— Що ж це виходить,— порушив тишу Шалітурі.— Поки на Кавказі не виникне ота сама твоя функція, для грузинів держава — зась!
— Зась! — потвердив Карідзе.
Шалітурі розреготався.
— Прошу уваги, панове! — Нано взяла в руку чашу.
Настала тиша.
— Я хочу доказати вам історію, якої не встигла закінчити в Іраклієвій конторі. Тоді просто до слова прийшлося, і я згадала, як у Абхазії на нас з чоловіком напали розбійники... Іраклію і Арзнєв Мускіа! — Вона обернулася до нас.— Не гнівайтеся на мене, але те, що ви слухали, я розповім двома словами.
Вона спочатку повторила те, що ми знали. Всі її слухали, затамувавши подих, і я, і Арзнєв Мускіа теж. Нано зверталася найчастіше до Шалітурі, видно, задля того, щоб остаточно повернути це майже втрачене князівство нашому превеселому царству. І справді, Шалітурі почав потроху оживати і навіть розвеселився. А Нано розповідала про свою пригоду зовсім інакше, намагаючись більше говорити про смішне.
— Можете собі уявити, що всю ту операцію здійснили тільки чотири розбійники: сам Сарчимеліа зі своїм помічником ловив людей на дорозі, заводив у ліс, грабував і складав речі в мішки. Другий розбійник стеріг нас, щоб ми не здійняли бунту. Від пагорка, що був у нас за спиною, час від часу долинав такий відчайдушний свист, ніби основні сили розбійників залягли саме там. А виявилося, що там під деревом сидів лише один розбійник, стежив за дорогою, стеріг награбоване майно і посвистував, аби ми не думали, що розбійників тільки троє...
— Стривай, Нано,— сміючись, перебив її Елізбар Карічашвілі,— то що ви, так і сиділи в чому мати породила, і чоловіки й жінки разом?
— Ні,— відповіла Нано,— у бандитів виявилося більше такту, ніж у тебе. Між чоловічим і жіночим гуртами була відстань ступнів зо два, і було добре чути, що ми говорили. Словом, сидимо й чекаємо, коли повернеться Сарчимеліа. Всі шепочуться поміж себе, кожен про своє. Якась напівроздягнена бабуся подивилася на блакитне небо й сказала: «Ой, що з нами буде, коли піде дощ...» Один приземкуватий чоловік усе вгадував, хто цього разу попаде в сільце Сарчимеліа, і дуже хотів, щоб попав його знайомий, не пам’ятаю, хто на ім’я — чи то Бабухадіа, чи Мітагваріа,— він наперед радів, потираючи руки від задоволення і аж качався від сміху. Розмова найбільше крутилася довкола того, хто що втратив у тому пограбуванні. Потерпілі називали вартість відібраних речей і суму грошей, нібито вихвалялися одне перед одним розміром втрат. Лиш один безвусий юнак признався, що в нього нічого було відібрати і він сам не знає, чому сидить тут, з нами. Він був прислужником багатого турка, Сарчимеліа захопив його разом з хазяїном і не відпускав. Минуло вже чимало часу, і можна було навіть пожартувати з приводу того, що з нами сталося. Але, відверто кажучи, мені було не до жартів. Часом мене брав відчай, коли я уявляла собі, що буде, коли Сарчимеліа здійснить свою погрозу й забере мене як заставу до викупу... Та хіба тільки мені судилася така доля? А всі ті скривджені люди? Одну дівчинку років п’ятнадцяти Сарчимеліа захопив з дороги разом з літнім чоловіком. Дівчинка навколішках, ридаючи, благала відпустити її — в неї помирає мати, і вона везе з Очамчире лікаря, щоб її врятувати... Якась жінка рвала на собі коси, притужуючи, що вона вдова, все життя збирала гроші на посаг дочці, наскладала двісті карбованців, а ці негідники відняли... Усього не розкажеш. Це був якийсь жах, і ніхто не міг порятувати. Аж ось я почула з чоловічого гурту голос.
— Вибачте, будь ласка,— говорив хтось російською мовою, звертаючись до мого чоловіка.— Пані, пограбована разом з вами,— ваша дружина?
Я обернулася й зрозуміла, що то говорить чоловік з відрізаною нижче коліна ногою. Мій чоловік Ширер відповів не зразу й дуже сухо:
— Так-так, добродію, пані, яку пограбували разом зі мною, то моя дружина.