Подібний спосіб був досить поширений. Пізніше його з успіхом використали самі перси під час війни з греками.
Слід зазначити, що спалити траву (та й то далеко не всю) у Степу можна було лише в другій половині літа, коли вона вигорала під сонцем. А засипати можна лише невеликі джерела: Важче було з великими озерами, які можна було отруїти трупами загиблої або вбитої худоби. Отруїти ж великі та малі ріки було неможливо. Таким чином, скіфи могли лише значно ускладнити постачання водою та фуражем і знищити або розігнати тварин у смузі ворожого наступу.
План скіфів є яскравим прикладом «стратегії непрямих дій», яка може привести до успіху без проведення серйозних бойових дій. Мета її — не пошук відкритого бою, а створення вигідної стратегічної ситуації. Наслідком може бути або руйнування структури армії ворога, або підготовка до вирішальної битви. «Для того щоб армія противника розпалася, можуть знадобитись деякі бойові дії, але вони не будуть мати характер битви»[112]. За умов значної чисельної переваги персів над об'єднаними силами приймати відкритий бій було б безглуздям. Тому скіфи, тверезо оцінивши ситуацію й сили сторін, вирішили знесилити ворога. Не даючи вирішального бою, скіфи примусили ворога пересуватись в глиб своєї території без достатньої кількості їжі, фуражу, води. А відтак сама чисельність військ стає неминучим злом і завдання забезпечення їх усім необхідним зростає до рівня стратегічного.
Рис. 10. Чаша з Гайманової Могили (срібло, позолота).
Використовуючи добру обізнаність з місцевістю, можна було нав'язати персам невигідний для них маршрут. Постійні напади мобільних загонів скіфів, крім значної матеріальної шкоди, завдавали й неабиякої моральної.
Після «ради» військо було поділене на два з'єднання. Загальне керівництво прийняв на себе цар Іданфірс. Він сам очолив і перше з'єднання — головні сили власне скіфів. Крім частин Іданфірса, до нього входили загони скіфів на чолі з Таксакісом, гелони і будини. Крім кінноти, в об'єднанні були і піші воїни.
Другим з'єднанням командував скіфський цар Скопасіс. Ядро цього з'єднання також складали скіфи, а з часом (це могло статися десь через 2—3 тижні) до них мали приєднатися савромати. Друге з'єднання було кіннотним і тому наймобільнішим.
Передбачались «пасивна» й «активна» стадії кампанії. Скіфи почали виконанням ролі своєрідного «лоцмана», за яким йшли перси, змушені просуватись у смузі знищення рослинності та забруднення джерел води, і мали завершити переслідуванням відступаючого ворога. Ставилися й інші цілі, але про це йтиметься нижче. Якщо завдання, поставлене «радою» скіфів перед з'єднанням Скопасіса, в загальних рисах ясне, то завдання більшої частини військ Іданфірса, Таксакіса та союзних будинів і гелонів, які мали підійти трохи пізніше, не зовсім зрозуміле. Імовірно, на першому етапі війни вони мали виступати в ролі заслону і, нависаючи над лівим флангом персів з півночі, повинні були не дати їм змоги повернути на північ, спустошуючи перед ними широку смугу землі.
На другому етапі війни скіфи, за Геродотом, збиралися залучити до воєнних дій сусідні племена, що спершу відмовилися від, участі у війні: меланхленів, андрофагів, неврів, агафірсів. Для цього планувалося, відступаючи, «вести» за собою персів, і таким чином примусити сусідів вступити у війну. Але це свідчення викликає сумнів. З огляду на військову науку, вторгнення на чужу територію, де слід було чекати впертого опору, маючи за собою переслідувача, цілком безглузде. Адже сам Геродот повідомляв про готовність згаданих вище царів дати відсіч персам Дарія, якщо він увійде в їхні землі [IV, 119]. Таку ж відсіч вони дали б і скіфам. У такому разі скіфи опинилися б між молотом та ковадлом і це призвело б до неминучої поразки.
Неможливість маршу скіфів та персів, що їх переслідували, по землях сусідів скіфів доводить ще одна обставина. Відомо, що сам похід відбувався в дуже стислі строки — протягом трохи більше двох місяців. Спроба накласти маршрут походу на карту в послідовності, яку описав Геродот, дала цікавий результат. Підрахунки довжини маршруту провадились за етнографічними картами Скіфії, відтвореними відомими скіфологами та істориками М. І. Артамоновим, Б. М. Траковим, О. І. Тереножкіним разом з В. А. Іллінською, Б. О. Рибаковим. Загальна довжина походу визначалася ними відповідно в 3750, 3800, 5750, 4060 км. Звичайно, здійснити такий перехід численним військам заради більш ніж сумнівної мети у досить стислі строки абсолютно неможливо. Тому й проникнення персів у північні райони Великої Скіфії нереальне. Всі події походу відбувалися у порівняно вузькій степовій смузі неподалік від узбережжя Чорного та Азовського морів.