— Стривай, дай я скажу йому, Елізбаре,— перебив його Гогі.
— Прошу, говори. Бачите, який я тамада, всім поступаюся. Говори, Гогі!
— Ти сказав,— почав Гогі,— що наші батьки й діди війною стрічали ворога. Ти правду кажеш, майже завжди було так. Але тепер цього немає. Де все поділося, ти можеш сказати?! Нинішні грузини, батьки й діти майбутніх поколінь, чому вони сидять склавши руки і не воюють, не вбивають, чому?
— Виродився, звик народ,— відповів Шалітурі.— Продався за фантики від цукерок.
— Не так просто, батоно Вахтанг,— втрутилася Нано.— Не так просто, як вам здається. Що ж сталося з народом? Яку властивість, на вашу думку, він втратив?
— Я вже сказав — ненависть.
— Ні, не ненависть,— вигукнула Нано.— Він втратив любов! Любов до свободи, до батьківщини, до держави.
— Як ви зволили сказати, пані Нано? — Сандро Карідзе, наморщивши лоба, вп’явся очима в Нано, чекаючи відповіді.
— Хіба цього не можна говорити? — спитав Елізбар Карічашвілі в Сандро.— Заборонено цензурою?
Нано повторила свої слова.
Карідзе задумався, постукуючи пальцем по столу.
Гогі теж, видно, не чекав, що його погляди поділяє Нано. Але зиркнув він на неї якось дивно, ніби щось зв’язувало їх, була якась таємниця, яку вони приховували.
Я помітив, що лаз теж причетний до цієї таємниці. Він то переводив очі з Нано на Гогі, то втуплювався в подану на плетеницях цоцхалі[25], намагаючись не підводити очей. Скориставшись паузою, він сказав:
— Поки що не все зрозуміло.
Виникла підозра, чи Нано, лаз і Гогі не об’єднані якимсь спільним інтересом?
Тут щось було...
Від слів Арзнєва Гогі, здавалося, прийшов до тями, ніби спустився з неба на землю, й, допитливо зиркнувши на лаза, повернувся до обірваної думки:
— Коли людина вбиває людину, для цього має бути причина. Грабіжник убиває заради наживи, це зрозуміло. Грузин, який служить у царському війську чи у війську шаха або султана, вбиває, бо він вірний присязі або мріє про підвищення, мріє про нагороду. Якщо зазирнути в глибину речей, то він урешті-решт вбиває заради наживи, заради достатку в майбутньому, але приховує від себе цю правду. Більше того — він вважає себе людиною, бо прикриває звірство людськими формами. А насправді мета одна. Та повернемося до того, з чого ми почали. Отже, ворог прийшов на твою землю, потоптав віками заведені устої твого життя, споганив твою віру, взяв у полон і вигнав за тридев’ять земель твоїх співвітчизників і не збирається йти додому... Звичайно, ти повинен убити ворога, але вбити не тому, що ти його ненавидиш, а передусім тому, що він відняв те, що ти любиш. Отож з любові треба починати. Любов, а не ненависть — зрозумійте!— диктує мужність в бою і волю вмерти за свободу. Але ми розучилися поводитися так, як диктує любов. А чому? Та тому, що, як правильно сказала пані Нано,— ми втратили любов до свободи, до батьківщини, до держави! І я не знаю, чи зможемо ми повернути те, що втратили, якщо будемо різати і вбувати? Є на світі інші, людяніші шляхи. Культ різні суперечить навіть здоровому глузду. Насильство — це зло і в свою чергу породжує нове зло... Та це вже інша розмова. «Що чварами зруйноване — любов’ю відбудується»[26]. Я вважаю це істиною і п’ю за це! — Гогі підніс свою чашу до губів.
— У мене веселий настрій. Дайте мені цигарку й чашу вина. Я теж хочу говорити! Налий мені, лазе! — сказала Нано.
Арзнєв Мускіа взяв чашу Нано й став наливати в неї вина. А Шалітурі, повернувшись обличчям до Карічашвілі, неголосно, але досить виразно промовив:
— Професіонально наливає! Він, може, з офіціантів?
— Ні, ваше благородіє,— відповів лаз спокійно.
— Ясновельможність! — поправив Шалітурі.
— Невже?— сказав лаз і поставив перед Нано повну чашу.
Усі були приголомшені й не знали, що робити. Усі розуміли, що перше-ліпше слово з будь-якого боку може викликати скандал. Та не можна було й промовчати: Шалітурі за цей вечір удруге образив гостя. Мовчанку могли сприйняти як схвалення. Не знаю, як вчинив би кожен з нас і що з усього того вийшло б, якби не залунала знову пісня. «Чопа»[27] прийшла нам на допомогу, принесла заспокоєння, дала можливість подумати. Тільки Елізбар Карічашвілі встиг сказати:
— Коли б зрозуміти, Вахтанг Шалітурі, що розпалює в тобі таку лють?
