Усі ми були в захваті і від Нано,— а вона була чарівна,— і від її розповіді. Ми заплескали їй так гучно, що всі в залі озирнулися на нас. Нано піднесла свою чашу до губів, але надпила тільки половину.
— Лазе, мені потрібна друга чаша. Елізбар сказав, що ми питимемо двома чашами... Батоно Вахтанг, долийте мені...— Нано простягла Шалітурі недопиту чашу.— А крім того, моя розповідь розрахована на дві чаші.
Елізбар знову почав нас утихомирювати:
— Не заважайте Нано говорити!
Вона вела далі:
— Тут не місце з’ясовувати, як склалася, звідки почалась легенда про святого Георгія. Основна думка легенди, як відомо, проста: якщо хтось потрапив у біду, пожертвуй навіть своїм життям, а врятуй його! Оце і все. Обіцяю господові богу приходити сюди якомога частіше, щоб шанобливо вклонитися живому — на всі триста шістдесят п’ять днів — святому Георгієві! У мене є стародавня ікона, а на ній напис, приблизно такий: святий Георгію! Звитяжний воїне за справедливість, великомученику в ім’я народу, будь заступником перед небом, захисти всемогутньою силою твоєю недостойну служницю свою Нано Тавкелішвілі!.. Це слова моєї молитви!.. Отож за здоров’я Гогі, панове, нашого хазяїна, справжнього сина своєї батьківщини, лицаря І, як сказав батоні Сандро, виразника нашої застільної державності. І мого рятівника!
Ми кричали на весь голос, вітаючи Нано. Але вона піднесла руку, показуючи, що ще не закінчила.
— Бачите, тости випливають з моєї розповіді. Тому я хочу другу чашу підняти за відважного Дату Туташхіа. Це відчайдушно смілива, благородна людина, але я розумію, що сміливій людині часто буває важче, ніж боягузові. Нехай допоможе йому бог і в біді, і в радості. І раз ми вдалися до молитов, я хочу дати ще одну обітницю: якщо колись трапиться так, що я буду потрібна двом прекрасним людям, які переповнили наші чаші, я буду щаслива подати їм руку завжди і скрізь. Не тому, що хочу заплатити добром за добро, а тому, що обидва вони гідні того, щоб ми віддячили їм!.. А ще я п’ю за всіх вас і дякую за чудовий вечір. І прошу вибачити, що покидаю вас. Бог свідок, я не хотіла б іти, але залишатися довше не маю права. Усіх, хто сидить за цим столом, я запрошую в гості через три дні, двадцять шостого, о восьмій вечора. Уклінно вас прошу. Іраклію, доручаю тобі привести гостей! Крім вас, буде ще двоє чи троє, не більше...— Нано встала з-за столу, і ми з Арзнєвим Мускіа теж повставали зі своїх місць.
Наш намір іти, як це завжди буває, викликав невелику метушню — всі кричали, просили залишитись, покликалися до нашої совісті й честі. Але Нано наполягла на своєму. Щоправда, на останок нас з лазом змусили випити ще по дві величенні чаші, що ми й зробили. Усі хотіли йти нас проводжати, але Нано заборонила всім, крім Гогі.
— Лазе, звідки ти знаєш Елізбара? — спитала Нано, коли ми вийшли з зали.
— А ось Гогі познайомив, гарний чоловік Елізбар. Мені він дуже подобається.
— А хто познайомив тебе з Гогі?
— Це давня історія... Розповім колись,— ухиливсь од відповіді лаз.
Біля виходу стовбичив Арчил.
— Ви нагодували візника цієї пані? — спитав його Гогі.
— І нагодував, і напоїв. Ледве на передку тримається,— мовив Арчил.
— А де Єрванд?
— Поставив стільця під дверима, сидить і спить... Не спить, звісна річ, а тільки прикидається, повісив голову, як стара коняка.
— Чому? — здивувавсь я.
— Три дні тому, коли він заснув, сидячи на подвір’ї, в нього витягли з кишені шість карбованців. Відтоді він щовечора прикидається, що спить, жде, що злодюжка знову прийде... Авжеж, чекай, дуже треба йому приходити!
— Прийде, можеш не сумніватися,— почувся знадвору Єрвандів голос.
— Дуже ти йому потрібний... Іди сюди, гості від’їжджають!
Прийшов Єрванд, почав водити щіткою по костюму Арзнєва Мускіа, примовляючи при цьому:
— Не дають людині поспати... Звісно, він не божевільний, якщо я не сплю, чого йому приходити!
— В-а-а! — обурився Арчил.— А якщо ти знову заснеш? А він знову все поцупить і знову втече! Ну, чи не індик ти... І як для індика отакого на білому світі шматок хліба знаходиться, дивом дивуєшся!..
Вони провели нас до екіпажа, все ще сперечаючись і переконуючи один одного — прийде чи не прийде злодій. Арчил і слухати нічого не хотів. А поки Гогі допомагав Нано сісти в коляску, я, влучивши мить, коли він не бачив, поклав Єрвандові в кишеню гроші, щоб він розплатився за нас у ресторані.
Ми вирушили в дорогу.
У нічній тиші приємно поцокували копита наших коней.
— Чому ви заспішили, пані Нано,— порушив довгу мовчанку Арзнєв Мускіа.— Занудьгували, мабуть?
— З тобою... і з Іраклієм я ніколи не занудьгую, лазе! — відповіла Нано.
І знову ми довго мовчали.
— Лазе, я знаю, хто ти! — тихо промовила Нано.
— Ех! Царице наша, я сам не знаю, хто я,— почувся його голос.— І ви, я гадаю, теж!
Ніч була місячна. Вітер позгонив у купки хмари на небі, а на землі шарпав стрункі тополі.
Тієї ночі в мою душу вперше закрався сумнів.
Рожевий зшиток
Спочатку, в перші дні нашої дружби, кожну зустріч з Нано і лазом я сприймав захоплено, але пролітали ті зустрічі уривками, і кожен з них у свідомості моїй не поєднувався з іншим, хоч і тішив піднесеною радістю розум мій і серце.
Та одного прекрасного дня світ у душі моїй потьмарився і всі розрізнені й уривчасті враження нанизалися одне на одне, сплелися в цілісну картину, в якусь єдність, що складалася з тисячі таємниць. Вони навалилися на мене, волали відповіді, тривожили душу, не давали спокою. Це гостре прозріння прийшло до мене вчора вночі в номері Арзнєва Мускіа, після того як я задрімав там, зморений утомою. Та й візити Нано змушували терзатися: мучили підозри й здогади. Хто такий Арзнєв Мускіа і чого він шукає? Хто така пані Нано Тавкелішвілі-Ширер? Що зв’язувало Нано й лаза колись і що зв’язує їх тепер? І чому я сам уплутався в їхні стосунки? Ким став я для кожного з них і для них обох разом?..
Щоправда, мине якийсь час, і для мене все стане на свої місця, всі загадки, всі ребуси буде розгадано, але уявіть себе на моєму місці, і ви самі зрозумієте, як непокоїло й гризло мене все це тоді.
А тим часом минули ми ще один рубіж у наших стосунках: нам набридло раптом бувати на людях, у галасливому товаристві і, крім Елізбара Карічашвілі та Гогі, нікого не хотілося більше бачити. Ці двоє могли замінити нам усіх, у них вистачало на це душевного багатства.
Ми зрозуміли це після нічної зустрічі в казино. Там ми вирішили, що сьогоднішній день проведемо у мене вдома, Арзнєв Мускіа приготує еларджі, а Елізбар — люля-кебаб. Уранці з готелю Арзнєва я забіг до своєї контори, побув там годин дві й пішов додому. Гості прийшли у призначений час, спочатку Елізбар, Гогі і лаз, а трохи згодом приїхала й Нано. Гогі з Нано лишились у вітальні й голосно сміялися, згадуючи подробиці вчорашньої гри. Лакей на подвір’ї розпалював мангал, а лаз та Елізбар порядкували в кухні. Я пробував їм допомогти, але вони проганяли мене й кричали, щоб я йшов геть. Я не здавався, і кінець кінцем Елізбар поступився мені сокиркою для рубання м’яса, згадавши при цьому прислів’я про осла, на якого наділи золоте сідло, а він все одно лишився ослом. Я підв’язався рушником і взявсь до роботи.
Аж ось задзеленчав дзвоник. Я, звісно, не міг відчинити дверей і зустріти відвідувача в такому вигляді, із замазаними м’ясним фаршем руками. Лакея мого не було, щоб вийшов і дізнався, хто там. Кривого Гогі не хотілося турбувати через того запізнілого клієнта, і я гукнув Нано, щоб вона пояснила, що я зайнятий, прийняти не можу, нехай завтра приходить в контору.