Основна причина цього не в німецькому романтизмі і навіть не у великодержавному русофільстві, на чому ми охоче наголошуємо, а в нашому українському “самонеусвідомленні”. Несприйняття кращих надбань української історичної думки кінця XIX — початку XX ст. негативно позначилося на подальшому розвитку історико-археологічних досліджень в Україні. Вони в переважній більшості відійшли від розв’язання складних проблем соціо- і етногенезу, зосередившись на культурно-типологічному аспекті. Історичні явища розглядалися не в динаміці їхнього розвитку, а в статиці. У кращому разі дослідники знаходили їм місце серед аналогічних синхронних проявів.
Тим часом проста сума “горизонтальних” історичних явищ не могла замінити собою “вертикальності” історичного процесу, для відтворення якої потрібне застосування генетичного методу пізнання. Він передбачає насамперед виявлення внутрішніх закономірностей розвитку, за якими кожне наступне історико-культурне явище є результатом попереднього.
Іноді археологія має справу з явищами ренесансу, коли ті чи інші традиції культури відроджуються на тій самій території через історичні епохи.
Тривалий час серед археологів точиться дискусія з приводу типологічної і технологічної близькості керамік черняхівської культури (II— V ст.) і києворуської. Аргументом проти такого зближення є насамперед відсутність хронологічної спадковості між двома епохами. Культури черняхівського гончарного виробництва і києворуського справді відділені кількома століттями побутування в східнослов’янському суспільстві ліпного посуду. Ще більший хронологічний розрив між черняхівським періодом і українським середньовіччям, а тим часом кераміки обох епох справді близькі між собою.
Аналогічною є ситуація з давньоруськими камерними могилами IX— X ст. На території України обряд поховання в дерев’яних камерах і зрубах відомий з бронзового і ранньозалізного віків. Безпосередній зв’язок між цими віддаленими епохами встановити важко, але типологічна близькість різночасових підкурганних споруд на тій самій території дає для цього певні підстави.
Отже, з’ясування глибини історичної пам’яті, що закладена у пам’ятках матеріальної культури, виявлення механізму її передачі наступним епохам є одним з фундаментальних завдань історико-археологічних досліджень.
Тепер уже не підлягає сумніву, що органічною основою середньовічної української, точніше — русько-української, була культура Київської Русі. Проте у спробах простежити її глибші витоки ми натрапляємо на великі труднощі. Долаються вони по-різному: одні дослідники стверджують генетичну спадковість історико-культурного розвитку населення України, починаючи зі скіфських часів або з епохи енеоліту; інші не поглиблюють цю спадковість далі перших століть нової ери і вважають, що в більш ранні епохи історичний процес тут визначався постійними міграціями населення.
Археологічні й писемні джерела свідчать, що стародавнє населення території України впродовж тисячоліть справді не було етнічно і культурно однорідним. Міграції тут були звичайними явищами. Проте вони ніколи не призводили до повної зміни населення. Певна його частина завжди продовжувала жити на своїх споконвічних землях. Особливо це стосується хліборобів лісостепової смуги України.
Тим самим забезпечувалися безперервність історичної пам’яті, органічне передання у спадок новому населенню культурно-світоглядного і життєдіяльного генофонду попередників. Так упродовж тисячоліть різноетнічні народи поступово формували на території України певні генетично споріднені традиції способу життя, матеріального виробництва, культури, мислення, які врешті-решт склали матеріальні й духовні засади культури українців.
Характерним прикладом цього може бути феномен трипільської культури, яка побутувала в лісостеповій зоні Правобережної України у V—III тис. до н. е. Свого часу її першовідкривач В. В. Хвойка провів пряму етногенетичну лінію від трипільців до сучасних українців. Пізніше дослідники з’ясували, що населення території України, яке змінило трипільців, за антропологічним типом не було тотожним своїм попередникам. Ми не знаємо навіть, якою була питома вага трипільців в етногенезі населення бронзового віку. Тим часом є підстави стверджувати, що цілий ряд елементів трипільської культури — хліборобство, декоративний розпис кераміки і будинків, характер орнаментальних мотивів тощо — стали органічною частиною етнографічної культури українців.