— Це ще не все,— втрутився Елізбар Карічашвілі.— Ще багато чого іншого має виникнути, Сандро. Спочатку має виникнути історична необхідність самої функції. Крім того, народові, який бере на себе ту чи іншу місію, потрібні для цього талант, енергія, воля до боротьби й звитяги.
— Це само собою зрозуміло. Почнемо тоді ось з чого: в одному з районів земної кулі — на Закавказзі, скажімо,— виникла потреба, а отже, й історична необхідність створення держави. Виникла незалежно від того, хто населяв цю частину суші. А населяли ми, грузини, і здійснили цю необхідність — створили державу. Фундамент християнської держави Грузії було закладено завдяки тому, що ми взяли на себе роль крайнього бастіону християнської цивілізації на Сході. З другого боку, для Персії та Візантії ми були тією силою, яка стримувала натиск північних кочівників, що рухалися на південь. Водночас створення держави внесло порядок і стійкість у наше життя. Грузинською землею пролягли і перехрестилися на ній великі торгові шляхи, розвинулась національна економіка, що набула великої ваги в азіатській торгівлі. Та щоб виконати ту місію, яка випала нам в історії світу, ми змушені були постійно відбивати ворожі наради, вести постійні війни, і тому наша держава була побудована як держава військова. Окрема особа — громадянин цієї держави, зрозуміло,— повторила функцію держави і стала здійснювати її місію — відбивати ворога. Війна стала для людини основним заняттям, її повсякденним життям! Я кажу — життям! Життя — де процес добування духовної і матеріальної поживи, а моральність — сила, що організовує цей процес. Удачі й лихо громадянина перебували в прямій залежності від лиха й удач держави. Бажати чогось для держави означало бажати цього і для себе. Звідси виник і з плином часу утвердився моральний принцип: спочатку я віддаю народові й державі все, що маю, а вже потім беру в них стільки, скільки зумію захопити або скільки мені дадуть чи підкинуть. Тодішнє людство перебувало на цьому рівні, маючи своє уявлення про справедливість. Так чи інак, цей моральний принцип був породжений, в кінцевому підсумку, міжнародною функцією нашої держави, а сформована віками моральність стерегла й зберігала в свою чергу державу. Я говорю про те, що втратила згодом наша нація. Пані Мано сказала щиру правду: ми втратили любов до свободи, до батьківщини, до держави, втратили ті основи моральності, про які, мій дорогий Елізбаре, я говорив так довго і до того ж іноземними словами. А тост мій буде короткий: Гогі правий — коли наші предки боролися з чужоземцями, захищаючи батьківщину, зберігаючи державу, їх вела любов. Тоді в грузинів та в інших народів з близькою до них історією в основі, в підвалинах життя була любов. Любов може все відновити, все зцілити. Я п’ю за таку любов!
Сандро Карідзе припав до своєї чаші і, не кваплячись, передихаючи, спорожнив її.
Тост вийшов несподівано цікавий, і всі за столом якийсь час мовчали. А потім заговорив я — аналізував і розвивав те, що сказав Сандро Карідзе.
— Це цікава думка, Сандро, що в ті часи в підвалинах життя була любов. Я не вважаю себе за великого знавця мистецтва, не беруся суворо судити, але, на мою думку, найпрекрасніше в грузинській музиці, в літературі, в народній поезії,— все, що ми любимо,— створене здебільшого саме тоді. І ніколи в тих творах лжа, зло і насильство не одержували перемоги. Великодушність, вірність і любов — кров і плоть нашого мистецтва. Все, що я сказав, я прочитав або почув.
— Я згадав одну байку, вона не наша,— почав говорити лаз, дивлячись на Нано.— Тяжкопоранений лев, з грудей у нього юшить кров, а кругом гієни виграють, радіючи, що лев конає і труп дістанеться їм. Розлючується лев і, зібравши останні сили, кидається на гієн, кров калюжею стікає йому до ніг. Знесилений від довгої боротьби, лев падає в ту калюжу крові й купається в ній. За байкою виходить, що кров ворогів і заздрісників має зцілити лева, повернути його до життя. Тепер, ви всі знаєте грузинський вірш «Орел»: його написала визначна людина — Важа Пшавела,— як на мене, найвизначніший із сучасних грузинів. Чому ж цій великій людині не спало на думку зцілити пораненого орла воронячою кров’ю? Тому що, закінчивши так свого вірша, він закликав би до насильства й помсти. Він не зробив цього. Скільки не читай рядки — уперше, вдруге, втретє — жаль орла, щоразу він викликає співчуття в людини. Стати на бік слабкого, приреченого — ось до чого закликає поет. А бог щедро вділив йому цього дару — дару розуміння, дару співчуття. А коли нам передається його почуття, значить, він довіряє нам. Знає, що твоїми вчинками теж керуватиме любов, і тому він навчає, а не диктує, не змушує.— Лаз якусь хвилинку подумав і повів далі: — Так, мені здається, має бути в усіх визначних витворах людини. Я тільки не думав про всі.
