Граф наздогнав її, затримав на порозі:
— Пані Нано, мені сумно, що мій прихід став причиною вашого хвилювання й сліз. Пробачте мені, ради бога! Але, повірте, серйозної справи не можна вирішувати без хвилювання!.. Це може мене виправдати, та не може втішити. Прощення на небі я все-таки,, сподіваюся, одержу, та лише тому, що вам так личать сльози! Не ховайте обличчя! Тепер я розумію, вас треба навмисне доводити до сліз... Ви така чарівна, пані Нано.,, Я не можу допустити, щоб ви нас залишили і взяли на душу гріх загибелі п’ятьох чоловіків, що сидять за цим столом!..
Нано засміялася, граф привів її знову до столу. Та обличчя в неї було мокре від сліз, і вона намагалася одвернути його, набік, соромлячись своєї слабості й сентиментальності. І всміхнулася крізь сльози.
Нано була чарівна...
— Вина! — вигукнув граф, сам заходився наливати келехи й звернувся до мене, усміхаючись: — Князю, я влаштував вам цікаву розвагу, правда ж?
— Ні з чим не зрівнянну, графе! І дуже повчальну!
— Хай живуть жіночі сльози, панове! — сказав Сегеді, піднімаючи келех.— Найнезаперечніший, найвагоміший і найплідніший доказ із усіх, які існують на світі! І за здоров’я пані Нано, котра щойно продемонструвала його в найпрекраснішому варіанті!
Сегеді підійшов до Нано й поцілував їй руку.
Цей тост остаточно розкував усіх, ми загомоніли, заговорили всі разом, підливаючи одне одному вина. Серед того загального галасу граф знову звівся над усіма й попросив тиші.
— Панове,— сказав він,— я дуже шкодую, але змушений вас залишити. Щиро дякую вам за ваш гостинний банкет, за вашу приязнь і теплий прийом. У мене зостануться про цю зустріч найкращі враження і добра пам’ять про вас як про прекрасних співрозмовників і незвичайних людей. І був би щасливий, якби залишив такий самий слід у вашій душі. Досі моє службове становище позбавляло мене можливості відкрити вам усі мотиви моєї появи тут. Але тепер я можу покласти на стіл перед вами свій головний козир...— Сегеді витяг з кишені два аркуші паперу, згорнені вдвоє, і подав мені. Один з них був документ про помилування Дати Туташхіа, а другий — протокол, що свідчив про вручення документа, який треба було підписати мені як повіреному в справах Туташхіа.— Пане Іраклію, покажіть ваш контракт з добродієм Туташхіа і приступайте до своїх обов’язків.
— З приємністю, графе, але, на превеликий мій жаль, він лишився в юридичній конторі,— сказав я.
— Може, згодиться оцей? — Дата Туташхіа витяг свій екземпляр угоди й простяг графові.
Поки граф читав нашу угоду, я передав іншим документ про помилування, а сам побіг у кабінет по чорнило й ручку. Потім я взяв протокол і підписав його як адвокат і повірений у справах Туташхіа.
Граф стояв посеред кімнати. В одній руці він тримав келех, а в другій контракт між Іраклієм Хурцідзе та лазьким дворянином Арзнєвим Мускіа й уважно читав його.
— Скільки років, добродію Туташхіа, ви не бачилися зі своїм двоюрідним братом Мутні Зарандіа?— спитав Сегеді, ступивши Вже на підніжку фаетона.
— Шістнадцятий рік, ваша ясновельможність,— відповів Дата Туташхіа.
Граф одкрився йому:
— Дві години тому він був тут.
Настала мовчанка.
— Чого? — спитав Туташхіа.
— На той випадок, якби ви зібралися тікати. Він мав би повернути вас, умовити, що вам нічого не загрожує.— Сегеді витяг з кишені годинника й, подивившись на нього, додав: — Мушні Зарандіа просив переказати, що сьогодні о дев’ятій вечора він буде у вас в готелі.
Екіпаж зник за рогом.
Ми повернулися до столу.
— Скажіть, чого такі люди йдуть на службу до уряду? — мовив собі Дата Туташхіа.
— Зараз Сегеді їде до своїх жандармів і думає: чого такі люди йдуть в абраги? — відповів йому Елізбар Карічашвілі.