— Запізнилися з черговим чином,— зневажливо кинув Карідзе Елізбарові.
Шалітурі не відповів, сидів мовчки й напружено, гордовито всміхався, як переможець. А голос Самніашвілі звучав і переливався: «Деді, чонас могахсенсб...»[28] Нано принишкла, але не тому, що слухала пісню. Мені здається, вона думала, як повестися і що взагалі може статися після зухвалої вихватки Шалітурі. А я вже знав, що робитиму, і, щойно скінчилася пісня, підняв свою чашу:
— Я почну, а закінчити свій тост пропоную Нано. Вона жінка, вона краще за всіх з’єднає в один вузол те, що ми всі говоримо про любов. Нехай Арзнєв і Сандро вибачать мені, я почав говорити раніше за них. Але я не хочу мовчати, бо гостей привів сюди я. І за їхню розвагу відповідаю я. І за завдану образу — теж. Тому, Арзнєв Мускіа, вибач мені! Ти бачиш сам, що діється! Ми зустрілися під цим дахом, говоримо про предмети божественні й високі, поклоняємося добру й любимо одне одного. Але наш поріг переступило недобре слово, воно, як порох, лягло у підвалини нашої будівлі, щоб підірвати той порядок стосунків і почуттів, який заповідали нам наші предки... Одне слово, прийшов ворог... То що ж, через нього ми маємо забути про любов, про те, що є для нас найдорожчою святинею? Озброїтися ненавистю й знищити одне одного? Ні, ми не згодні на це! Оголосимо безкровну війну: протиставимо злу великодушність. Наша любов у цій боротьбі лише загартується, і ми піднесемося ще вище й зрозуміємо тоді, як треба поводитися. Будемо пам’ятати: «Що чварами зруйноване — любов’ю відбудується». Ми покажемо, на що здатна ворожнеча і на що здатна любов. Підніми чашу, Арзнєв Мускіа, алаверди[29] до тебе! Жити — це вистояти!
Мені здавалося, я зробив усе для того, щоб угамувати Шалітурі й пригасити можливий спалах лаза. Не знаю, що ще можна було сказати!
— Я не в усьому згоден з тобою, Іраклію,— сказав Арзнєв Мускіа, встаючи.— Насправді все, звичайно, складніше. Маленьким народам погано живеться, ми це знаємо добре. І люди метаються, шукають виходу, шукають і не знаходять. Звідси й лють озлоблення. А людина, втративши самовладання, легко може помилитися. Ми грузини, і хто б вона не була, своя чи чужа,— повинні її зрозуміти й простити, дати час подумати. Нехай батоні Вахтанг сказав щось зайве, нехай я не міг сприйняти за жарт те, що сказав він,— усе одно тепер я простив його і сподіваюся, ми не звалюватимемо один на одного...
— А якби ти не простив,— перебив його Шалітурі,— то що зробив би?!
— Це залежить від того, що запропонував би мені батоні,— не поспішаючи відповів лаз.
— А якби я запропонував дуель? Ха-ха-ха-а! — розреготався Шалітурі.
— Я не прийняв би дуелі. Це було б непорядно з мого боку.
— Чому ж це?— єхидно всміхаючись, спитав Шалітурі.
Арзнєв Мускіа не відповів. Чекаючи на грозу, всі мовчали.
Люди за сусідніми столиками насторожилися. Лаз оглянув залу, потім, обернувшись до Гогі, глянув йому у вічі й ніби прочитав там відповідь на своє запитання, повільно підвівся зі свого місця і сказав, звертаючись до Нано:
— Нано, пробачте мені, це необхідно... Тут не станеться нічого, повірте мені, але все одно, пробачте... І ви теж, Сандро-батоно! — Арзнєв Мускіа обернувся до Шалітурі.— Це було б непорядно з мого боку!.. Тому, що я маю надто великі переваги перед вами!
Я схопився був, гадаючи, що мені доведеться їх розбороняти, але Гогі поклав мені руку на коліно під столом і сказав тихо:
— Сиди, Іраклію!
Я розгубився, бо не міг уявити, що може зараз статися. Здається, крім Арзнєва Мускіа, цього не уявляв ніхто. Принаймні Нано сиділа геть бліда. Карічашвілі поривався щось сказати, але ковтав слова, боячись, щоб не було гірше. А Карідзе повернувся обличчям до дверей, здавалося, збирався втікати.
29
Алаверди — пропонувати комусь за столом випити за виголошений тост з тієї самої посудини.