— Усе це прекрасно, та хто ж робитиме діло, якщо ми говоритимемо до світанку! — мовив Карічашвілі.— Нано, тепер твоя черга. І наступний тост п’ємо двома чашами, а то Арчил і Єрванд викинуть нас звідси як непитущих!
— Чи не тому тебе останнім часом дедалі частіше називають «колишнім актором», що ти повністю присвятив себе іншому мистецтву,— пробурмотів Сандро Карідзе.
— Я художник, Сандро Карідзе,— засмучено відповів Карічашвілі.— Коли я був молодий, мене приваблювала сцена й шквал оплесків. Та хіба я знав, яка мені доля судилася, хіба розумів, що таке високе мистецтво!
— А тепер ти розумієш?— усміхнувся Карідзе.
— Тепер розумію!— сказав Карічашвілі.— Високе мистецтво, Сандро,— це передусім совість. Я не маю права грати банально! І я не маю права брехати людям. Брехати співвітчизникам, які збилися зі шляху істини через трагедію їхньої історії, штовхати їх у яму... Тому я граю не все... Уже рік, як репетирую нову роль. Може, згаю на це ще рік. Не знаю... Але вийду на сцену тільки тоді, коли зможу показати те, що звеличує душу. І якщо по очах глядачів я зрозумію, що досяг своєї мети, то слухати оплески в театрі залишишся ти, а я побіжу сюди, щоб випити вина й поговорити з Гогі та Єрвандом про грузинську боротьбу. Давай, генацвале! Називай мене «колишнім актором»... Чого можна чекати іншого від такого циніка, як ти! Я не заперечую... Нано, голубко! — Він повернувся до Нано.— Ми слухаємо тебе! Нумо слухати!!! — загримів Елізбарів голос.
— Ні, не зараз,— сказала Нано.— Мені хотілося б ще послухати Сандро Карідзе, нехай він поділиться з нами своїми багатствами.
— Прошу, пані Нано, я готовий, але не знаю, чим ділитися,— жваво озвався Карідзе.
— Зараз я поясню... Ви говорили про те, що ми мали і що втратили. А як втратили, чому? Ким ми стали, хто ми тепер? Це треба мені для мого тосту, без цього він буде плутаний і може видатися якоюсь нісенітницею.
— Я буду радий,— усміхаючись, відповів Карідзе.— Але товариство наше нехай набереться терпіння, хоч я постараюся бути лаконічним. Я за три хвилини скажу те, про що можна говорити цілу годину, бо знаю я його, як «Отче наш».
— Починай, Сандро,— підхопив Карічашвілі.— Хоч наговоримося досхочу, бо хто знає, що вготувала нам доля на завтрашній день?
