того так само природно й елегантно тост його зав’ється навколо одного з присутніх, щоб кінець кінцем знову повернутися до попереднього, до того, щоб не страждала людина. Дехто дивувався: навіщо потрібні такі довгі тости, але то були люди, котрих трунок цікавив більше, ніж бесіда. Та й самі вони були позбавлені дару слова. Такі люди люблять приєднуватися до чужих слів, пролепетавши одну або дві фрази. Як на мене, почуття міри ніколи не зраджувало Елізбара Карічашвілі, хіба що після багатьох чарок, та й тоді те, що він говорив, було цікаве.
І тепер Елізбар лишився вірний собі — випив передусім за людську гідність, за кожного з нас, що для нашого знайомства було, звичайно, необхідне. Першою в тому тості була Мано, а останнім — лаз. Елізбар не розсипав надмірних похвал і не сказав нічого зайвого. Але говорив прекрасно й закінчив такими словами:
— У свідомості людини, сп’янілої від горілки, оселяється темрява, її мова — потворна й жорстока. А в свідомості людини, збудженої вином, міститься світло, її мова — мова краси й любові. Горілка принижує, вино — прощає!
— Виявляється, горілка винна,— перебив Елізбара Карідзе,— що ти такий нестерпний щоранку.
Та Елізбар пропустив це мимо вух і вів далі:
— ...Провидіння обдарувало нас любов’ю до вина, щоб наші думки набули краси й благородства. Воно обрало застілля місцем, де ми маємо виявити себе в чесних і щирих судженнях. Визнаєте — грузинський стіл схожий на грузинську пісню: ми співаємо на різні голоси, а об’єднуємося в хорі. Так і наше однодумство народжується з різноголосся думок — і немає на світі вищої єдності!.. Я закінчив, вип’ємо за це!
Видно, Нано ніколи не бачила свого двоюрідного брата в ролі тамади, його ораторський хист вразив її.
— Тобі треба було бути адвокатом,— сказала вона.— А ти обрав провінційну сцену.
— Грузинську сцену, Нано,— поправив її Елізбар.
— Ти правильно зауважив. Вибачай. Але як ти красиво говориш!
— Краса і чарівність, мабуть, у Елізбара в роду,— всміхаючись, сказав Вахтанг Шалітурі, звертаючись до Нано,— я це зрозумів і тоді, коли почув Елізбара, і тоді, коли побачив вас, пані Нано! Хвала вам!
Ми знову цокнулися. А коли почалася неголосна розмова, хор заспівав кахетинське «Мравалжамієрі»[24]. Елізбар замовк, слухав пісню, а Карідзє витяг носовичка. Певно, вони й подружили через хворобливу любов до музики; це єдине, на мою думку, що могло звести Елізбара Карічашвілі та Сандро Карідзє. Ми теж слухали мовчки, але потім, як звичайно буває за столом, хтось порушив мовчанку, і знову потекла розмова.
— Скажіть, Нано,— заговорив Шалітурі,— чому я раніше ніколи не бачив вас? Ви живете в Тифлісі чи в іншому місці?
Мене трохи роздратувало те, що Шалітурі назвав Нано просто на ім’я, без слів «пані» чи «добродійка». Я помітив, що і Нано була цим уражена.
— Я живу в різних місцях, батоно,— відповіла вона,— але найбільше в Тифлісі. Хіба обов’язково треба мене помічати?
— Але я ад’ютант тифліського військового коменданта. Всі мене знають, і я всіх знаю. Як же я міг вас пропустити! — Шалітурі гадав, що йому заперечать.
— Наше щастя, що ти ще не комендант,— ніби випливаючи із своїх музикальних глибин, промовив Карідзє.— А то що б тоді було?
Шалітурі зиркнув на Карідзє й сказав:
— Дивіться, як та зозуля на стінному годиннику! Вискочить, скаже «ку-ку» і знову сховається.
Нано простягла руку, взяла з вази велике яблуко й почала ножем обчищати шкурку.
Арзнєв Мускіа пильно подивився на Шалітурі, потім одвів очі й знизав плечима. Нано чомусь не могла упоратися з яблуком, видно, ніж попався тупий, їй це, здається, обридло, і вона гукнула: