— Відповідає, ваша ясновельможність,— сумно мовив Дата Туташхіа.— Саме так усе й було насправді!
Сегеді обвів нас очима й спитав:
— Чи згодні ви взяти цей епізод для нашого аналізу?..
Ми відповіли ствердно. Але я сказав, що Дата Туташхіа повинен усе-таки розтлумачити нам деякі подробиці.
— Звичайно,— сказав Дата Туташхіа.— Без цього нічого не вийде.
— Я теж мав це на увазі,— приєднався до нас граф.— Прошу вас, панове: хто хоче про щось запитати?
Та ніхто ні про що не запитував. Мені здавалося, всі боялись одного: недоречним запитанням зіпсувати справу; не уявляючи всіх глибин задуму Сегеді, мимоволі прислужитися якимсь таємним його планам.
Мовчанка затяглася, і Сегеді сам повів мову:
— Скажіть мені, добродію Туташхіа, як могло статися, що Зарнава наперед знав, що ви прийдете? Досвідчений і розумний переслідувач, як відомо, не пропустить такого промаху.
— Ви правильно зауважили, ваша ясновельможність. Сповіщати заздалегідь про прибуття — це завжди небезпечно, але що вдієш, коли часом не можна обійтися без цього. Я повинен був побачити Зарнава — хоч умри, а йти навмання не було сенсу. Треба було напевне знати, що він дома, а як дізнаєшся, коли не попередиш. Найкраще в таких випадках — коли повідомляєш, що прийдеш тоді-то,— нагрянути або раніше від того дня, або пізніше. Тоді помилка не така груба. Небезпека, звичайно, лишається, але вже не з того ряду, про який ми говорили,— коли в тебе сім шансів з десяти. Скажіть самі, ваша ясновельможність, а вам — у ваших таємних справах — завжди щастило зробити так, щоб той, хто хоче прийти, зумів це приховати від того, до кого він мав прийти?
— На превеликий жаль, майже ніколи не щастило,— відповів граф.
— Так трапилося і зі мною того разу, хоч я був і завбачливий, і обережний. До призначеного часу днів два стежив не лише за будинком Зарнава, а й за всією округою. А після призначеного часу теж цілий день — від ранку до вечора — стежив; і якби хоч що-небудь було підозріливе, я не переступив би порога того дому! І я не помилився, та про це окремо треба говорити.
— А як вийшло, що Зарнава хотів бігти на допомогу з твоїм карабіном, а ти не пустив і відняв його в нього? — спитав я Дату Туташхіа. Я поставив своє запитання не просто так, у мене була своя мета: мати якомога більше свідчень про те, що Дата Туташхіа намагався уникати ворожих зіткнень з представниками влади, як і в цьому випадку.
— Усе це не так просто, як може здаватися,— Дата прикурив цигарку й кілька разів затягся.— Зрозумійте, Зарнава біг не того, щоб зчепитися з поліцією, а того, щоб сказати поліції, що вони помилилися, що вбили зовсім не тих людей, а чоловік, який їм потрібний,— Туташхіа, ось його й карабін! — сидить безпорадний у нього в кухні. Поліція полювала за мною, а не за тими трьома, вона не знала, хто вони, не відала, чого прийшли, не бачила, коли ввійшли. Вона вважала, що там лише я і мої друзі...
На ці слова Сегеді щиро розсміявся, а Дата Туташхіа замовк, здивовано вп’явшись очима в графа.
— Що привело тебе до таких міркувань? — спитала Нано.
