У числовому вираженні Чорні клобуки становили п’яту частину населення цього регіону. Таку цифру можна вважати як достовірний факт, оскільки їхні поховання становлять 21% усіх досліджених могил в Пороссі, що належать до перших століть II тисячоліття н. е. Після монголо-татарської навали частина з них, як і половці, переселилась в Поволжя, що входило до складу Золотої Орди. Пізніше під назвою караборкли («чорні шапки») вони влились в Ногайську орду. Інша частина Чорних клобуків перемістилась на територію Подністров’я. Можливо, їх нащадками є гагаузи. На користь цього говорить наявність у мові гагаузів слів «кінь» і «корова», термінів, що означають степ, кочів’я, каравани. Вірогідно, що предки гагаузів були скотарями-кочівникам. Як і степняки Надчорномор’я, так і Чорні клобуки не зберегли своєї етнічної спільності протягом наступних століть. Про їхнє життя в середньовічні часи свідчать не лише археологічні знахідки, а й топоніми і гідроніми, зібрані Д. О. Расовським: села Печеніжин, Торчиновичі, Печенея — на території Галицького князівства; села Торки, Торчин, м. Торчів — Волинського; села Торчиці, Торчин, Торків; річки Торч (притока Росі), Торчанка, Торча (притока Тікича); урочища Торч, Торчевський степок, Торчеське узгір’я — Київського; села Мала і Велика Каратуль (чорна шапка) — Переяславського; с. Печеніги, місцевість Торкин — Новгород-Сіверського князівства.
Глава 5
Монгольська навала на Русь
В 20-х роках XIII ст. у причорноморських степах з’явилась нова хвиля кочовиків, яким судилося докорінно змінити історичний розвиток Київської Русі. Квітучі культурно та економічно розвинуті землі були розорені, міста та села спалені й зруйновані, населення значною мірою знищено або забрано у полон. Було завдано непоправного удару самому процесу прогресивного поступу Русі та багатьох інших країн та земель Східної Європи.
У 1220 р. Чингісхан направив 25-тисячний корпус на чолі з найкращими своїми полководцями Джебе і Субедеєм через Кавказ у причорноморські степи. Перші зіткнення на Північному Кавказі з черкесами та іншими племенами, яким допомагали половці, не принесли монголам успіху. Проте їм дипломатичним шляхом вдалося відірвати половців від північнокавказьких племен й знищити війська останніх. Після цього настала черга половців. У 1222 р. в битві на Дону половці зазнали нищівної поразки[868]. Рештки війська відійшли до Дніпра, звідки хан Котян звернувся по допомогу до руських князів, насамперед до свого зятя Мстислава Мстиславича галицького.
1223 р. у Києві зібрався княжий з’їзд з питання про допомогу половцям у боротьбі проти монголів. Тут зібралися практично всі «старѣйшини в Руской земли»: Мстислав Романович київський, Мстислав Святославич чернігівський та Мстислав Мстиславич галицький. Не було лише Юрія Всеволодовича суздальського, який, імовірно, не зміг швидко дістатися Києва. Було багато також й «менших» князів, наприклад, Михайло Всеволодович, Данило Романович, Всеволод Мстиславич тощо.
На з’їзді було вирішено допомогти половцям, які заявили, що «аще не поможете намъ, мы ныне исѣчени быхомъ, а вы наутрѣе исѣчени будете»[869]. Князям вдалося зібрати величезне військо («невиданньная рати») практично з усіх руських князівств, яке зосередилося біля Хортиці, куди підійшли й половці. Звідси об’єднане військо вирушило на схід, розбивши по дорозі монгольський авангард й захопивши великі стада худоби. Монголи посилали до руських князів посольства, намагаючись розколоти союзників. Вони заявляли, що «ми вашої землі не зайняли ані городів, ані сіл ваших, і не прийшли на вас, а прийшли з божого покусту на своїх рабів і конюхів, поганих Половців! Ви візьміть мир з нами і як вони побіжать до вас, то ви їх бийте звідти й забирайте їх майно, бо ми чули, що вони вам багато злого наробили; за се ми їх і б’ємо». На князівській раді монгольські пропозиції було відкинуто, а самих послів вбито[870]. На р. Калці зустрілися головні сили з обох боків. Через неузгодженість руських князів та невдалі дії половецьких воєвод союзники були вщент розгромлені. Мстислав галицький розпочав битву з монголами, не попередивши Мстислава київського (з яким мав якусь «котору») та інших князів. Початок самої битви був вдалий, і монголи почали вже відступати під тиском галицьких полків, та на іншому фланзі монголи відбили половців й останні кинулись тікати, прихоплюючи з собою руських воїнів. Мстислав київський з дружиною три дні відбивався у своєму таборі. Монголи розпочали мирні переговори, пообіцявши відпустити Мстислава за викуп. Проте коли руські воїни вийшли з табору, вони були посічені («И много убийство створися») монголами, а князі на чолі з Мстиславом захоплені у полон. Переможці вбили їх, поклавши під дерев’яний помост, на якому монголи бенкетували, відзначаючи свою перемогу. За даними одних літописів, загинуло 10 тисяч (за іншими — 30 тисяч) руських воїнів. Можливо, ці втрати й перебільшені, проте вони повністю відображають їх гігантський масштаб.