Жовтий зшиток
Минуло одинадцять років відтоді, як назавжди зник з мого життя Дата Туташхіа, і сім років від того дня, як Нано Тавкелішвілі-Ширер залишила нашу країну й оселилася в Каліфорнії. Як заведено в нас, за нормами юриспруденції та порядком нотаріального діловодства, саме на цей час кінчався строк збереження паперів, що їх ЦІ двоє виняткових моїх клієнтів залишили на опікування в моїй конторі. Одні пакети вони віддали мені самі, інші прислали згодом різними шляхами. Обоє вони вже понад сім років мовчали, і я зобов’язаний був розпечатати пакети, аби дізнатися, чи не проливають вони світла на таємницю життя їхніх власників, чи немає там прямих розпоряджень і прохань, що їх з якихось причин вони не могли розголосити в попередні роки.
Одинадцять і сім років! Достатній строк, щоб забути нашу дружбу, тепло наших зустрічей, щоб людина мого фаху взяла ніж і байдуже, як м’ясник, порозрізувала конверти! Я відчинив сейф, розгорнув одну папку, потім другу. Сів до столу.., Руки в мене тремтіли, я відклав ножа й задумався.
Довго я так сидів, ледве стримуючись від сліз, що навернулися на очі. Звичайно, я й раніше багато думав про ті дні, але сьогоднішні мої спогади були сповнені особливого суму, особливої журби за тими людьми, які так ненадовго і так цікаво сповнили моє життя й зникли швидко, як зникають зірки, що падають з неба.
Зникли — і немає їх!
Вахтанг Шалітурі закінчив своє нестямно озлоблене життя офіцером під час облоги Порт-Артура, коли снаряд, що впав поруч, не залишив від нього й сліду. Сандро Карідзе дійшов висновку, що монастир — найкраще місце для самотності й філософських роздумів, кинув свого службу й постригся в ченці. Якось я стрівся з ним на станції Дзегві, але він одвів очі і вдав, що не впізнав мене. А Елізбар Карічашвілі, той геть зник з поля мого зору. Подейкують, у селі в нього був старий-престарий будинок і клаптик поганенької землі. Він оселився там, господарює і розводить квіти. Гогі, це я знаю сам, остобісіло його ресторанне життя, він брав участь у серйозній політичній справі. На його дерев’янку знову наділи кайдани і відправили в Сибір. Щомісяця я посилав йому десять карбованців, поки він був живий. Від Мано, я вже сказав, не було ні слуху ні духу. Я певен, що коли б вона була жива, вона не могла б не подати вістки про себе. Виходить, її не було вже в живих, хоч достеменно про це я не знав. А ось луна від Датиного життя час від часу докочувалася до мене. Він жив, він затято боровся з собою, він залишався таким, яким був завжди,— прекрасним, єдиним у своєму роді, ні на кого не схожим. Жив?.. У всякому разі п’ять чи шість місяців тому було так. А на той час, коли я розпечатував пакети, може, і його не було на світі...
У пакетах, що зберігалися в моїй конторі, я знайшов важливі документи й листування цих двох людей. Усі листи, що надійшли від Дати, Мано тримала в окремому пакеті. А листи від Нано були основною цінністю Дати Туташхіа. Моя совість чиста перед ними, я виконав усе, в чому вони поклалися на мене. Їхні листи я зберігав довго, до останнього дня існування моєї адвокатської контори. А коли настав час і я зобов’язаний був знищити архів, то листів Дати і Нано я не зміг спалити одразу, а спочатку переписав у цей зшиток.
Лазе! Я маю тобі віч-на-віч сказані, але заважають люди, а ми ніколи не буваємо вдвох. Мені затискує рота страх: а що, як ти вважаєш, що жінка не може дотикатися до таких справ?
Учорашній день для мене такий самий незвичайний і тривожний, як і той давній день, коли я вперше побачила тебе на дорозі недалеко від Очамчире, Мабуть, зустрічатися за таких загадкових, неймовірних обставин нам на роду написано і приречено Всевишнім. Подумай сам і скажи — хіба я не правду кажу?!
Минулої ночі я довго не могла заснути, а все через нашу зустріч. І запитувала себе, чому я думаю про неї безперестанно, як і тоді, очамчирської ночі. Тільки вдосвіта я задрімала, не розуміючи, що діється зі мною.