— Лазе, допоможи мені! Хіба ти не бачиш, як я мучуся!
— Давай я допоможу тобі,— Шалітурі став виривати яблуко 8 рук у Нано. І формою, й тоном усе це видавалося нахабнуватим.
— Вибачайте, пані Нано, я не звик до товариства дам і можу іноді помилитися,— сказав лаз, мружачись, але при цьому трошки зашарівся.
Нано одвела руку Шалітурі й передала яблуко й ніж Арзнєву Мускіа.
— Вахтанг, скільки тобі років? — спитав я Шалітурі, бажаючи натякнути йому, що треба поводитися пристойніше, хоча б тому, що він молодший за інших.
Шалітурі провів пальцем лінію від мене до лаза й Нано і сказав:
— Я молодший за вас років, може, на вісім-дев’ять,— і голосно й самовдоволено засміявся.
Я розумів, що саме ми троє викликали роздратування в Шалітурі, і він намагався нас образити.
— Який він, виявляється, юний! — відзначив Карідзе.
— Я гадаю, різниця більша, батоно Вахтанг!— сказала Нано.— Мені тридцять чотири.
Сандро Карідзе здивовано глянув на Нано.
— Вам двадцять п’ять,— упевнено сказав Арзнєв Мускіа.— Більше ніхто не дасть!
Я був згоден з ним, він правду казав, Нано й справді було двадцять п’ять років.
Шалітурі тим часом не вгамовувався:
— Жінка завжди жінка,— оголосив він.— Хоч нехай у тебе гострий язик, а немиті руки, вона все одно захоче, щоб яблуко обчистив ти.
Арзнєв Мускіа не мовив ані слова. І всі інші теж мовчали. Хор закінчив «Мравалжамієрі». А мовчанка все тривала. Раптом Елізбар Карічашвілі схопився зі свого місця і, поналивавши келехи, скрикнув:
— Панове! Ця пісня народилася на світ для того, щоб дати людям умиротворення й спокій. А за нашим столом нібито навпаки... Але я не можу з цим примиритись і все одно хочу випити за любов. Знаєте, за яку? За ту любов, про яку співають у кахетинському «Мравалжамієрі», яка здатна повернути до життя те, що зруйновано ворожнечею і злом! — І він випив свій келех.
— Те, що зруйновано ворожнечею і злом, можна відновити тільки ворожнечею і злом, більш нічим. Так співається і в кахетинському «Мравалжамієрі»: «Щоб не переміг нас ворог». Хто має вуха, нехай слухає! — голосно сказав Шалітурі й налив собі вина.
— Ні,— втрутився Сандро Карідзе.— Там співають про любов, це йде спочатку, а вже потім слова, які ти навів. Любов — передумова перемоги над ворогом, і слова, і музику створювали тисячоліттями, тому випадковостей не може бути.
Я слухав його з величезним задоволенням!.. Зауважу, що в Сандро Карідзе було дві форми мови: звичайна розмовна і, якщо можна так сказати, полемічно-ораторська. В його повсякденній мові було трошки гумору й багато цинізму. Це давало йому змогу розмовляти цією мовою з ким він хотів і про що хотів, дотепно висловлюватися на будь-які теми — навіть про ідіотизм царського режиму або життєві несправедливості. Він говорив з такою непомітною зашифрованістю, що сам цар Соломок не міг би вивести прямого сенсу з його розмов. А в його полемічній мові все було відкрите й логічне. Я гадаю, службові справи він мав вести цією мовою, якщо тільки його служба мала потребу в розмові. А взагалі він тримав себе в шорах, боявся, мабуть, нашкодити кар’єрі, але траплялися зриви, поодинокі спалахи, треба віддати йому належне, дуже яскраві, і зараз я відчув наближення такого спалаху. Тому я не одривав від нього очей.
— Мені здається, пан Сандро близький до істини,— сказала Нано.
— Я теж не проти любові й добра,— сказав Шалітурі, звертаючись до Нано.— А надто коли про них співається в кахетинському «Мравалжамієрі». Я тільки хотів сказати, що повернення того, що відняте, і відновлення того, що зруйноване, вимагає жорстокості й смерті, вимагає знищення ворога. Інакше й не може бути. Все це до снаги лише ненависті, а не любові. Ненависті!
Усі розгубилися від його слів, запала тиша.
— Усе це до снаги лише любові! — пролунав голос Гогі.
— Що їй до снаги, Гогі? — спитав Шалітурі.
— Навіть така ненависть,— відповів Гогі і звернувся до всіх нас.— Доброго вечора, друзі! Доброго вечора, пані! З вашого дозволу я приєднаюся до вас.