Сандро Карідзе тільки хвильку помовчав і не кваплячись почав:
— На жаль, не все вічне на нашій грішній землі. З’явилися слов’янські феодальні держави, вони ослабили небезпеку північних навал для південних імперій. І грузинська держава втратила своє призначення — бути форпостом у стримуванні нападів степових народів. Візантійську розхитану імперію прикінчили, як усі ви знаєте, хрестоносці й турки. Католицьке християнство так було сточене шашелем, що вважало за необхідне запровадити інквізицію. А коли хитається цитадель, то доля бастіонів тримається на волосині. Розладналися наші зв’язки з єдиновірним світом, і ідеологічна функція Грузії поступово почала відмирати. Минуло ще небагато часу, і внаслідок розвитку мореплавства великі торговельні шляхи перемістилися на моря та океани. Тим самим ми втратили й економічну свою функцію. Коротко кажучи, однієї прекрасної днини стало ясно, що ми втратили міжнародну функцію і всесвітньо-історичної місії вже не існує. Наша могутня держава, яка ще недавно вершила добрі справи для людства, перетворилася на арену чвар між дрібними князями й приману для всіляких вдатних чи невдатних завойовників. Чим були для історії Грузії п’ять її сторіч перед приєднанням до Росії? їх сміливо можна назвати п’ятсотрічною війною за фізичне збереження нації і врятування її культури. І ось що характерно: грузинська національно-політична думка завжди була свідома того, що існування нашої країни цілком визначається її історичною місією. У великому масштабі це вперше намагався втілити в життя Вахтанг Горгасалі. Коли Грузія перестала бути форпостом при нападах степових народів, Давид Будівник та його політичне оточення намагалися зробити грузинську державу культурною і економічною силою Малої Азії та Близького Сходу і багато чого в цьому досягли. Коли похитнулися основи світової християнської цивілізації і стерли велич Візантійської імперії, держава Тамар намагалася претендувати на гегемонію в православному світі й наведення порядків у мусульманському. І саме тоді справи пішли б успішно, якби не монгольська навала, що завдала нашій історії значних потрясінь. Згодом, уже в нові віки, Іраклій Другий хотів здійснити операцію, географічно зворотну тій, яку здійснив свого часу Вахтанг Горгасалі,— з опорою на півночі, і меч повернуто на південь, але на той час ми були такі знесилені, що самі потребували захисту. І знайшли його в союзі з Росією. Між іншим, і самі грузини вважали за краще піти під захист... Я говорю про це задля того, щоб не забувалася мудрість напружених і невтомних шукань наших предків, щоб їхній історичний подвиг було оцінено по заслузі... Вдумайтеся: п’ятсот жахливих років! Хто широко освічений і достатньо об’єктивний, той може знайти для порівняння нашої історії того періоду лише один приклад — американських індійців. Інших паралелей я не згадаю. Звичайно, фізичне збереження нації та її культури теж може бути сенсом життя країни, її призначенням, але призначенням вузьконаціональним, недостатнім для існування сильної держави. Грузинська держава фактично перестала існувати. Наш народ утратив активне почуття власної відповідальності за радощі й горе своєї країни, а незліченні поразки й спустошення позбавили нашого громадянина впевненості в собі й почуття непереможності. І наша мораль ступила перші кроки до занепаду. Вузьконаціональний сенс життя і неважливість міжнародних функцій не могли не дати своїх спустошливих наслідків: життя зводилося тепер лише до того, щоб продовжити своє існування, що не могло не деформувати моральних підвалин суспільства, не посилити егоїзму, не внести ницості й дріб’язковості, чого не було в етичних нормах сильної держави. І все ж, незважаючи на це, можна сказати, що честь і совість грузинського народу до дев’ятнадцятого сторіччя зоставалися незаплямованими. Хоч і заради вузьконаціональних інтересів, а все ж наш народ ще залишався згуртованим, здатним до єдності й самопожертви. Але п’ятсот років запеклого опору, як я вже сказав, принесли йому фізичний розгром і духовне знесилення. У нас не було іншого вибору, крім того, який ми зробили: піти під захист єдиновірної держави. Давнє наше прагнення до культурних зв’язків із Заходом здійснилося в новій формі — ми стали частиною великої європейської держави! Приєднання до Росії розв’язало чимало гострих проблем нашого життя. Нас звільнили од війн, од наскоків горців, від страху винищення, від тисячолітньої династії Багратіонів і навіть від податків. Ця передишка була нам необхідна, але вона несла свою закономірність: грузин, який звик за свою історію до відповідальності перед своєю країною, лишився без сенсу життя. Від нього тепер нічого не вимагали, зовсім нічого. І наш народ став схожий на пущену на луки череду, в якої є лише одне діло — скубти траву! Сто років ми пасемося, наша єдина мета — їсти, пити й викохувати дітей. І все. Звичайно, ця мета звела нанівець основи давньої традиційної моральності. Та, якщо й понині трапляються ще люди, які зберегли любов до батьківщини, до державності, то це тільки тому, що моральність — найстійкіша духовна категорія, притаманна людині. Ось, на мою думку, пані Нано, як сталося те, що ми все втратили. А що ми являємо собою зараз,— я відповім вам, але прошу вибачити мені, що я змушений говорити вам гірку правду: ми — розрізнений, позбавлений єдності народ, перейнятий корисливістю, ми — колишня нація! Лишилося мені сказати тільки одне. Відомо, що жоден поневолювач не звільнював з ярма добровільно, з якихось гуманних міркувань. І ми не будемо просити царя Миколу Другого, щоб він здійснив цей небувалий акт... Я закінчив, Елізбаре, можеш подивитися на годинник.