Льодовик невпізнанно змінив європейський пейзаж. Просуваючись на південь, він згладив нерівності рельєфу, який став плоскішим, менш розчленованим. Поза льодовиком відкладалися продукти розмиву й вивітрювання давніх порід — леей. В ріський час оформилася сучасна річкова мережа, що намітилася ще в ранньольодовиковому періоді. Підвищена вологість клімату зумовила повноводість річок. Ширина долини деяких з них досягала кількох десятків кілометрів. Витоки річок губилися в прилеглих до льодовика заболочених низинах.
Льодовик змістив ландшафтні зони. Відразу ж за межею льодовикового панцира тягнулася вузька смуга мохових тундр з перелісками дрібнолистяної верби та карликової берези, що тулились серед нескінченних трясовин та озер. Далі зростали хвойні ліси, за якими розкинулися безкраї холодні степи з осередками лісової рослинності в низинах та балках.
Тяжким випробуванням став час максимального зледеніння для тваринного світу Європи. На заході й у центрі континенту ще можна було зустріти останніх представників ранньольодовикової фауни — давніх слонів, носорогів Мєрка, навіть гіпопотамів, однак на сході, зокрема в Україні, склад тваринного світу став іншим. Давні теплолюбні тварини тут вимерли або ж змінилися, пристосувавшись до нинішніх більш суворих кліматичних умов. Місце тираспільської фауни заступив хазарський фауністичний комплекс. Повновладними хазяями перигляціальних (прильодовикових) просторів стають ранні форми мамонтів та шерстисті носороги. В холодних степах широко розселилися первісні зубри (бізони), дикі коні, осли й сайгаки. В скельних печерах знайшли притулок гієни, печерні ведмеді й леви.
Початок ангельської епохи збігається з появою людських істот, що стояли в своєму фізичному розвитку на щабель вище від гомінід попереднього олдувайського часу[10]. Рештки їх в Україні не виявлені, проте знайдені в багатьох місцях Старого Світу: в Африці, Південно-Східній Азії, в Західній та Центральній Європі, у Закавказзі.
Перші знахідки цих істот на о. Ява увійшли в науку під назвою “пітекантропи” (давньогрецьк. — “мавпо-люди”). Після відкриття подібних решток в інших місцях їх почали називати Ноmо erectus (лат. — “людина прямоходяча”), або архантропами (давньо-грецьк. — “найдавніші люди”).
При певній відміні в фізичній будові окремих індивідуумів їх об’єднує одне — поєднання рис мавпи та людини. Зріст особи дорівнював у середньому 170 см. За своїм об’ємом мозок яванських пітекантропів (у середньому 860 см3) поступався перед мозком сучасної людини (в середньому 1450 см3), але перевищував відповідні показники у Homo habibis. Пересувався пітекантроп вертикально на напівзігнутих ногах. Збільшення лівої півкулі мозку свідчить про його праворукість — особливість, яка відрізняє людину від усіх тварин, у тому числі людиноподібних мавп. Певне розростання нижньої ділянки лобної долі вказує на те, що пітекантроп володів зачатками мовних навичок. Водночас у зовнішності пітекантропа багато чого зберігалося від мавпи. Фігура його відрізнялася сутулістю, ніс був коротким і широким, щелепи виступали наперед, підкреслюючи нерозвиненість підборідкового виступу. На низькому похилому чолі виділялися масивні надбровні дуги.
Втім, яванський пітекантроп характеризує лише ранню стадію фізичного розвитку архантропів. В інших місцях Старого Світу було знайдено кістки більш розвинених істот, що засвідчує поступовий перехід від архантропів до людини наступної, мустьєрської епохи.
Перші мустьєрські пам’ятки з’являються в Європі, в тому числі в Україні, ще наприкінці ріського зледеніння (тясминський горизонт української стратиграфічної схеми), співіснують деякий час з пізньоашельськими, які доживають тут до ріс-в’юрмського міжльодовиків’я (прилуцький викопний ґрунт) і зникають у ранньому в’юрмі (бузький горизонт), десь близько 40 тис. років тому.
В ріс-в’юрмі клімат в Європі знову пом’якшав, став теплішим і вологішим за сучасний, тундра і хвойні ліси відступили на північ, їх змінили широколистяні діброви, трав’янисті луки, степи та субтропічні формації на півдні.
10
Залишки найдавніших гомінід знайдені в Східній Африці. Розкопками англійського дослідника Льюїса Лікі в Олдувайській ущелині в Танзанії в шарах вулканічних туфів та глини, вік яких сягає 1,8 млн років, разом з кістками викопних приматів — австралопітеків — були знайдені рештки істоти іншої, більш фізично розвинутої формації. Останній було надано назву Homo habilis (лат. — “людина уміла”), оскільки її кістки супроводжувалися примітивними знаряддями праці і кістками забитих тварин. У подальшому такі ж знаряддя і кісткові рештки Homo habilis були виявлені і в інших місцях Східної Африки.
Олдувайський Homo habilis являв собою прямоходячу, двоногу істоту, зростом 122—140 см й об’ємом мозку 657 см3, тобто більшим, ніж у австралопітеків (у середньому 522 см3), від яких він походив, але меншим, ніж у людини ашельської епохи.