— Коли почалася стрілянина, в ній можна було вирізнити не менше десяти рушниць. Три належали гостям Зарнава, а сім або вісім — стороннім. Тепер спробуємо розміркувати... Припустімо, що слідом за тими людьми з друкарським верстатом ішов хтось з поліції. Це міг бути один чоловік, ну, скажімо, два, але не більше. І коли вони побачили, що верстат принесли до будинку Зарнава, то мали б побігти, щоб повідомити про це поліцію. Згодьмося, що за такого збігу обставин один мав бігти, а другий повинен лишитися й стежити за будинком, на випадок, якщо гості тут не затримаються й потягнуть своє добро в інше місце. Він повинен іти за ними слідом, куди б вони не звернули. А що сталося насправді? Ці люди пробули у Зарнава годин півтори, до поліції ходу було три години, а поліції до домівки Зарнава — ще три години. Значить, той, хто вистежив їх, не міг їм улаштувати такої засідки. Це безперечно і не може викликати сумнівів, панове. Та, може, поліція заздалегідь знала, куди понесуть верстат, і, оточивши той будинок, пропустила трьох чоловіків лише для того, щоб потім, коли вони йтимуть назад, відкрити стрілянину. Так могло б бути, але так не було, бо напередодні я облазив усі місця кругом будинку Зарнава, лежав у нього на вгороді, настороживши вуха, як хорт. Ні, загрози не було ніякої, ні з якого боку. Я був переконаний у цьому і тільки тому так упевнено ввійшов у будинок. А ті люди прийшли, ви пам’ятаєте, через п’ятнадцять хвилин. Виходить, усе було спокійно, коли вони йшли, і поліція про них не знала нічого. І я в свою чергу хотів би спитати вас: на кого була влаштована засідка?
— А чи не могло бути так, що за ними слідом їхали не два чоловіки, а всі вісім? — спитав Гогі.
— Як же це так, брате?— вигукнув Дата Туташхіа.— В нічній тиші довгою дорогою за тобою рухається восьмеро озброєних вершників, а ти навіть не помічаєш їх?
— Це неможливо,— сказав Сегеді.
Ми захопилися обговоренням цього випадку, і всі кінець кінцем одностайно зійшлися на тому, що засідку було влаштовано не на людей з друкарським верстатом. З нами погодився й Сегеді. І, виходить, ми були праві,— хто краще, ніж шеф Кавказької жандармерії, міг знати, як усе було достеменно в житті!
— Гаразд,— сказав Карічашвілі.— Але тепер ще лишається довести, що засідку влаштували саме тобі.
— Дійде й до цього. Тільки налий мені, Іраклію, а то я не можу так довго говорити тверезий!
Ми перейшли на шампанське. Дата Туташхіа випив свій келех до дна й вів далі:
— Значить, ми зупинилися на тому, що поліція не знала про появу трьох чоловіків у будинку Зарнава. Оточувати самого Зарнава, його жінку й дітей, я думаю, ви з цим згодитеся, не мало ніякого сенсу. А хто ж іще лишався в будинку, заради кого можна було город городити? Перш ніж ми відповімо на це запитання, я поділюся з вами ще одним спостереженням. Недалеко від села, де живе Зарнава, стоїть маєток князя Чичуа. І ось за два дні до того, як я мав зустрітися з Зарнава, до управителя того маєтку прийшли восьмеро косарів і найнялися на роботу. Рано-вранці всі восьмеро вийшли на сінокіс. Вони косили, а я стежив за ними з гори. Цілий день вони косили, а як смеркало, зникали в будинку управителя, щоб уранці знову взятися за косу. Так минув ще один день, а за ним ще одна ніч. Лише згодом я прикинув, що до чого, і зрозумів: то були не косарі, а поліцейські, приїхали вони до управителя вночі, сховали коней у нього в стайні, а ось туди я якраз і не здогадався зазирнути. Косити вони ходили без рушниць, а одяг понатягали жебрацький. Тому ніщо й не наштовхувало на підозру. Косарі як косарі! Так я помилився в той день. А тепер дивіться, як усе було насправді. Ось Зарнава ввів мене в кухню, але сам вискочив на ганок і гукнув сусідові — завтра вранці у ліс іди без мене! І зразу ж вернувся назад. Коли принесли друкарський верстат і шрифти, той сусід, з яким він відмовився йти в ліс, був уже далеко, він щодуху мчав до управителя, щоб повідомити поліцейським: швидше, мовляв, біжіть, Туташхіа у кухні в Зарнава. Сусід, як ви розумієте, не міг знати про нових гостей. І люди, яких він привів, оточуючи будинок, теж і гадки про них не мали. Поліцейські, я думаю, ввірвалися б у будинок, якби нові гості не вийшли на той час самі їм назустріч.