Важливим елементом суспільного життя будь-якого народу є державність. Вона виступає рушієм етнічної, культурної й економічної інтеграції населення. Однак саме ця проблема в українській історичній науці виявилася найменш розробленою. У вітчизняній історіографії не без впливу істориків Заходу тривалий час домінувала думка про нездатність східних слов’ян до державно-політичного саморозвитку. Подекуди вона простежується і сьогодні, хоча не має під собою жодних підстав.
Як відомо, першою державою східних слов’ян була Київська Русь. Вона сформувалась у IX ст. на базі союзів племен. На ранній стадії і в процесі подальшого розвитку Русь зазнавала впливу з боку своїх сусідів: Хазарського каганату, Візантії, скандинавських країн. Не визнавати цього не можна, але не слід і переоцінювати їхній внесок у державотворчі процеси на Русі. Необхідно пам’ятати, що в Україні мали місце власні глибинні традиції політичного розвитку, що сягають VI—IV ст. до н. е. Це грецькі міста-держави Північного Причорномор’я і скіфська держава з центром на Нижньому Дніпрі, а також пізньоскіфська держава з центром у Криму — Неаполем Скіфським.
Звичайно, було б невиправданим спрощенням встановлювати між двома різночасовими політичними структурами прямий генетичний зв’язок, як це іноді робиться у вітчизняних і зарубіжних історико-публіцистичних виданнях українських авторів. Але рівною мірою є помилковим і заперечення будь-якого зв’язку між ними. Незважаючи на те що скіфські і античні державності становили стосовно корінного населення території України явища зовнішні, в своєму розвитку вони органічно входили в його життя. У наступні історичні епохи політичні традиції тут періодично відроджувалися сарматами, готами, Гунами, до складу об’єднань яких входили і слов’яни.
Аналогічна спадковість простежується у сфері духовної культури, окремі традиції якої сягають епохи землеробського енеоліту, коли предки іранців, слов’ян, греків, фракійців створювали образи патріархальних божеств. Скіфська епоха з притаманними їй тісними контактами праслов’ян та іранців закріпила в слов’янському пантеоні форми божеств, близькі до іранських. Особливий інтерес становлять зображення на давньоруських срібних браслетах-наручах і кам’яних рельєфах соборів ідола бога Симаргла, який зображувально і за формою імені близький до іранського божества Сенмурва.
Глибинна закоріненість традицій простежується в матеріальній культурі, зокрема в спорудженні жител і укріплень, у поховальній обрядовості, прикладному мистецтві. Знаменитий скіфський звіриний стиль, який розвинувся під впливом культури Греції і Переднього Сходу, помітно проступає в східнослов’янських зооморфних фібулах, київських змійовиках, браслетах-наручах, колтах, у галицьких керамічних плитках, чернігівській та володимиро-суздальській різьбі по каменю.
Підсумовуючи усе сказане, ще раз наголосимо: давня історія України становить не суму окремих подій і процесів, фактів матеріального життя, а органічне самостійне явище світової історії. Звичайно, на кожному його хронологічному зрізі діяли загальностадіальні закономірності, але водночас постійними були й генетичні процеси автохтонного розвитку.
При цьому треба мати на увазі, що культуро- й етногенез стародавнього населення України відзначався складністю і багатогранністю. Східний слов’янин, а відтак і українець — не одвічна біологічна й етноісторична данність, а результат тривалої еволюції людського життя на землях України, спадкоємець багатьох попередніх народів.
Викладена вище концепція перегукується з ідеями відомого дослідника слов’янського та українського етногенезу В. П. Петрова. Він справедливо вважав, що історичний процес не завжди є простим, нічим неопосередкованим розвитком або незмінним, завжди тотожним собі біологічним відтворенням поколінь. «Коли ми кажемо, — наголошував він у праці «Походження українського народу», — що є автохтонами на нашій землі, що живемо на ній не від VI ст. по Різдву, а ще від III тис. перед Різдвом, ми повинні зважати, що між нами і людністю неолітичної України лежить кілька перейдених нашими предками епох, кілька етапів етнічних деформацій... Наша автохтонність не була плодом і наслідком лише самої біологічної зміни й біологічного відтворення поколінь, що в русі часу, протягом тисячоліть послідовно заступали одне одного... В громах і бурях знищень, у бурхливих зламах творився український народ, що став таким, яким ми його знаємо нині».