Я помітив, що Нано дивилася на Гогі з великим задоволенням і, злегка кивнувши йому, тихо сказала:
— Господи! Та чи не сниться все це мені...— Вона засміялася, але саме в цей час знову різко заговорив Шалітурі:
— Усе, що ви говорите, схоже на бридню юродивого Тадеоза.
— Тадеоз? — перепитала Нано аж надто жваво, намагаючись не дивитися в бік Гогі.— Хто це такий? Ніколи не чула... В яку епоху він жив?
Запитання Нано викликали голосний регіт і Шалітурі, і Елізбара.
— Розумієш, Нано,— пояснив Елізбар,— Тадеоз — це Вахтангів гувернер. Прізвище його Сахелашвілі. Подейкують, він з ченців. Чи з монастиря його вигнали, чи сам залишив — достеменно не знаю. Потім був учителем, але і в гімназії не втримався, прогнали й звідти, це свята правда, було в мене на очах, от і став гувернером. Переходив від однієї родини до іншої, поки доля не покарала його таким недоуком, як Вахтанг, Тоді Тадеоз зрозумів, що кидає зерно в невдячний грунт,— і втік. Тепер, кажуть, ходить по селах і продає книжки.
— Уже не продає,— сказав Шалітурі.— Вважає, що і в книжки проникла розпуста. Він знайшов собі нове діло: живе в Тіанеті, никає по лісах і щеплює дички яблунь і груш. Якщо урожай добрий — свині їдять.
— Але я не розумію,— спитав Елізбар,— що може проникнути в книжку, якщо вона пройшла через руки Сандро Карідзе?
— Я цензор красного письменства, Елізбаре,— відповів Карідзе.— Стараюся, щоб прозою і поезією не заволоділи невігласи і владолюби. Я певен, що мої старання сприяють процвітанню батьківщини. А прекрасні творіння, я знаю, непідвладні цензурі, їй не під силу погасити сліпуче сяйво барв. Але буває мертвотний, тьмяний колір, розбійницький сірий колір нездари. Я борюся з тим кольором, мій дорогий Елізбаре!
— Добрий, видно, отой бідолаха Тадеоз,— несподівано промовив Арзнєв Мускіа.
— Дуже,— підхопив Карічашвілі.— Чудова людина, лазе!
— Ні, ти все-таки розтлумач мені,— звернувся Шалітурі до Гогі,— як же ця любов може породити ненависть?
— Я відповім тобі,— сказав Гогі.— Але спочатку поясни, як ненависть може врятувати від руйнації?
— Як може? — перепитав Шалітурі.— Та дуже просто. Скажи сам, як сталося, що ми, грузини, донесли свої тлінні тіла до наших днів? Хіба наші предки зустрічали ворога чурчхелами й пеламуші?.. От прийшов ворог, здобув штурмом наші фортеці, одержав перемогу й повинищував тих, хто йому не підкорився. Ворог часом приходить як друг, втирається в наші душі, а потім, роздушивши нас, проголошує, що ми в його руках і повинні бути слухняними. То що ж, мовчати, примирившись з долею? Ні! Той, хто продав рідного брата, хто зробив вільного рабом, хто продав душу дияволу, хто забув рідну мову й плюнув на могилу предків,— Вахтанг Шалітурі схопився з свого місця, кров прилила йому до обличчя, і він стиснув кулаки,— хто б він не був,— шаблею його, вогнем, у вовчу яму, в западню, отруюй, убивай його!.. Все виправдано! — Він затнувся й замовк, немов вихлюпнув із словами злість і розважив душу. Потім сів на своє місце й потер руки, ніби незручно йому стало.— Ворог є ворог! Він хоче тебе знищити. А ти зустрічай його добром, подаруй йому свою любов, злочини прости? Те, що зруйнував він, само здійметься з руїн? Ні! Треба ненавидіти, треба вбивати й винищувати доти, доки ворог не зрозуміє: шкурка вичинки не варта, поки не піде під три чорти. Тільки так можна врятуватися. Ненавистю, жертвами. А ви хочете стояти й співати: любов урятує... Ненавидіти ви повинні, якщо любите свободу, якщо хочете дожити до тих днів, коли зможете відбудовувати зруйноване. Треба ненавидіти!.. А після цього я і за любов охоче вип’ю, всьому своє місце! — Шалітурі, не переводячи духу, випив повен келех.
Запанувала мовчанка. На той час траплялися люди крайніх поглядів, а надто серед патріотично настроєної молоді. І Шалітурі не сказав нічого такого, що було б позначене печаттю своєрідності. Своєрідний був хіба що його злісний, жовчний темперамент.
— Вахтанг,— встаючи, сказав Карічашвілі,— тобі б не ад’ютантом бути, а терористом. Настав момент... Хоч і раніше я казав тобі. А крім того...