1241 р. Батий заглибився на територію Центральної Європи, воював землі Польщі, Угорщини, Чехії, Словакії та Хорватії. Бої були успішними для монголів, проте навесні 1242 р. вони повертаються назад й залишаються у пониззі Волги. Приводом для повернення стала смерть великого хана Угедея 11 грудня 1241 р. Але справжні причини були значно глибшими. Починаючи з боїв за Київ, монголи не мали відпочинку, безперервно несли великі людські втрати, адже більшість руських міст відчайдушно захищалася. Вести військові дії їм довелося практично без поповнень новими силами, їхня головна база залишилася надзвичайно далеко. У тилу Батия знаходились розбиті, але нескорені, народи, які безперервно повставали в тому чи іншому місці. Русь, інші народи Східної та Центральної Європи стали тим щитом, в якому згубилася пробивна сила монголів, хоч цей щит вони й розтрощили. Це врятувало народи Західної Європи, врятувало європейську культуру для подальшого прогресивного розвитку.
Про руйнування Русі монголами на зворотному шляху літописи нічого не повідомляють. Вірогідно, великих подій не відбувалося, Батий поспішав назад до своїх баз. Лише відомо, що Батий вислав загони на чолі з Мономаном та Балаєм на пошуки Данила Галицького й вони дійшли до Володави на Бузі, північніше Угровська[882].
Землі Русі лежали розорені, величезна кількість населення загинула, була виведена у полон, втекла на захід чи в далекі лісові місцевості. «Села від того нечестивого Батиєва полонення спустіли»,— писав літописець. Сучасник подій києво-печерський архімандрит, а пізніше єпископ Володимира-на-Клязьмі Серапіон змалював надзвичайно виразно становище, в якому була тоді Русь: «Кровь и отець и братия нашея, аки вода многа, землю напои... мьножайша же братья и чада наша в плен ведени быша; села наша лядиною поростоша... богатьство наше онѣмь в користь бысть; трудъ нашъ поганий наслѣдоваша; землю нашу иноплеменникомъ в достояние бысть»[883].
Загальне спустошення доповнювалося феодальними чварами, особливо на землях Галицько-Волинського князівства. Місцеві бояри та деякі князі (особливо Ростислав Михайлович) турбувалися лише про власні інтереси і весь час розпочинали військові дії проти Данила Галицького, запрошували іноземні війська. З великими труднощами Данилу Романовичу вдалося опанувати ситуацію.
В історіографії ще з XIX ст. питання про роль монгольської навали на Русь та її наступну долю дискутувалося неодноразово. Проте не завжди воно розглядалося об’єктивно: не вистачало історичних джерел або при цьому переважали політичні аспекти більш пізнього часу.
З середини XIX ст. деякі представники великоросійської історичної школи висунули й обстоювали твердження про те, що населення Київської Русі ніякого стосунку до населення України не має. Під час навали Батия воно повністю було винищено, рештки втекли на Північно-Східні землі Русі. А українське населення прийшло йому на зміну у XV ст. з району Карпат (М. П. Погодін, О. І. Соболевський, В. И. Ключевський, П. М. Мілюков). Київ, на їхню думку, з руїн не піднімався аж до XVII ст. Таку ж концепцію про повну зміну населення та перетворення Південної Русі на пустку незалежно від російської історіографії висунули польські історики (П. Грабовський, К. Шайноха, О. Яблоновський). Вони висловлювали думку, що польська шляхта цивілізувала українські землі («польський плуг їх обробляв, а шляхетська шабля захищала»). Її поділяли й деякі українські історики (П. А. Куліш, М. І. Костомаров). В принципі, це було обґрунтування концепції Великої Польщі, що простяглася «від моря і до моря».
Цю думку спростували українські вчені, такі як М. О. Максимович, О. О. Котляревський, П. І. Житецький, М. Ф. Владимирський-Буданов та ін. Критикували концепцію М. П. Погодіна й такі російські історики, як С. М. Соловйов та К. М. Бестужев-Рюмін. Останній писав, що наука не може прийняти гіпотези про виселення всіх мешканців Південної Русі на північ й переселення в південноруські пустелі нових поселенців з Галичини[884].
Особливо ґрунтовно це питання вивчав В. Б. Антонович, який довів безпідставність теорії про повне спустошення краю й цілковиту зміну населення на території Середнього Подніпров’я. Вченим уперше було зібрано великий документальний матеріал з історії Києва та Київської землі XIV—XV ст., який показував, що життя тут продовжувалось, відбувалися складні історичні процеси. Останні до цього часу істориками майже не розглядалися — яка ж могла бути історія у пустелі. Проте, абсолютно вірно спростовуючи М. П. Погодіна, В. Б. Антонович у полеміці висловлював протилежну думку — монголи не вчинили на південноруських землях більш-менш серйозних руйнувань і Київ теж практично не постраждав. Вчений не вбачав істотної різниці між розгромами Києва 1169, 1202 та 1240 р. Його відоме твердження про те, що «думка про запустіння її (Південної Русі. — Г. І.) в цей час є не більш ніж історичний міраж», треба сприймати в контексті боротьби проти теорії «пустки», яка на той час була панівною. Інакше це твердження саме перетворюється на фікцію, яку спростовують численні джерела. Втім, головна заслуга В. Б. Антоновича в тому, що він започаткував наукове дослідження історії України післямонгольського часу.
883
«Слова «Серапиона Владимирского» // Памятники литературы Древней Руси. — М., 1981. — С. 446—448.