Від Чернігова загони Батия пішли вздовж Десни й далі по Сейму, руйнуючи міста (Путивль, Глухів, Рильськ тощо) та села. Практично всі найбільш економічно розвинуті та родючі райони Чернігівської та Переяславської земель були цілком розорені.
У 1239 р. великий загін на чолі з двоюрідним братом Батия Менгуханом підійшов близько до Києва й став проти міста на лівому березі Дніпра біля града Пісочного (сучасна Вигурівщина). З цього місця повністю розкривалась панорама древнього міста, спостерігалися його численні величні собори та церкви від Печерського монастиря до Кирилівського. Велич столиці Русі вразила монголів, вони мали намір захопити місто незруйнованим. «Меньгуканови же пришедшу сглядать града Кыева, ставшу же ему на оной странѣ Днѣпра во градъка Пѣсочного, видавъ градъ удивися красотѣ его и величеству его: «Присла посли свои к Михаилу и ко гражаномъ, хотя прельстити».
Михайло Всеволодович, який зайняв київський стіл 1238 р., та кияни вже достатньо знали про звичайні наслідки обіцянок завойовників «и не послушаша» Менгухана. Вони відмовились здати місто і вбили монгольських послів. Менгухан не відважився на переправу й штурм великого міста й повернув у Степ[873].
Князь Михайло Всеволодович не очолив підготовку оборони міста й княжого домена, а втік до Угорщини («Михаилъ бѣжа по сыну своемь передъ Татары во Угры»). Деякі дослідники вважали, що він пішов за допомогою. Проте з наступної поведінки князя цього не випливає. Коли він домовився про мир з Данилом Галицьким, останній вирішив повернути йому Київ, але Михайло Всеволодович не зробив ніяких практичних дій для здійснення цього. «Михаилъ же, за страхъ Татарскый, не смѣ ити Кыеву»,— пояснював літописець.
Київ після втечі Михайла Всеволодовича на короткий час зайняв князь Ростислав Мстиславич, проте його вигнав Данило Романович Галицький, який посадив у місто свого досвідченого воєводу Дмитра («и вдасть Кыевъ в руцѣ Дмитрови обьдержати противу иноплеменьныхъ языкъ, безбожьных Татаровъ»)[874].
Київ після битви на Калці був значно ослаблений як з боку військового, так й економічного. З берегів Калки повернувся лише кожен десятий з київського війська. На київському столі після майже десятирічного князювання загиблого Мстислава поновилася князівська чехарда. Київ весь час переходить з рук в руки, проте легше його було зайняти, ніж втримати. Князі приводили з собою кочовиків-союзників (торків чи половців), які грабували Київ. Так, коли Ізяслав з половцями здобув місто, то останні «багато злого наробили киянам», а князі ще велику контрибуцію взяли з колонії західноєвропейських купців («і на нѣмцихъ имаша искупъ князи»). Крім нього на київському столі встигли посидіти Володимир Рюрикович, Ярослав Всеволодович Суздальський.
Взагалі в цей небезпечний час землі південноруських князівств стали ареною міжкнязівських усобиць, які розгорнулися з новою великою силою. Про будь-яку підготовку до оборони держави взагалі чи своїх земель від грізного супротивника не було й мови. Феодали турбувались про себе, відцентрові тенденції повністю перемогли. Київ чекала доля всієї Давньоруської держави.
Восени 1240 р. хан Батий підійшов до Києва «въ силѣ тяжьцѣ, многомь множьствомъ силы своей». Почалася облога міста. Про неї розповідає літописна повість, яка написана сучасником, вірогідно автором Київського літопису 1246 р., звідки вона попала до Галицько-Волинського літопису. «И окружи градъ и остолпи сила татарськая, и бысть градъ во обьдержаньи велицѣ. И бѣ Батый у города и отроци его обьсѣдяху градъ, и не бѣ слышати отъ гласа скрипання телѣгь его, множества ревения вельблудъ его, и рьжания отъ гласа стадъ конь его. И бѣ исполнена земля руская ратныхъ»[875].
Про точну дату та час облоги й взяття Киева літописи повідомляють по-різному. Іноземні джерела також не вказують точної дати. Рашид ад-дін повідомляє, що монголи заволоділи великим руським містом Макерфааном (дослідники вважають, що так вони називали Київ), Плано Карпіні свідчить, що «після тривалої облоги взяли його». Галицько-Волинський літопис (що входить до Іпатіївського ізводу), який найповніше розповідає про цю облогу, не зберіг хронології подій. Більшість літописів прямо чи опосередковано пов’язують загибель Києва з 6 грудня 1240 р.