Загальне положення на Русі можна охарактеризувати словами Серапіона: «Се уже к 40 летом приближаеть томление и мука, и дани тяжькие на мы не престануть, глади, морове живот наших и всласть хлеба своего изъести не можем; и воздыхание наше и печаль сушать кости наши».
Проте, незважаючи на тяжке ординське іго, життя на українських землях починало відроджуватись. Налагоджувались нові економічні та культурні зв’язки. Країна готувалася жити в нових історичних умовах, зберігши традиції та основи матеріальної і духовної культури народу.
Розділ VIII
Культура Київської Русі
Глава 1
Шляхи формування і розвитку давньоруської культури
Пряма спадкоємиця Візантійської імперії Київська Русь завжди була центром своєрідної культури. Проте багатозначність терміна зумовлювала різні визначення. Поняття «культура» вбирає в себе уявлення про цілеспрямовану діяльність — свідоме перетворення якогось матеріалу відповідно до певного зразка. Культуру визначають як усвідомлений процес відтворення або формування суб’єктивної діяльності, а в такому разі під культурою розуміється завжди певний тип спілкування[891]. Історико-культурологічний напрям у вітчизняній медієвістиці з 20-х років до нашого часу був характерним для праць в галузі давньоруської історії. Проблеми історії повсякденності, речового оточення середньовічної людини, співвідношення «людина — об’єкт», середньовічної ментальності вирішувалися в комплексних дослідженнях 60—7,0-х рр. Велике значення мали роботи істориків-філософів і культурологів Л. П. Карсавіна, М. М. Бахтіна, праці яких для перших спроб історико-культурного синтезу (А. В. Арциховський, Б. О. Романов, А. Л. Ястребицька) є методологічною основою тією ж мірою, що й праці істориків школи «Анналів» для Заходу.
У творчій спадщині М. М. Бахтіна міститься визначення культури, що значною мірою знімає нескінченні дефініції: «Культура — це втілений у творах (і в їх цілісності) феномен самодетермінації або самовизначення людського буття і свідомості»[892]. Основою образу «піраміди» культури є цілісний процес всієї знарядської (предметної) діяльності людини як процес спрямований. Феноменологічна реконструкція минулого з притаманними археології конструкціями — артефактами, проходить через етап розуміння, через різні інформаційні тексти як соціокультурні явища[893].
Виходячи з цього, культуру Давньої Русі треба розглядати як єдиний процес розвитку духовної і матеріальної культури. При цьому типологічні особливості культури Русі можуть бути зрозумілими тільки при виявленні ролі традицій і новаторства в культурно-історичному процесі східнослов’янського суспільства. Предметом такого аналізу є філософія, політична ідеологія, література, естетика і різні види мистецтв, природознавчі уявлення тощо.
Відомо, що головною умовою поступального розвитку культури є поступовість в передачі культурної спадщини від одного покоління до іншого. Вивчення традиційних явищ в культурі східних слов’ян водночас допомагає розумінню причин зародження нових рис у культурному житті.
Умови формування давньоруської культури характеризуються різкими змінами в суспільно-політичному житті східних слов’ян у VIII— IX ст. У ході широкого розселення в VI—VII ст. слов’янські племена заселяють Балканський півострів і лісову смугу Східної Європи. У землеробстві і скотарстві на рубежі VII—VIII ст. впроваджують більш прогресивні засоби ведення господарства[894]. Значний крок, у тому числі перехід до двопільної системи, зафіксований у літопису X ст., призвів до піднесення ремесла і торгівлі. Виникають центри гончарства, де виробляється більш досконала кераміка (Ріпнів, Битиця). Склад деяких скарбів і окремі знахідки на поселеннях (Зимне) свідчать про значне поширення у слов’ян пальчастих, антропо- та зооморфних фібул, «геральдичних» наремінних прикрас, що відповідали моді від Середньої Азії до Подунав’я. На IX—X ст. припадає формування основного типу слов’янського житла, який з незначними змінами зберігається в традиційній культурі XI—ХІІІ ст.
Зміни в культурі східних слов’ян пов’язані, з одного боку, з формуванням «градів», з другого — зі збиранням та реалізацією «полюддя» залежних від Києва слов’янських племен[895]. Зростає рівень міжнародних зв’язків, які відповідають традиційним напрямкам зі Сходом, Західною Європою, Скандинавією і з Візантією. Дещо гірше вивчені зв’язки зі степовими сусідами слов’ян, але й вони були інтенсивними в період залежності частини племен (полян, сіверян, радимичів, в’ятичів) від Хозарського каганату у VIII—IX ст.
891
Сильвестров В. В. Про походження універсального тексту сучасної культури // Філософська і соціологічна думка. — 1990. — № 6. — С. 79.
892
Библер В. С. Диалог. Сознание. Культура (Идеи культуры в работах М. М. Бахтина) // Одиссей. Человек в истории. Исследования по социальной истории и истории культуры. 1989. — М., 1989. — С. 50; Ястребицкая А. Л. Повседневность и материальная культура Средневековья в отечественной медиевистике // Одиссей. Человек в истории. Культурно-антропологическая история сегодня. 1991. — М., 1991. — С. 84—102.
893
Антипов Г. А. Историческое прошлое и пути его познания. — Новосибирск, 1987. — С. 137.
895
Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XII—XIII вв. — С. 318—342; Толочко П. П. Древняя Русь. Очерки социально-политической истории. — С. 19.