На пам’ятках Верхнього Подністров’я елементи вельбарської культури відсутні повністю. Ймовірно, численні слов’янські племена цього регіону зуміли зупинити дальше просування вельбарців на південь. Сліди германців губляться на території Малого Полісся — болотяного й сьогодні району, що відокремлює Волинь від Поділля. Можливо, саме Мале Полісся було в той час тією смугою, що розмежовувала дві різні етнічні групи.
Готи змушені були повернути на схід, у Південне Побужжя та Середнє Подніпров’я, з більш розрідженим населенням. З першого регіону готи, обігнувши Верхню Подністрянщину, перейшовши в районі Хотина — Кам’янця-Подільського Дністер, направилися у Подунав’я (везеготи), а з другого, через Дніпро,— до Азовського побережжя (остроготи)[74]. Через Верхнє Подністров’я, з території Посяння в напрямку Подунав’я, проникли лише озброєні військові загони вершників. Вважають, то були вандали, потиснуті у верхів’ях Вісли готами[75]. Свідченням цього є поява у Подністров’ї, головним чином між гирлами Золотої Липи і Збруча, поховань із зброєю (Кам’янка Велика, Добростани, Твірж, Рудки, Іване-Золоте, Репуженці тощо). Всього відомо близько 20 таких пам’яток. Селища відсутні[76]. А це означає, що через Подністров’я пробивалися лише окремі дружини вандалів. На характері матеріальної культури слов’ян ці пересування не позначилися. Ніяких територіальних або демографічних зрушень тут у цей час не спостерігається.
Отже, археологічні матеріали відбивають складний процес становлення давньослов’янського етносу на рубежі і в перших століттях І тис. н. е. Він йшов шляхом взаємодії з сусідніми групами населення, засвоєння елементів їхньої культури і, відповідно, зміни власної. Цей процес продовжувався і в наступний пізньоримський період.
Глава 4
Слов’яни у другій чверті І тис. н. е.
У попередньому розділі розглянуто зарубинецькі і пшеворські старожитності, пам’ятки зубрицької та пізньозарубинецької культурних груп. У другій чверті І тис. н. е. головним джерелом для вивчення давніх слов’ян стають пам’ятки черняхівської та київської культур, які виникають якоюсь мірою на їхній основі. Черняхівська культура є одним з найбільших і яскраво виражених соціально-економічних і культурних утворень цього часу на території Південно-Східної Європи. Вона займає всю лісостепову і степову частини України, Молдови і значну частину території Румунії, сягаючи на південному заході Дунаю. Першим дослідником пам’яток черняхівської культури був відомий київський археолог В. В. Хвойка, який у 1900—1901 рр. провів розкопки могильника в с. Черняхові Кагарлицького району на Київщині[77]. Цей могильник дав назву культурі.
Приблизно в той же час у верхів’ях Західного Бугу і Дністра почав дослідження черняхівських пам’яток К. Гадачек[78]. Дослідження цих пам’яток продовжили на Дніпрі М. О. Макаренко, М. Я. Рудинський, на Дністрі — М. Ю. Смішко[79]. Таким чином, уже на перших етапах досліджень пам’яток черняхівської культури була охоплена широка територія від Західного Бугу до Дніпра. Планомірне систематичне вивчення черняхівської культури почалося після Другої світової війни. В цей час співробітниками Інституту археології АН України проведено багато розвідок, що уможливило виявити й зафіксувати сотні черняхівських поселень і могильників. Багато з них розкопано. Серед дослідників черняхівських пам’яток цього часу на Подніпров’ї слід назвати: А. Т. Сміленко, Є. В. Махно, М. Ю. Брайчевського, Е. О. Симоновича, Н. М. Кравченко та ін. У Подністров’ї й на Волині широкомасштабні дослідження проводили М. Ю. Смішко, М. О. Тиханова, В. Д. Баран, Й. І. Винокур, Л. В. Вакуленко та ін., в Молдові — Г. Б. Федоров, Е. А. Рікман; на території Румунії — Р. Вульпе, Б. Мітреа, Г. Діакону, І. Іоніце та ін.[80].
77
Хвойка В. В. Поля погребений в Среднем Поднепровье // ЗРАО. — 1901. — Т. 12. — Вып. 1/2. — С. 172—190.
78
Hadaczek К. Kultury dovzecza Dniestru w epose cesarstwa rzymskiego // MAAE. — Kraków, 1912. — T. 12. — S. 1—42.
79
Смішко M. Ю. Доба полів поховань в західних областях УРСР // Археологія. — 1948. — Т. 2. — С. 98—130.
80
Баран В. Д. Черняхівська культура за матеріалами Верхнього Дністра і Західного Бугу. — К., 1981. — С. 6—17.