У XI—XIII ст. простежуються сталі зв’язки із Закавказзям і Східним Середземномор’ям, що здійснювалися через вірменські колонії. Окремо треба відзначити імпорт з Сирії і Палестини. Це речі, рознесені з святих місць паломниками, — велика колекція хрестів-енколпіонів, церковного начиння. Проте вплив Ісламського Сходу на культуру Русі після 988 р. був обмежений з релігійних причин.
Вирішальну роль у формуванні культури Русі відігравали релігійні, філософські, естетичні уявлення, запозичені після 988 р. з Візантії. Провідним тут є релігійний аспект. Зміни орієнтації з «язичницької» культури на християнську пов’язані з реформами Володимира Святославича. З метою об’єднання слов’янських і неслов’янських племен в одну державу Володимир розпочав державні реформи, будівництво укріплень, нових міст і фортець, переніс керівництво державою до Києва.
Офіційному хрещенню Русі 988 р. передувало хрещення Русі за часів Аскольда за патріарха Фотія між 860 і 867 рр., проте у списку єпархій кафедра Русі посідає чи не останнє місце. Сучасні дослідники підкреслюють, що запровадження християнства на Русі в середині IX ст. було закономірною подією, пов’язаною із загальною історичною обстановкою і з початком його утвердження в слов’янських країнах: Болгарії, Моравії, Чехії, Словаччині, Південній Польщі[902].
Незважаючи на вороже ставлення Олега, а потім Ігоря до християн, вплив візантійської культури поступово зростав. Важливим фактором цього, крім торгових зв’язків, була військова служба в якості найманців, а потім докорінна зміна зовнішьополітичного курсу Києва після 945 р. Війна Святослава з Іоанном Цімісхієм знову поставила існування християн Русі під загрозу. Реставрація язичницького пантеону у 80-і рр., коливання Володимира в процесі вибору віри вже не зупинили утвердження християнства. Значною мірою цьому сприяла християнська (православна) теорія образу Іоанна Дамаскіна, загальні естетичні уявлення і художня концепція візантійського мистецтва. При цьому княжими колами Русі розглядався онтологічний статус усього створеного людиною предметного світу. Саме «Діалектика» Іоанна Дамаскіна, перекладена на слов’янську мову вже на початку X ст., була філософським введенням до праці, що містила основні логічні й онтологічні поняття, запозичені у Арістотеля, Порфирія й Аммонія[903].
Діяльність Кирила Філософа, передусім винайдення чи упорядкування ним слов’янської абетки, сприяла появі значної кількості перекладів, зроблених в Болгарії за царя Сімеона. Продукція першого скрипторію, заснованого в св. Софії Ярославом Мудрим, зробила можливим знайомство давньоруського читача з богословською, історичною, природознавчою літературою: хроніками Григорія Амартола і Іоанна Малали, «Християнською топографією» Козьми Індикоплова, Словом Григорія Назіанзіна, фізіологами, мінеями, прологами, апокріфами тощо. Це знайомство дуже скоро породило місцеву літературу і авторів: Луку Жидяту, Іларіона, провіденціалістські схеми літописання (Нестор), «Слово» або «Моління» Даниїла Заточника тощо.
Язичницька релігія не загинула без сліду — ознаки двовіри зберігаються століттями. Запозичена візантійська культура і релігія поширювалися серед незначних груп населення. У глибинах народної свідомості розвивається своєрідна синкретична культура, де язичницькі пережитки зростаються з мотивами давньої міфології і християнськими образами[904]. Особливо міцне коріння язичництва спостерігається в культурі давньоруського села.
Хрещення поєднало Русь не тільки з традиціями візантійського православ’я, але й з політичною думкою, зокрема з уявленнями про божественне походження влади.
До 988 р. перші взаємовідносини між князівською владою і релігійним культом формувалися на основі язичництва. Протягом І тис. н. е. поступово відбувався процес відокремлення світських політичних і релігійних функцій, які до того виконувала одна особа. Для часу формування держави, влада і культ були розділені територіально і персонально. Епічна традиція зберегла ці реліктові уявлення в образі Олега Віщого і Всеслава Полоцького[905]. Б. О. Рибаков припускає, що культові функції могли зберігати і місцеві східнослов’янські князі, такі як Мал, Ходота[906].
Важливий матеріал для розуміння генезису влади на Русі дає язичницька реформа Володимира Святославича 980 р. Князь взяв участь у створенні державного язичницького пантеону в Києві, а в Новгороді новий культ було впроваджено за допомогою його дядька посадника Добрині. Офіційне запровадження християнства також вказує на зв’язок державної влади з культом. «Правила апостольські» з Кормчої книги (Номоканона) були відомі на Русі з XI ст., в яких відбилися різні концепції взаємозв’язку «священства» і «царства». Уявлення про погляди на владу дає Похвала Іларіона князю Володимиру, де заслуга князя вбачається в християнізації держави, встановленні християнського Закону.
902
Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. — К., 1988. — С. 37—76; Рапов О. М. Русская церковь в IX — первой трети XII вв. Принятие христианства. — М., 1988. — С. 77—90.
905
Щапов Я. Н. «Священство» и «царство» в Древней Руси в теории и на практике // ВВ. — 1989. — Т. 50. — С. 138.