Досуха витершись махровим рушником, в майці і спортивних штанях, що на колінах йшли пухирями, лікар рушив в особливий кабінет. Він назагал рідко приймав гостей, а сюди не пускав узагалі нікого, навіть як виняток. Тут він відпочивав. Тут на нього чекав спокій: ряди голів з ясно-тілесного пластика, вишикувані на полицях. У цеху з виготовлення манекенів лікаря знали і любили — він завжди щедро оплачував замовлення. Майстри навіть пропонували виготовляти голови за фотографіями або усними портретами, але лікар незмінно відмовлявся. Його цілком влаштовували безликі витвори.
Обличчя — це була його єпархія.
«Сьогодні ми вибираємо обличчя». Назва повісті, автор якої, поза сумнівом, поки був живий, добре розумів таких людей, як лікар. А коли перестав жити, то почав розуміти їх ще краще.
Перш ніж сісти за робочий стіл, лікар поглянув у кут, піднявши очі вгору, вище голови високої людини, і переможно посміхнувся. Там, на стіні, укріплений на міцній консолі, був телевізор. У цій квартирі кожна кімната — а їх налічувалося чимало — була оснащена телевізором. І жоден з екранів не спалахував ось вже близько десяти років. Це були порнографічні гравюри в келії Святого Антонія, ананаси і рябчики з трюфелями перед висохлим аскетом, пляшка коньяку «Ахтамар» напроти алкоголіка «у зав’язці». Спокуса. Легко відмовитися, якщо у тебе її зовсім немає. Більше гідності в тому, щоб щогодини, щохвилини проходити повз спрагле твоєї душі чудовисько, кидаючи на нього байдужий погляд. Лікар відмовився від телебачення не в дні локального Апокаліпсису, коли Вавілонська блудниця реклами верхи на Звірі вторглася в саму плоть будь-якого каналу, вимагаючи купити, купити, купити, а якщо не купити, то замовити в кредит — о ні, реклама залишала його байдужим, навіть дратувала слабо, як струм крихітної батареї. Кислий, лимонний присмак на язику, і баста. Але коли вибрані фільми, які були варті згаяного на них часу, і ще рідкісніші передачі стали розколювати надвоє-натроє, немов геологічним молотком, вторгненням двохвилинних «Гарячих фактів»…
Ти розслабився.
Ти налаштувався.
Ти на порозі катарсису. І раптом:
«У результаті обвалу на шахті… відповідальність за терористичний акт узяла на себе… візит відбудеться, незважаючи на… повінь — стихія, що розбушувалася, — понесла…»
У лікаря були міцні нерви. Найгірше було в іншому. Шукаючи порівняння, він зупинявся на одному-єдиному: знаходячись в ліжку з коханою жінкою, на порозі оргазму, ти раптом виявляєш, що в спальню увірвався зведений хор ім. Л. Паваротті, виконав «Інтернаціонал» і пішов, забувши закрити за собою двері. Забагато людей, думав лікар. Забагато. Купують, вмирають, вирушають у подорожі, купують на виплат, висаджують, домовляються — а ґрати клітки стають товщими й міцнішими. Творець завжди самотній. Шість мільярдів деміургів? Нонсенс.
Він ще раз посміхнувся й сів за робочий стіл.
Дві голови, укріплені на штативних підставках, чекали дотику.
У трельяжі — дзеркала, що оточували стіл з трьох боків, надавали йому вигляду алькова для хворих нарцисизмом ліліпутів — відбивалися руки лікаря, коли він підсунув одну з голів до себе. Далі настала черга коробочок з гримом. Грим він робив сам, за старовинними рецептами, бо справедливо не довіряв промисловості. Там теж дуже багато людей. І всі промишляють. Їх тіні для очей — омана. Туш для вій — брехня. Помада — журавлинний сік, що плямує фарбою вимовлені слова. Скрипку Страдіварі не зробити на конвейєрі. Краще вже попрацювати самому, вкладаючи душу і серце, останнє, що залишилося незайманим у нашу добу відбитків пальців. Лікар обожнював цитувати Франца Мая, медика з Гейдельберга, відчуваючи на язику терпкий присмак XVIII-го століття: «Ось безпечний магазин фарб, яким актор може без шкоди для здоров’я наводити на обличчя чарівну красу і мерзенні пики».
Дуже точно розділено: чарівна краса й мерзенні пики.
Отже, білий грим (вазелін, окис цинку, бджолиний віск, торішній сніг). Сухі рум’яна (крейда, кармін, бензойна настоянка, збентеження діви, трояндова вода). Фарба загального тону (вазелін, окис цинку, кіновар, оранжева, байдужість, охра, кадмій, кориця, вітання на бігу, віск). Гумоз для носа. Поролон і марля для товщинок. Трішки гарного настрою.
Можна починати.
У лікарні знаходилися два пацієнти, яких лікар давним-давно збирався відтворити у себе на столі, загримувавши пластикові голови. Два улюблених пацієнти. Два фаворити, у яких автор бачив рідні душі. Двоє оповісників, що шепотіли тріумфатору: «Пам’ятай, Цезаре, що й ти смертний!» Перший, у минулому успішний бізнесмен, раніше — спортивний функціонер, ще раніше — знаменитий борець, що вчасно ступив на тривний шлях криміналу, одного разу узяв до рук дилогію Явдата Ільясова «Заклинач змій» і «Башта мовчання». Навіщо, з якою метою — бо’зна. Випадковості й нісенітниці — резервний полк долі, що чекає на вас у засідці. Важливо інше: прочитавши книгу, як то кажуть, з першої сторінки — і до останньої (напевно, плямкав при цьому губами!), щасливчик достеменно з’ясував, що він не бізнесмен, функціонер і борець, а астроном, математик і поет. Вітайте: Гиясаддін Абу-л-Фатх Омар Хайям ан-Нишапурі власною персоною. Любіть і шануйте. Мабуть, родичі, спраглі спадку, і друзі з роботи його й погодилися любити, але шанувати категорично відмовилися, бо лікар познайомився з «Омаром» за два місяці після нещасливого читання, і відтоді частенько запрошував колишнього бізнесмена для бесід, відриваючи його від наукових праць. Трактати про рух світил внаслідок больового замку на лікоть, так само як і карколомні екзерсиси алгебри, лікаря цікавили мало, хоча опікуни хворого регулярно забирали всі його праці й відвозили в невідомому напрямку; лікар же, у свою чергу, із задоволенням колекціонував рубаї пацієнта, відкривши в них незбагненну красу.