Події, описані Геродотом значно пізніше — у V ст. до н. е., приблизно можна датувати початком VII ст. до н. е. До цього ж часу — першої половини — середини VII ст. до н. е. — належать найдавніші у Східній Європі знахідки скіфської матеріальної культури. Це, передусім, найархаїчніші скіфські наконечники стріл з дволопатевою голівкою ромбічної форми, які раптово з'являються на величезному просторі європейського півдня від Дагестану до Придунав'я. Факт зіткнення місцевого доскіфського населення цієї території з прийшлими номадами археологічно віддзеркалюють й не дуже численні, але важливі для розуміння цього часу поховальні пам'ятки, інвентар яких складався з речей, характерних як для новочеркаської, так і для скіфської культур (до останніх належать специфічні наконечники стріл, меч-акінак, вудила і псалії скіфського типу, бронзова прикраса вузди у вигляді голівки хижого птаха, навершшя[83]). Згадані пам'ятки знайдено у похованнях поблизу сіл Єнджа та Білоградець у Болгарії, в могильнику № 39 біля хут. Кубанського Краснодарського краю, а також у похованні поблизу Лермонтовського роз'їзду та в Каменомостському могильнику на Ставропіллі.
Таким чином, початок VII ст. до н. е. є відправним моментом скіфської історії. Саме з цього часу, відповідно до найраніших згадок про скіфів у письмових джерелах, ми можемо використовувати термін «скіфи» щодо кочового населення, що мешкало на просторах північнокавказьких та причорноморських степів, а також мало цілком визначену й добре відому археологам «скіфську культуру».
Відоме не тільки «вузьке», конкретне розуміння терміна «скіфи», ай значно «ширше» його тлумачення[84], пов'язане з поширенням його античними авторами на інші сучасні скіфам кочові племена (зокрема Казахстану й Середньої Азії). Пізніше ім'я скіфів вживалося як узагальнююче ім'я — символ, — що поширювалося на їхніх кочових наступників. Яскравим прикладом такого випадку є рукописна праця Андрія Лизлова «Скіфська історія» (1692), де відображена тогочасна боротьба з татарами та турками[85].
Як «вузьке», так і «широке» тлумачення терміна «скіфи» має право на існування, бо кожне з них склалося історично і спирається на відповідні історичні реалії. Ми ж користуємось цим терміном лише у вузькому його значенні й розуміємо під ним конкретний кочовий народ, що панував у європейських степах на початку та в середині І тис. до н. е.
Найдавніші згадки про скіфів збереглися у ассирійських клинописних документах 70-х років VII ст. до н. е.
У цей період ассирійський престол посідав цар Асархаддон (680-669 рр. до н. е.), котрому, як і майже усім його попередникам, доводилося вести напружену озброєну й дипломатичну боротьбу за збереження ассирійської зверхності у Передній Азії. Цілком зрозуміло, що поява на північних кордонах Ассирії нового потенціального супротивника — скіфських загонів, що складалися з неперевершених стрільців-лучників та вершників, викликала занепокоєння у ассирійських володарів. Вони почали шукати шляхів до порозуміння зі скіфами. Зберігся письмовий запит Асархаддона до оракула бога Шамаша про те, чи буде вірним своєму слову Партатуа, цар «країни Ішкуза», якщо він дістане за дружину ассирійську царівну[86]. На жаль, невідомо, чи були реалізовані плани Асархаддона щодо цього династичного шлюбу, але досягти якоїсь домовленості з кочовиками, як свідчать подальші події, ассирійці все ж таки спромоглися.
Підтримка нового союзника допомогла Ассирії у боротьбі з повсталими 673 р. до н. е. мідійськими племенами, територія розселення яких прилягала до східного кордону цієї великої давньосхідної держави. Ще значнішу роль відіграв згаданий союз кілька десятиріч потому. Тоді військо Мідії, яка вже досягла незалежності, дійшло до серця Ассирії і взяло в облогу її столицю Ніневію. На допомогу Ассирії з'явилося «величезне військо скіфів, яке очолював цар скіфів Мадій, син Прототія» [Her., І, 103]. Більшість дослідників вважає, що Прототій Геродота і Партатуа з ассирійських джерел — одна і та ж особа. Тоді не виключено, що матір'ю Мадія, який поспішив до мурів Ніневії, могла бути ассирійська царівна. Але як би там не було, він завдав поразки мідійцям, а потім його загони могутньою хвилею полонили майже увесь Давній Схід і зупинилися лише на кордонах Єгипту, де Псамметіх І, «єгипетський цар, дарунками і проханнями умовив завойовників не йти далі» [Her., І, 105]. Ці події ознаменували початок понад чвертьвікового панування скіфів у Передній Азії, яке припало на другу половину VII ст. до н. е.[87].
83
Мурзин В. Ю. Происхождение скифов: основные этапы формирования скифского этноса. — К., 1990. — С. 26—28.
84
Докладніше див.: Яценко И. В., Раевский Д. С. Некоторые аспекты состояния скифской проблемы // НАА. — 1980. — № 5. — С. 103-104.
85
Нейхардт А. А. Скифский рассказ Геродота в отечественной историографии. — Л., 1982. — С. 7—9.
86
Дьяконов И. М. Ассиро-вавилонские источники по истории Урарту // ВДИ. — 1951. — № 3. — С. 228.