Тут необхідно торкнутися різних підходів до проблеми балто-слов’янських (передусім мовних) зв’язків. Зазначимо, що слов’янські і балтійські мови об’єднує дуже високий ступінь близькості. Цей факт мовознавці пояснюють по-різному. На думку, наприклад, О. М. Трубачова, праслов’янські та прабалтійські мови з самого початку належали до різних груп індоєвропейських діалектів, а зближення їх відбулося, починаючи з доби раннього заліза[21]. Інші вважають, що загальнослов’янська прамова склалася на основі периферійних балтійських (або балто-слов’янських) діалектів[22].
З іншого боку, етнічні масиви, що були вирізнені за даними гідронімії, досить чітко збігаються з серіями непогано вивчених культур доби раннього заліза. При цьому вимальовуються три головні етнокультурні масиви: фіно-угорський на півночі лісової смуги Східної Європи, іранський (скіфо-сарматський) у степовій та лісостеповій смугах та балтійський між ними. На цій карті начебто немає місця для слов’ян. Але беручи до уваги можливість існування балто-слов’янської або прабалтійської спільноти, можна припустити, що предки слов’ян входили до складу балтського масиву[23].
Щодо архаїчних слов’янських гідронімів, то вони поширені компактними групами аж до деяких областей Центральної Європи та Балкан, а тому, можливо, відповідають добі широкого розселення слов’ян у VI—VII ст., а не їх ареалу напередодні цих подій. Вважають, що місце споконвічного розселення повинне давати не купчастість однорідних назв, тобто не яскраві спалахи, а трохи змазану суцільну картину[24].
Проте існують й інші погляди мовознавців на праслов’янську проблему. Різні методи та результати досліджень найбільш помітні при розгляді деяких концепцій локалізації слов’янської прабатьківщини.
Розповідь «Повісті минулих літ» («...По довгих же часах сіли слов’яни на Дунаєві, де есть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми...») стала основою так званої балканської чи дунайської теорії походження слов’ян. Вона була панівною у творах польських і чеських хроністів середньовіччя (XIII—XV ст.), а також підтримувалася визначними російськими істориками (С. М. Соловйов, М. П. Погодін, В. Т. Ключевський та ін.). В наш час дунайську теорію походження слов’ян розвиває відомий лінгвіст О. М. Трубачов. Підставою для цього послужив його аналіз давньослов’янської мови, в якій дослідник виявив праіталійські мовні елементи. Звідси робиться висновок, що в найдавніші часи слов’яни жили по сусідству з праіталіками, десь у Подунав’ї, і лише міграція кельтів у середньодунайські землі примусила слов’ян, на думку О. М. Трубачова, посунутися на північ, на Прикарпаття і Повіслення. Тут почалося зближення слов’ян з балтським субстратом[25]. Проте, як визначив В. В. Седов, археологія не дає підтвердження гіпотезі про дунайське походження слов’ян. У лінгвістичних побудовах, що стосуються цього питання, може йтися про якийсь середньо дунайський діалект давньоєвропейської мови, носії якого після переселення на північ від Карпат взяли участь у формуванні давньослов’янської мови[26].
Більш популярними є спроби розміщення праслов’янської прабатьківщини десь на стику Середньої та Західної Європи, започатковані в працях відомих чеських учених П. Шафарика та Л. Нідерле (прикарпатська та вісло-одерська теорії походження слов’ян). Остання стала основою для різних концепцій, згідно з якими слов’яни розселялися у двох протилежних напрямках від течії Вісли.
Наприклад, Ю. Ростафінський поклав в основу своїх досліджень оригінальну джерело-флористичну лексику. Вивчаючи давньослов’янську мову, дослідник дійшов висновку, що в ній відсутня назва бука при розповсюдженні назв граба, плюща і тиса. З цього робиться висновок, що слов’янська прабатьківщина знаходилася поза ареалом бука, але в межах розповсюдження рослин, добре відомих слов’янам. Такою територією, на думку Ю. Ростафінського, було Прип’ятське Полісся та Верхнє Подніпров’я[27]. Цю ж Прип’ятсько-Дніпровську територію як прабатьківщину слов’ян обстоював відомий славіст М. Фасмер. До аргументів із галузі ботаніки він додав матеріали гідронімії. На території Подніпров’я, в прип’ятському басейні, М. Фасмер виявив кілька десятків річок з давньослов’янськими назвами. У Центральній Європі знаходяться, на його думку, лише кельтські, германські, іллірійські та фракійські гідроніми. Взагалі для слов’ян не є типовими слова, що позначають специфічні риси гір та моря[28].
22
Топоров В. Н. К проблеме балто-славянских языковых отношений // КСИС. — 1961. — Вып. 33, 34. — С. 213; Лер-Сплавинский Т. О северо-восточных окраинах праславянского языка // ВЯ. — 1964. — № 1. — С. 136.
23
Лебедев Г. С. Этногенетические процессы и образование государств в Восточной Европе (балты, финно-угры, славяне) // Проблемы этногенетических исследований Европейского Северо-Востока. — Сыктывкар, 1982. — С. 45—48.
27
Rostafiński І. О pierwotnych siedzibach і gospodarstwie Slowian w predhistorycznych czasach // Sprawozdania Akademii Umiejetnosci. — 1908. — № 12. — S. 6—25.
28
Vasmer M. Die Urheimat der Slaven // Der ostdeutsche Volksboden. — Breslau, 1926. — S. 118—143.